Здавалось, у талановитого молодого чоловіка попереду прекрасне творче майбутнє. Та виявилось, що свої роботи він писатиме не лише в академічних класах, а й в окопах на війні. А замість почесних звань заслужить позивний «Художник».

Те, що встиг там побачити й пережити, лягло в основу його робіт, котрі демонструються на виставці у Тернополі.

На жаль, художнику вже ніколи не вдасться самому представити їх. Війна забрала його життя. Але, хоч як би трагічно це звучало, вона дала йому можливість побачити світ в інших фарбах.

Замість Олега його роботи представила мама, близькі та рідні йому люди. Мати вкотре згадала, як змалку син любив малювати. Тож віддала хлопчика до художньої школи. А коли навчався у Кременецькому коледжі імені Т. Шевченка на відділенні образотворчого мистецтва, там провели його першу виставку.

Згодом здійснилась мрія — закінчив Львівську академію мистецтв. Але тоді вже розумів, що життя вимагає бути не тільки художником, а й воїном.

Дівчина Олега Юлія за життя хлопця була його музою. Після загибелі — вірною шанувальницею. Вона переконана, що картини про війну — це намагання Олега показати та переосмислити те, що людина проживає в епіцентрі жахливих смертельних подій.

Для тих, хто бачив роботи Олега до того, як він став у військовий стрій, було очевидним, що в них змінились не тільки сюжети, а й настрій та колір: замість веселкових фарб дедалі частіше почали з’являтись червоні та чорні.

Та попри це в них відчувалась сила і спрага до життя.

Бої, спустошена ворожими обстрілами земля, загибель побратимів — усе це не перекреслило бажання малювати. І якщо товариші просили у близьких та волонтерів надіслати їм речі та спорядження, яке допоможе вижити, Олег завжди хотів бачити у посилках фарби й полотна.

Щойно видавалась вільна хвилина, він брався за пензель. Не шукав сюжети: все навколишнє було таким разючим, що він не міг не залишити ці образи війни на полотні. В них немає романтизації. Вони без ретуші та прикрас.

На них — кров, біль, страх і бажання вижити в пеклі війни.

Він лиш починав свій творчий шлях, і мистецтвознавці не встигли оцінити роботи художника. Зате брат Денис підмітив, що в них добре видно зміни, які відбувались і в творчості Олега, і в ньому самому.

Спочатку був цикл «Донецький аеропорт» — це саме ті картини, що представлені на виставці. Потім дедалі частіше почали з’являтись автопортрети та зображення військової техніки. Здавалось, увесь світ сконцентрувався саме на цьому. І це справді так, бо цінності війни зовсім інші, ніж мирного життя. А потім на картинах стало дедалі більше силуетів загиблих людей і навіть різних частин тіл...

Це війна. Олег зробив усе, що міг, аби вона швидше закінчилась. За це віддав життя. Він загинув у свої 26 при артобстрілі неподалік Бахмута.

Але його картини живуть далі. Він часто казав, що мистецтво зачекає, а нині є інше завдання. В руках Олег тримав і зброю, і пензель. У душі був воїном і художником. Таким залишився назавжди.

Тернопільська область.

Фото зі сторінки Олега Дробоцького у Фейсбуці.