Кубань, початок XX ст.

Указ Президента України В. Зеленського «Про історично населені українцями території Російської Федерації», в якому пропонується напрацювати план дій щодо збереження національної ідентичності українців у рф, зокрема на «історично населених ними землях на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей», — ще один крок на шляху очищення історії нашої держави і нації від мулу московської брехні та повернення національної пам’яті. 

росія, виправдовуючи порушення нею міжнародних норм та угод, зокрема підписаного у 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, анексію Криму, захоплення частини території Донецької і Луганської областей, повномасштабне вторгнення в суверенну державу, продукує історичні фейки. Колективний путін і кремлівський агітпроп не втомлюються повторювати, що «України ніколи не було, її створив ленін», а населені «неіснуючими українцями, які насправді є неправильними русскімі», території окуповані київським режимом. У грудні 2019 р. на підсумковій пресконференції російський президент чітко заявив: леніним «території були нарізані так, що вони не завжди відповідали традиційним місцям проживання тих чи інших народів». «Але під час створення радянського союзу споконвічно російські території, які до України взагалі не мали ніякого стосунку, все Причорномор’я, західні землі російські передані Україні з дивним формулюванням «для підвищення процентного співвідношення пролетаріату в Україні, — каже він, — бо Україна була сільською територією», і тепер рф «із цим розбирається».

Одвічні терени з діда-прадіда

Перш ніж перейти до розгляду теми загарбання російською імперією українських етнічних земель, дамо роз’яснення цьому визначенню. Отже, вислів «етнічні українські землі» вживається для означення тих територій, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної України, а тектонічною її основою є Український щит східноєвропейської платформи та Дніпровсько-Донецька западина.

За даними Інституту історії України НАНУ, одвічними українськими землями вважаються землі Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Північної Буковини, Закарпатської України, Холмщини, Лемківщини. У XVII ст. українці почали активно колонізувати Слобідську Україну — Харківську і Сумську області, частину земель воронезької, білгородської, курської областей рф, а у XVIII столітті — Дике Поле. Так у Середні віки називалися причорноморські та приазовські українські степи від Криму до Дніпровських порогів, від Каспійських воріт до передгір’я Карпат. За стародавніх часів у Дикому Полі, де розташовані сучасні Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська, а також Полтавська області, панував кочовий спосіб життя, характерний для племен, які населяли ці землі, — скіфів, сарматів, гунів, половців, полян, хозар. У сиву давнину Приазов’я, північну частину Криму, степи і лісостепи до Дніпра контролювала Хозарія (Хозарський каганат, 650—969). На зміну їй прийшла Київська Русь (IX—XIII ст.), ядром якої було Середнє Подніпров’я, землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше топонімів і гідронімів, пов’язаних із назвою «Русь» — Рось, Роська, Роставиця, Росава. Плодючі землі наші предки намагалися освоїти ще за часів Київської Русі. З другої половини ХІІІ ст. степова частина лісостепової території басейну Сіверського Дінця в результаті руйнівних набігів монголо-татар надовго спустіла. Після монголо-татарської навали ця земля протягом трьох століть була вільна, майже не заселена, у результаті чого одержала назву Дике Поле. Цей термін виник у XV ст., коли, після розпаду Монгольської імперії, розпочалася військово-трудова колонізація регіону українським козацтвом, яка відбувалася в умовах боротьби з населенням татарських улусів.

Згодом ці землі перейшли до Великого князівства Литовського, потім до Речі Посполитої, відтоді на них почала зазіхати і російська імперія.

Повернімося на початок XX століття, коли, за твердженням кремлівського псевдоісторика, ленін нарізав території «так, що вони не відповідали традиційним місцям проживання народів». Так ось, на час Української революції, за оцінкою основоположника вітчизняної географічної науки, етнографа та автора мап Степана Рудницького, українська етнічна територія становила від 905 тис. км2 до 1 млн 56 тис. км2, і мешкало там 51,2—53,9 млн осіб.

За обчисленням академіка ВУАН, питома вага етнічних українців на цій території становила більше 71 відсотка. Український енциклопедист, автор фундаментальної праці «Географія українських і суміжних земель» Володимир Кубійович зробив оцінку української етнічної території станом на 1933 р. — 932 км2. Із них 728 тис. км2 становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана. Незважаючи на значні територіальні втрати у 1920-х, а головним чином у 1930—1940-х рр., українська етнічна територія надалі залишається найбільшою з-поміж усіх етнічних територій європейських народів (росіяни за географічним критерієм є євразійським народом).

«Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями», — писав Степан Рудницький. Сталінський режим покарав ученого, котрий обстоював право українців на соборну державу: у 1933 р. його заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та шпигунстві, у 1937-му розстріляли у Сандармосі (Карелія), двох дітей — Лева та Ірину — вислали в Сибір, де вони безслідно зникли.

Нині, за даними Великої Української Енциклопедії, площа України становить 603,5 тис. км2, територія простягається з півночі на південь на 893 км, із заходу на схід — на 1 316 км. А де ж іще понад 300 тис. км2 етнічних українських земель?

Частина Гетьманщини тепер брянщина

Українці по обидва боки кордону — українcького та російського, добре пам’ятають, що землі Стародубщини, які нині входять до брянської області, раніше були частиною Чернігівського князівства, з 1663 р. окремим козацьким полком Гетьманщини. Історичним центром цих українських етнічних земель було місто Стародуб, засноване у 1096 році. Перший із відомих стародубських князів — Святослав Ольгович (1141—1146 рр.), син чернігівського князя Олега Святославича, більш відомого як батько Ігоря Новгород-Сіверського, котрий, як розповідається у «Слові о полку Ігоревім», у 1185-му пішов з іншими князями на половців, аби повернути контроль над Тмутороканським князівством.

У XII—XIII сторіччі Стародубське князівство було у складі удільного Чернігівського князівства, у XIV—XVI ст. ці землі входять до Великого князівства Литовського, згодом до України-Гетьманщини як Стародубський полк, один із найсильніших. Із кінця ХVІІ сторіччя цими територіями управляли виключно українські полковники, а після втрати булави Іваном Мазепою після Полтавської битви 1709 р. їх поступово почали заміщувати представники московщини.

У 1781 році Стародуб став повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва, а з 1802-го — Чернігівської губернії. Після ліквідації Гетьманщини російською імператрицею традиційну військову організацію замінили регулярними російськими полками. До початку XIX ст. більшість чиновників місцевої адміністрації на Стародубщині були українцями.

Як зазначає історик Ольга Гейда, «те, що Стародубщина з давніх-давен була моноетнічним українським регіоном, засвідчили події Національно-визвольної війни на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. У тексті «Вимог Війська Запорозького до його королівської милості», які гетьман подав 7 серпня 1649 року королю Речі Посполитої Яну ІІ Казимиру, зазначалося: «Почавши від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким — в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис...».

Ольга Гейда стверджує, що за переписом 1859 року в Стародубському повіті нараховувалося 86 766 жителів (із них 84 773 українці), Мглинському — 90 478 (відповідно 86 406 українців), Новозибківському — 113 637 (76 137), Суразькому — 110 390 (20 974). Стародубські корені мають багато відомих українців — звідси родом батько Лесі Українки Петро Косач, гетьман Павло Скоропадський (він навчався у Стародубській гімназії), нащадок козацького сотника Степана Макухи відомий учений-природознавець і мандрівник Микола Миклухо-Маклай.

У 1918 році Стародубщина як історична частина Чернігово-Сіверської землі за умовами Брестського миру ввійшла до складу Української Народної Республіки. Брест-Литовський мирний договір за наслідками Першої світової війни підписала і рсфср, яка визнавала УНР, її кордони і не заперечувала проти того, що Стародубщина є частиною української держави. Втім, більшовики і не думали дотримуватися угоди, а одразу після її підписання за документами, збереженими в архіві історика Максима Блакитного, червоноармійці, «три тисячі піхоти з кулеметами, напали на ділянку українського кордону північніше Стародуба». А у надісланій з міста 20 червня телеграмі зазначалося, що «вбивствами, насильствами, погрозами більшовики поневолюють місцеве населення підписувати заяву про приєднання північних повітів Чернігівщини до російської республіки, уживаючи усіх засобів застрашування, щоб зібрати велику кількість підписів». Цей прийом росіяни повторили після захоплення Криму у 2014-му й інших територій України.

«Відторгнути Стародубщину від України радянській росії вдалося наступного 1919 року. Допомогли їй у цьому «українські» комуністи. Справу вирішили на проведеній 25 лютого 1919-го в москві міжвідомчій нараді з питання про виділення гомельської губернії і встановлення кордонів з Україною», — зазначає Ольга Гейда. Нині Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький райони загальною площею 14 762 квадратні кілометри входять до брянської області (це понад 40 відсотків від її території).

Відірвавши території від України, російські шовіністи закривають на Стародубщині українські школи (на початку 1930-х українське шкільництво було ліквідовано на всій території рсфср), знищують кам’яні будівлі часів Гетьманщини й церкви. Зруйнована, зокрема, й Іванівська церква, збудована коштом гетьмана Івана Скоропадського у 1720 році.

Довідково

Гетьманщина (в офіційній канцелярії Україна, Українське князівство, Русь, Мала Росія. Територія нинішньої росії на той час, до 1725 р., називалася московією) — українська козацька держава, яка виникла внаслідок Хмельниччини і на яку поширювалося владарювання гетьманського уряду. Охоплювала простір, який окреслювався такими містами й містечками: Ямпіль — Чернівці (донедавна селище міського типу) — Мурафа (нині село Шаргородського району) — Красне (нині село Жмеринського району; усі Вінницької області) — Вінниця — Пилявці (нині Пилява Старосинявського району Хмельницької області) — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук — Чигирин. Після звернення гетьмана Кирила Розумовського зі старшиною до імператриці, аби відновити давні права України, самостійну судову і фінансову систему та повернути втрачені з 60-х рр. землі, катерина II у 1764-му ліквідувала інститут гетьманства, а Гетьманщину реформувала у Малоросійську колегію.


Стародубщина. Воскресенський собор (1771 рік) у місті Почеп, збудований на кошти гетьмана України Кирила Розумовського, архітектор Антоніо Рінальді.



Українки зі Стародуба. 1900-ті роки.



Стародубщина. Почепський район, село Красний Ріг. Церква Успіння Пресвятої Богородиці 1777 року, побудована на замовлення графа Олексія Розумовського (1748—1822), сина гетьмана України Кирила Розумовського (1728—1803).

Фото з відкритих джерел.

Закінчення в наступному номері.