Етнографічна оглядова мапа України, 1916 рік. Степан Рудницький.
Закінчення. Початок — у № 32 за 15 лютого.
Слобідська Україна охоплювала південь бєлгородської, курської, воронезької та ростовської областей
Слобідська Україна — історико-географічний регіон на сході нашої держави та на прилеглих територіях росії. Слобожанщина утворилася в результаті колонізації українцями Дикого Поля у другій половині XVII - XVIII ст. В межах Слобідщини майже вся Харківська, більша частина Луганської та невелика частина Донецької областей, а також південні частини бєлгородської, курської, воронезької та ростовської областей, що нині входять до російської федерації.
Від часів України-Русі, коли ці терени належали до Курського князівства, що перестало існувати після навали Батия, тут проживало слов’янське населення, близьке до населення інших українських земель. Після розпаду Золотої Орди, що господарювала на тих просторах протягом тривалого часу, ці, майже незаселені, землі стають місцем активної міграції українців, зокрема з Правобережної України. У середині XVII ст. тут починається формування слобідських козацьких полків — Сумського, Охтирського і Острогозького, який заснували козаки Чернігівського і Ніжинського полків у 1652 р. Його полковим містом стає місто, збудоване як фортеця, острог, — Острогозьк, яке нині перебуває у складі воронезької області. Хазяйновиті українці будують тут церкви і заводи. Острогозький полк, очолюваний полковником Дзиковським, підтримує козацьке повстання Степана Разіна, що вибухнуло проти царя у 1670 р. Існує версія, що Разін по батьківській лінії був українцем, народився він в українській станиці Зимовійській на Дону. Після поразки повстанців Дзиковського разом із дружиною Євдокією московити захопили в полон і стратили.
Із 1765 р., після ліквідації слобідських полків, було створено Слобідсько-Українську губернію за збереження основної території Слобожанщини. Згодом ці землі включено до Харківського намісництва (1780—1796), потім знову до Слобідсько-Української губернії (з 1796-го). Основна частина населення Східної Слобожанщини, як свідчать документи, усвідомлювала себе козаками-українцями та розмовляла українською мовою.
У 1917-1920-х рр. Острогозьк входить до складу Української Народної Республіки — Харківської губернії УНР. 25 травня 1917 року в місті відбувся перший Український з’їзд Острогозького повіту. Представники 15 волостей, «Просвіти» та кооперативів після обговорення видали кілька постанов та перевели збірку на Український Національний Фонд. Отже, було вирішено зв’язатися з Харковом як із центром усієї Слобожанщини; негайно взятися до українізації народних шкіл; визнати синьо-жовтий прапор своїм символом. Для реалізації постанов з’їзду та організації з’їздів у інших повітах було обрано Українську повітову раду. Усі плани слобожанського українства зруйнувала більшовицька окупація — з 1920 року в Острогозькому районі почався терор проти місцевого населення. У 1932-1933 рр. українців, що тут мешкали, викосив Голодомор-геноцид.
Вихідцями з Правобережної України були у 1651-1658 рр. сформовані й Охтирський та Сумський козацькі полки. Охтирський, що існував до 1756 р., охоплював землі Сумської, Харківської, Полтавської областей та бєлгородської, що нині в складі рф.
Частково на землі сучасної росії поширювалося врядування Сумського полку, засновника міста Суми. На початку минулого століття, після розпаду російської імперії, низка повітів Курської губернії — Путивльський, Гайворонський, Новооскільський, а також Острогозький, Бирюцький, Валуйський й Богучарський повіти Воронізької губернії увійшли до Української Народної Республіки. За часів гетьмана Павла Скоропадського у складі Української Держави перебували також Рильський, Суджанський, Бєлгородський та Корочанський повіти Курської губернії, населені здебільшого українцями. Тепер вони частина рф, як і полкове місто Сумського полку — Суджа, районний центр курської області.
За переписом 1897 року у місті проживало 7 433 особи. На той час 61,16% мешканців розмовляли українською мовою, російською — 37,20%, решта єврейською та польською. У 1926-му українці становили в Суджанській волості 61,2% всього населення, у Суджі — вже 30,8 відсотка.
Згідно з переписом цього ж року, проведеним у радянському союзі, на територіях, що належали до Східної Слобожанщини, домінувало чи становило значну частку українське населення. Це — Глушківський район курської області й Суджанський, про який вже йшлося; Красноярузький, Гайворонський, Борисівський, Волоконівський, Чернянський, Красногвардійський, Олексіївський, Вейделівський, Роверський райони, а також східна частина Шебекинського, західна частина Новооскільського районів бєлгородської області; Кантемирівський; Богучарський, Розсошанський, Вільховський, Підгоренський, Кам’янський, Павлівський, Петропавлівський, Калачаївський, Воробйовський, Батурлинівський райони, а також південні частини Острогозького, Лискинського й Новохоперського районів воронезької області; Чортківський, Кашарський, Міллєровський, Тарасівський та частково Мілютинський райони ростовської області.
«Ці землі не є корінними українськими, проте вже майже чотири століття вони є етнічно українськими, зокрема Курщина, Воронежчина та Бєлгородщина.
Після воєнної поразки Української революції, коли москва зіштовхнулась із могутнім українським рухом, зокрема збройним, москва взяла курс на денаціоналізацію цих регіонів, спершу їх повністю відторгнувши від України (УРСР), — наголошує старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАНУ Дмитро Гордієнко. — Натомість споконвічно українськими землями за межами України, де й досі компактно проживає український етнос, є територія південної та західної білорусі. Навіть білоруські етнографи виділяють окремий етнос — «поліщуків», які насправді є українцями».
Східна Слобожанщина — батьківщина багатьох видатних постатей. Серед них історик, етнограф, поет, прозаїк, діяч українського національно-визвольного руху Микола Костомаров, що народився у селі Юрасівка Острогозького повіту. Родом із села Велика Меженка Острогозького повіту поет і драматург, театральний і літературний критик, представник українського «Розстріляного відродження» Кость Буревій. Євген Плужник, поет високої культури, драматург і перекладач, — родом із Кантемирівки Богучарського району Воронежчини. Був звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова і заарештований у 1934 році, помер у лазареті Соловецького табору. Перед смертю попросив води зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». Поховали його на Соловецькому острові, у табірній братській могилі. Де вона була — вже невідомо. Сталінський режим рівняв із землею могили в’язнів, аби сховати сліди своїх кривавих злочинів.
Суджу, яка, згідно з протоколами Тимчасового робітничо-селянського уряду України, з 29 листопада по 27 грудня 1918 р. була столицею Радянської України, уславив Іван Лиходько, полковник Армії УНР, який народився тут у 1893 р. У складі 2-го кінного полку імені Івана Мазепи лицар Залізного Хреста брав участь Першому Зимовому поході УНР. У 1942 році створив у Костополі три сотні УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця.
Два століття тому чорноземи заселили запорозькі козаки
Війна, яку розв’язала москва проти України, іде не тільки за чорноземи і матеріальні ресурси, адже, як казав найближчий соратник леніна лев троцкий, «без украінского угля, железа, руди, хлеба, солі, Чорного моря россія существовать не может, она задохнется». Це також війна за історію та ідентичність населення. Втрата національної свідомості призводить до поглинання чужих земель імперією, для чого не потрібні ракети і танки. Так відбулося з Кубанню. У X-XII ст. Таманський півострів, що на заході Кубанської низовини, входив до Тмутороканського князівства Київської Русі. У XIII-XIV ст. тут володарювала Золота Орда, від XV ст. — Кримський ханат і Османська імперія. У XVII ст. на цих землях посилюється вплив запорозьких козаків, які вважали річки Кубань та Єя кордонами Війська Запорозького, створювали на Таманському півострові свої військові бази, рибальські й мисливські зимівники.
«Кубань заселяли колишні запорозькі козаки наприкінці XVIII ст. за наказом катерини II. Козаки мали звільнити ці землі від черкесів та ногайців та стати заборолом для російської імперії проти кавказьких народів. Для поповнення населення на початку XIX ст. російська імперія провела «мобілізацію» дівчат на Полтавщині та Чернігівщині, таким чином козаки обзавелися сім’ями і з часом змогли заселити весь край. Отже, історично ці терени не є українськими, як і «русскімі», але етнічно вони є українськими з тяглістю там українського етносу в 200 років. Подібно до Слобожанщини, налякані Українською революцією московити запровадили політику денаціоналізації українців Кубані, як наслідок, кубанські козаки на сьогодні воюють проти своєї історичної Батьківщини — України», — наголошує кандидат історичних наук Дмитро Гордієнко.
Радянська історіографія усіляко затушовувала факти, що свідчили про українську історію краю. Тут на початку XX ст. посилюється український національний рух, виникають громади Революційної української партії «Чорноморська вільна громада», товариство «Просвіта». У 1918-му постає Кубанська Народна Республіка, а 20 січня цього ж року Законодавча рада республіки ухвалила резолюцію про приєднання Кубані до УНР на федеративних засадах.
Таких спроб злуки Кубані з Україною в 1918-1920 роках було кілька, але жодна не стала успішною. Обидва державні утворення впали під натиском більшовиків.
На Кубані, як і у великій Україні, зокрема у Холодному Яру на Черкащині, до 1925 р. тривав повстанський рух проти радянської влади. За переписом населення Кубані, у 1926-му тут проживало понад 1 млн 644 тис. українців (54,1% від загальної кількості). На Темрюччині своєю рідною українську мову визнавали 75% населення. У період «коренизації» на українську мову переводяться 746 шкіл Кубанської округи, тут працювало 12 українських педагогічних технікумів, а у Краснодарі відкрився Північнокавказький український інститут, виходили україномовні газети та діяли українські письменницькі організації. У 1932-1933 рр. на Кубані, як і в Україні, організовано штучний голод. Внаслідок Голодомору, репресій та депортацій українське населення регіону втратило до 50% своєї кількості. За переписом 1939 р. українці на Кубані становили тільки 4,3%.
росія ніколи не визнавала, що Кубань — це етнічні українські землі, а населення краю боролося за входження до соборної Української держави, адже це ставить під сумнів сучасну концепцію російської імперії з її зазіханнями на «ісконно русскіє землі» — Донеччину, Луганщину, Харківщину, Одещину, Запоріжжя й інші території в межах міжнародно визнаних кордонів суверенної України. Бункерний переписувач історії і далі вдається до маніпуляцій. Під час інтерв’ю американському журналістові Карлсону він продемонстрував «листи» Богдана Хмельницького, у яких гетьман у 1653 році просив царя прийняти козаків у своє підданство. І хоч українські історики піддають сумніву існування таких документів, адже не зберігся навіть такий важливий документ, як Переяславська угода, путін «листами» 400-річної давності виправдовує свій напад у 2022 році на нашу країну. Вбивши сотні тисяч людей, кремлівський маніяк намагається довести світові, що росія — велика держава з тисячолітньою історією. Але без України це неможливо, бо Київ існував, будував, воював із ворогами і перемагав, укладав угоди з іншими державами за багато століть до того, як серед темних лісів і боліт з’явилося поселення москва.
Фото надано Національною бібліотекою України ім. Володимира Вернадського.
