У Національному музеї Голодомору-геноциду презентували унікальне видання — книжку «33-й рік». В її основі — щоденник учителя з Боярки Лавра Нечипоренка, в якому спогади та роздуми про страшні часи, коли українських селян розстрілювали за п’ять колосків, вимітали з їхніх комор останнє зерно, а з вузликів за образами забирали насіння огірків і гарбузів, аби не було повесні чим садити городи. Усе з однією сталінською метою — зламати фізично і морально, знищити цілий народ, який кремлівський упир ненавидів за окремішність, волелюбство і жагу свободи.

Директорка музею Леся Гасиджак наголосила, що це «особливе видання має особливе значення в історії досліджень Голодомору», адже радянська влада доклала всіх зусиль, аби приховати сліди злочину: свідоцтва про смерті замучених голодом селян фальсифікувалися і знищувалися, підтасовувалася статистика, а за спогади і розмови про штучний голод можна було отримати роки таборів чи в’язниці. Один з упорядників книжки кандидат історичних наук Роман Молдавський зазначає, що мемуари Лавра Нечипоренка є цінним історичним джерелом. Автор розповідає про великий голод у Києві та у селах сучасних Житомирської та Вінницької областей. Окремі сторінки щоденника присвячено темі масових репресій у радянській Україні на початку 30-х років минулого століття. Лавро Нечипоренко описує і картину свого ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями.

За вивіскою «комуністичний рай» — справжнє пекло

Упорядники зазначають, що учитель писав лише про те, що бачив та пережив сам, тож відтворив важку атмосферу того часу. Щоденник з’явився на межі 1960—1970 років, у період десталінізації і часткової лібералізації суспільно-політичного життя. У жовтні 1964-го відбулася заміна Хрущова на Брежнєва, що означало початок згортання критичного перегляду історичного періоду поневолення і репресій. Та все-таки Лавро Нечипоренко не боявся написати: «Сотні років одноголові та двоголові вінценосні орли і орлиці довбали ребра, клювали в саме серце, роздирали на шматки тіло поневолених народів. Багато років хижаки шугали над українською землею... Багато синів українського народу віддали своє життя за визволення рідного краю, за встановлення влади того народу, який полив своїм потом, скропив кров’ю рідну землю». Розмірковував учитель і над темою українізації, яка завершилася масовим винищенням усього українського. Цитуючи радянську пресу, Лавро Нечипоренко зазначав: «Луначарський у своєму обіжнику 1927 року про хід українських та білоруських шкіл в РСФРР, де проживає населення цих народів компактними масами, як на негативне явище вказував на недостатню кількість українських шкіл, бо всього нараховується: на Вороніжчині — 142, Курщині — 25, Самарщині — 5, Кубані — 746, Сибір — 64». А далі продовжує: «Не до душі була великодержавникам робота по відродженню колись пригнічених народів. Інтернаціональне змішувалось і заміщувалось русифікацією. Оживали старі слов’янофільські ідеї про особливу місію Росії, яка має вказувати шлях гнилому Заходові».

Цілий розділ свого щоденника учитель присвятив спогадам про те, як його забрав «чорний ворон». Детально описує озброєних людей, що зненацька за-
тримали і кинули його до забитої людьми чорної машини, що «важкою ходою» рушила до Лук’янівської в’язниці. Спочатку конвоїри заарештованих, тицяючи «пістолями і бік», спрямували до лазні, де стояли величезні котли для дезінфекції одягу. «Котли й лазні обслуговували карні злочинці, й вони частенько перетрушували кишені одягу перед тим, як кинути одяг у котли... В тумані присмерків брудних випарів привидами тинялись засушені мумії.

...Яка страшна людина в своїй наготі пригнічення, приниження, приречення на офіру страшному молохові неправди, сваволі, знущання. Мені ніколи не доводилося бачити подібної людської худоби і я навіть уявити не міг, що може дійти до такого стану людина. Худі, охлялі, виснажені до краю, знесилені, якісь пом’яті, потовчені, неначе їх пропущено через жорнові колеса. Одні були такі худі, що животи ніби приросли до спини, ребра випиналися як дрюччя і можна було бачити до найменших дрібниць сплетіння груднини, усі вигини суглобів. Інші були одутлі, животи їх висіли торбами, а ноги зігнуті колесом. Руки — самі кістяки без будь-якого натяку на м’язи».

Лавро Нечипоренко жахається й від іншого — люди в камерах голосно нарікали на вироки нічим не винним людям. З окремих розмов він дізнається, що ці «людські подоби» мали вивозити до концтаборів. «Не довгі роки покарання чекали їх в незліченних таборах, а довга скорботна путь в небуття, щоб десь по глухих кутках півночі викидати спершу по одному-двох їх мерзлі кістяки, а потім з лайкою, наругою, блюзнірством над померлими, решту мерзляків витягали гаками з брудних вагонів». Автор пише, що саме така доля спіткала тисячі людей з Лук’янівської в’язниці.

Символ «русского мира» — ГУЛАГ

У роки Великого терору сталінські упирі хапали людей на вулицях, на роботі, витягали з ліжок, адже, як наголошує автор щоденника, стало відомо, «лагерне начальство» писало скарги до вищого начальства з наріканням, що йому присилають «неповноцінний людський матеріал», який не здатний виконувати заплановані роботи — «для роботи потрібні тисячі і тисячі цього людського матеріалу, а їм присилають тисячі мерзляків чи дохлих привидів». Справа набрала розголосу і в кабінетах ситих червонощоких, хоч і безграмотних енкаведистів почалася робота з перегляду справ затриманих і збільшення лімітів на арешт нових тисяч українців.

Лавру Нечипоренку якимось дивом вдалося вирватися з того пекельного кола репресій — його випустили з тюрми, хоч за кілька місяців ув’язнення молодий красивий чоловік з чистими очима і поглядом упевненої в собі людини, постарів років на тридцять. Студента Київського інституту соцвиху затримали 17 січня 1933 року постановою, виписаною уповноваженим Секретно-політичного відділу Київського обласного відділу Державного політичного управління М. Коганом за звинуваченням «в прінадлєжності к контррєволюціонной організаціі». Цей документ як і ордер на арешт, анкета обвинуваченого, постанова про початок слідства, фотографії, зроблені до арешту і після виходу з Лук’янівської, ввійшли до книжки і стали ілюстраціями до трагедії українського народу, зрежисованої сталінським режимом.

Лавро Нечипоренко вийшов на волю у тому-таки 1933-му. Ще у в’язниці під час прогулянок у дворі він чув, як в’язні, показуючи на купку людей щойно привезених, шепталися: «Людоїди». «Їх було чоловік тридцять, — пише в щоденнику учитель. — Тут були чоловіки і жінки, старі і молоді, навіть підлітки років 10—12. Обличчя їх були якісь сірі, а очі невидющі, спрямовані кудись поза простір».

За воротами буцегарні він на власні очі побачив пухлих від голоду людей з навколишніх сіл, які пробилися до міста у пошуках «комєрчєского» хліба. Щасливці, які, вистоявши кілометрові черги, отримували буханець й одразу його з’їдали до крихти. Багатьом тіло важніло, голова хилися долу і людина падала і вже не підводилася. Таких померлих Лавро бачив на Червоноармійській, Деміївці, Солом’янці та в інших кінцях Києва.

Щоб купити той буханець, голодуючі несли в «Торгсин» (а тут були цукор, сало, м’ясо, різні ковбаси, крупи, пшоно, шинка, консерви) золоті і срібні прикраси. Це «хрестики, що колись подарував хрещений батько чи старенька бабуся принесла від мощей св. Варвари, обручки, з якими брався шлюб, сережки, даровані милим чи куплені на зароблені тяжкою працею гроші» — читаємо в щоденнику. Можна було побачити, як загнані у безвихідь люди несли «сяйво» з якогось образка, оправу з лампадки, срібну ризу, а інваліди російсько-японської та Першої світової віддавали за окраєць свої ознаки заслуг. Вагарі з «Торгсину» по-радянськи дурили людей: за обручку чи сережки давали торбинку пшона чи іншої дешевої крупи: хочеш — бери, а хочеш — конай з голоду.

рашисти хочуть загнати нас у 33-й і 37-й роки

Книжка «33-й рік» сповнена й інших страшних спогадів, що нагадують кадри з найстрашнішого фільму жахів, свідком яких став уродженець села Єрчики Сквирського району на Київщині. Роман Молдавський наголошує, що Лавро Нечипоренко отримав гарну освіту — спочатку він навчався у Київській учительській семінарії, потім — на історичному факультеті Київського університету, працював у школі, воював на фронтах Другої світової, був поранений. Пережив втрату брата Дениса Биченка, якого заарештували в жовтні 1937 року. З того часу про його долю нічого невідомо.

Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Музею Голодомору-геноциду Андрій Іванець зазначає, що нотатки, над якими Лавро Нечипоренко працював тривалий час, він передав на редагування своєму другові, поетові, дисидентові Іванові Коваленку. Під час арешту Коваленка у 1972-му було вилучено і нотатки свідка великого голоду, які майже 40 років лежали в архівах КДБ. Музею цінний документ-звинувачення передав син автора щоденника, народний депутат України першого скликання Олександр Нечипоренко, котрий отримав його від родини реабілітованого Івана Коваленка, якій повернули архів шестидесятника.

«Це історична подія, бо ми увіковічуємо пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну. Вони були знищені штучним голодом за те, що були українцями і мріяли про свою незалежну Українську державу, — наголосив митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час презентації видання (на знімку). — Ворог не змінився і надалі намагається нас нищити. За те, що ми обрали на своїх майданах європейський вектор розвитку, ми платимо велику ціну. Але ми будемо боротися до кінця, бо правда завжди перемагає. І в цей складний період випробувань війною ми повинні знати нашу історію. Бо без знання минулого ми не побудуємо майбутнього».

Предстоятель ПЦУ зазначив, що росія здійснює проти українського народу черговий акт геноциду — ворог надалі намагається нас знищити лише через те, що ми є українцями. І те, що відбувається зараз, а особливо те, що ми бачимо на деокупованих територіях, свідчить про геноцид — свідомий, спланований, жорстокий геноцид українського народу. І в XXI столітті кремлівська влада, пряма ідейна спадкоємиця радянського тоталітарного режиму, продовжує ту саму політику винищення українства.

«Тому нам так важливо пам’ятати. Тому так важливо знати нашого ворога і розуміти, на що він піде, аби досягти 
своєї мети. Тому так важливо знати правду, аби знову не повірити, аби зберегти свою таку вистраждану, але героїчну правдиву історію. І жодному диктатору не вдасться підкорити тих, хто знає свою історію, хто стоїть на захисті тих, кого любить, і пам’ятає своїх загиблих. Українці пам’ятають», — підкреслив митрополит Епіфаній.

Наклад книжки надрукований за сприяння Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія та за кошти Православної Церкви України і парафії собору святого Андрія у Вашингтоні (США) і музею Голодомору-геноциду.

Фото надано автором.