Тепер керує відділенням — теж свого роду менеджер. Чоловік застосовує свої організаторські здібності, звільняючи рідну землю. Ось його розповідь:
«На той момент ми стояли на позиціях вже тижні зо два. У лісопосадці. Від ворога нас відділяло поле. Техніка близько не підходить. А тут чуємо — гул. Я з посадки вийшов у поле, щоб роздивитись. Але через височенну траву самого танка не видно. Помітив лише балкончик на башті. Танк почав працювати в наш бік, по селу. Прибіг наш РПГшник (РПГ — ручний протитанковий гранатомет), але через траву стріляти не було як.
Тоді танк під’їхав ближче. Десь метрів за 40 був від нас, а на ньому — двоє росіян. Думаємо: ну або зараз, або ніколи! Притягли РПВ. Це наш вітчизняний гранатомет-вогнемет. У нього постріл з термобаричною сумішшю. Він її над мішенню розпилює, а потім ця хмара вибухає з дуже високою температурою і пропалює все. РПВ більше проти піхоти використовують, по легкоброньованій техніці. Але виходу в нас не було. Розрахунок був такий: якщо на башті двоє — значить, відкриті люки. Може подіяти.
І подіяло! Ми як влупили — ті двоє, що зверху, попадали, а танк колами почав їздити. І кудись зник. Виходити шукати його до позицій росіян не дуже кортіло.
За якийсь час зі мною зв’язалися з командно-спостережного пункту. Питають, чому не доповів, що ми танк підбили. «Та, — кажу, — наче влучили в нього, але він поїхав».
Виявилося, далеко не заїхав.
Атакують зазвичай групами по 15—30 осіб. Техніка під’їжджає, висадилися і поповзли в наш бік. Через міни, через трупи своїх. Таке враження, що вони під наркотою. Ти в них стріляєш, а вони повзуть. Полонених розпитували — у всіх одна історія: ми нікого не вбивали, путіна не любимо, а тут на весілля треба гроші назбирати. Женихи... До речі, більшість і справді новобранцями виявляються. Артилерія теж працює дуже інтенсивно. У нас був випадок — росіяни 20 хвилин обстрілювали одну людину з міномета 120-м калібром. Вони набоїв взагалі не рахують. Але ми тримаємося.
На війні найтяжче — втрачати побратимів. Це справді страшно. А так, чого тут боятись? Колись нас шість годин безперервно обстрілювали з міномета. Ну, трохи моторошно було. Кулі свистять часто, на них якось вже не звертаєш уваги.
Під час обстрілів головне — не панікувати. Я завжди намагаюсь якось відволікати і себе, і людей. Найкраще — підтримувати розмову. Панікери бувають, але їх небагато, тут здебільшого ті, хто на передовій не вперше».
Взято з Фейсбуку.