...Десь о 5-й усі прокинулися від вибухів. Телефонували одне одному: «Почалось. Зустрічаємось у редакції». Коротко. Без емоцій. Без зайвих подробиць.
Що і де вибухнуло, миттєво повідомляли соцмережі... Друзі, які живуть у США і Європі, напевно, знали більше. Вони телефонували вже близько 6-ї ранку (за київським часом) — інформували, запитували, пропонували допомогу.
Працюємо, як завжди
24-го ми встигли підготувати і здати у друк газету з історичним законом «Про введення воєнного стану в Україні», зверненням Президента Володимира Зеленського, реакцією міжнародної спільноти на російську агресію та словами Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, який окреслив стратегію дій у цій великій війні: «Разом до Перемоги!».
Того ж дня головний редактор Анатолій Горлов сказав: «Маємо бути на місці й показувати: газета працює, парламент працює, країна працює». І додав свою візитну фразу: «Все буде добре, а за «Голосом» ще писатимуть історію».
Ми вирішили день-два переночувати в редакції, аби координувати роботу з колективом. Але війна внесла свої правки у ці наміри. Вибухи, блокпости, комендантська доба, зірвані за Києвом мости... Отож затрималися на два місяці — до запуску метро між берегами столиці.
То був наш журналістський бойовий досвід. Його набували, крім нас (Світлани Чорної, Марини Чорної, Ольги Вауліної, Наталі Яременко із сином Максимом та Лариси Гончаренко), наш власний кореспондент з Донеччини Владислав Леошко з дружиною і фотокор Андрій Нестеренко.
Нас рятувала робота. І наші охоронці редакції. І усвідомлення того, що ти робиш корисну справу — інформуєш про те, що відбувається (з офіційних джерел, інсайдерських...). У перші дні великої війни інформація була на вагу снарядів на передовій.
...Бувало, засиджувались у робочих кабінетах редакції до ночі. Дотримувалися світломаскування: тільки екран комп’ютера і ліхтарик на мобілці, аби повернутися «з роботи» до «спальні».
Криївка «Паляниця»
Облаштували нашу редакційну криївку в бомбосховищі, у прохідних кімнатах серед архіву газет. Тут зробили схрон продуктів, готували на старенькій електроплиті, збиралися на вечерю за великим тенісним столом, спали на трьох кушетках, двох розкладачках і просто у спальниках на підлозі, не випускаючи мобілки з рук, аби бути на зв’язку з рідними, близькими, друзями, які виїхали з Києва. Прискіпливо вдивлялися в сотні повідомлень соцмереж з надією побачити — «Нарешті здох!», і наївним сподіванням, що світ приборкає божевільного російського голіафа!
Оберегом редакційної криївки був портрет Шевченка. Його вишила бабця нашої колеги Надійки, яка і довірила взяти зі свого кабінету Кобзаря. Але попередила: «Бережіть Тараса, бо вишивала бабця за сільською доброю традицією — зимовими вечорами з такою ж відданістю і жагою, як і працювала в полі». Це нас надихнуло і на свої традиції.
На ранковий підйом віталися кодовим «паляниця-полуниця-залізниця», перед тим як розійтися на «бойове чергування» — слухали і співали «Байрактар» (з автором цього першого воєнного народного хіта Тарасом Боровком познайомилися згодом і стали друзями), а за вечерею креативили з малюнками «на злобу дня». Дорогою до магазинів біля тероборони збирали гільзи з нічних полювань на диверсантів і пригощали хлопців кавою з шоколадками, ганяли м’яча у спортзалі в обід, поливали квіти у всіх кабінетах чотирьох поверхів і мили підлогу.
Навіть у рудого і зухвалого члена нашої родини — кота Джафі (псевдо «Джавелін») — були свої обряди: він катав тенісні м’ячики до півночі, а щоранку «підіймав», смикаючи за мотузку, маленький синьо-жовтий прапор на полиці архіву.
А коли було чути лише далекі вибухи і земля не гойдалася та не гуділа вже так скажено, ми виходили у редакційний двір. Аби бодай трохи ковтнути задимленого повітря, подивитися на небо й обов’язково знайти якийсь знак — про життя. Навіть тоді, коли сотні людей з валізами бігли у бік Вокзальної, а потім і зовсім нікого, крім «їжаків» та військових, не було на нашій вулиці...
...Березень. На вулицях все ще порожньо. «Десантувалися» у магазин. Під Шулявським мостом на блокпості хлопці з ТРО нас уже знали в обличчя, навіть документи не питали. Але того разу вирішили повертатися до редакції іншою дорогою. Все-таки весна: пташки співають, калюжі, у вітринах зачинених крамничок застигли напіводягнені манекени (не встигли евакуюватися), а дороги переповзають «їжаки». Дорогою угледіли у подвір’ї такого ржавого «їжака» на тлі сміттєвого бака. До картинки, яку фотографували «на телефон», одразу і текстівка придумалась: «Переможемо — і отих київських «їжаків» повикидаємо у смітник!».
І раптом — гучний наказ: «Стояти! Все покладіть на асфальт! Не рухатись! Руки вгору!»... Так нас, до з’ясування «особи», заарештували хлопці з тереошного блокпоста, повз який ми ходили нечасто. Перевірили посвідчення, подивилися наш сайт з репортажами, зв’язалися з командиром і відпустили. А ми подякували їм за пильність! 4.5.0.
Рубрики воєнного часу
Командував нашим голосовським напрямом інформаційного фронту головний редактор Анатолій Горлов. 24/7 він був на зв’язку — бо не завжди йому щастило доїхати через блокпости на столичну Шулявку. Ми разом обговорювали всі події — від шаленої кількості тривог до глобальних тем: як закрити небо і переконати наших союзників надсилати нам не «глибоку стурбованість», а сучасну зброю.
Координатором всіх ділянок інформаційної відповідальності «Голосу» була Наталія Яременко, уповноважена на це головним редактором. Для цього досвіду і витримки завідувачці парламентського відділу вистачало. А ще не бракувало Наталії і стратегічного мислення. За її ініціативою саме у ті перші місяці великої війни, перебуваючи у редакційній криївці, ми оживили фейсбучну сторінку «Голосу України» і запустили з нуля наш Телеграм-канал. Кажуть, в екстремальних ситуаціях людина може перестрибнути триметровий паркан. Реалії воєнного часу вимагали саме таких дій. Майже рік Телеграм-канал був нашим журналістським волонтерством. А з перших днів запуску, без «розкрутки» та СММ-знань, він набрав майже тисячу підписників. Бо тоді люди орієнтувалися на офіційні, перевірені джерела інформації. Й особливо цінувалися короткі, лаконічні повідомлення. А ще хотілося читати не тільки про війну. А про щось тепле, близьке, рідне і життєстверджуюче, те, що підтримувало б. І в цьому майстром був наш голосівський чарівник доброго слова Віталій Жежера. Він щовечора наповнював своїми есе запроваджену тоді на сайті «Голосу України» рубрику «Казка на ніч». Бо всім нам, аби витримати і вистояти у тій вогняній темряві, потрібна була, як повітря, віра у Світло і Добро…
Щоденна онлайн-газета трималася на журналістці й адміністраторці сайту «Голосу України» Ларисі Гончаренко. Її робочий день починався о 7-й ранку і закінчувався за північ. Вона тримала зв’язок з усіма власкорами, особливо з тими, хто опинився в окупації і перебував у прифронтовій зоні. Наша колега ніколи не втрачала оптимізму, надихала нас своїми життєвими історіями і вишуканими стравами за власним рецептом.
Але раніше за всіх, навіть за кота, прокидалася наша творча бойова одиниця Світлана Чорна. Вона слухала перехоплені телефонні розмови рашистів, які викладали на своїх офіційних каналах СБУ і ГУР, та писала сенсаційні матеріали. Так на сайті «Голосу України» з’явилася рубрика «Звірства окупантів», які перекладалися англійською, німецькою, польською, французькою, іспанською та російською. І вони, безперечно, додадуть фактажу для Гааги...
«росія стирає українські міста з лиця землі. Донеччина жахає трупами на вулицях після нічних бомбардувань і масштабними руйнуваннями».
...російські «асвабадітєлі» вбивають українських дітей. Розстрілюють «важливі для них військові об’єкти» — лікарні, школи, житлові будинки, дитячі садочки... Але, потрапивши в полон, не можуть пояснити — НАВІЩО?».
....Ці жахи ставали темою щоденних бесід у нашій криївці, і навіть повідомлення про можливість застосування росією атомної зброї вже не вражали.
Із листів друзям
...24 лютого мене, як і всіх українців, о 5-й годині розбудили вибухи. Страшно не було. Бо останні 8 років рушниця висіла і колись мала вистрелити. Але був шок! Так підло, вранці... хоча пу зі справедливістю ніколи не асоціювався...
...Збиралися дві години. Взяли документи, пам’ятні подарунки, фото батьків, вишиванку, прапори, насіння чорнобривців... і поїхали до редакції.
...Накрило пізніше — бо з кожним днем стає очевидним, що ми можемо ніколи не зайти в свій дім.... Чотири дні йде війна, наші хлопці пиzдять ваших по повній. Це надає нам сил. Але наші Герої, наші Ангели, прості люди гинуть...
...Київ з вікна схожий на привид. Людей майже немає. Як і сонця. Всюди дим, туман і ворони. Чорні зграї. Оруел відпочиває, але теж тягнеться по «Джавелін»...
Невдовзі після деокупації Київщини з’явилася й серія репортажів Ольги Вауліної під новою рубрикою «Спецвійна». Разом з волонтером В’ячеславом Комендяком, який після звільнення Ірпеня знайшов і вивіз звідти тіла свого знайомого і його сина, 8 квітня ми здійснили «екскурсію» по Житомирській трасі. Те, що побачили і почули від місцевих, віднімало мову. Їхали через сосновий ліс, викошений тримером смерті. На узбіччі стояли розчавлені і розстріляні танками автівки майже всіх світових брендів. А поруч — розкидані дитячі речі, молитовник, жіноча сумочка, чоловічий кросівок... Чорні плями людської крові скрізь: на машинах, асфальті, на підлозі потрощених магазинів на заправках, іграшках... Досі перед очима яскравий «чупа-чупс» у калюжі крові біля машини з київськими номерами, розстріляної впритул... Це було пекло, яке приніс на українську землю «рускій мір»!
«А пам’ятаєш, як було до...»
Ми виявилися незалізні. Мало говорили про загиблих наших «голосоукраїнців», які пішли добровольцями, — Віталія Краснюка і Ярослава Грущинського... знайомих і родичів... Домовилися, що всю волю сльозам дамо після Перемоги, розходилися по кабінетах й іноді зачинялися...
Але ми пізнавали одна одну, відкривалися і єдналися так, як це можуть робити люди в межових обставинах.
...Після телефонних розмов про роботу з колегами, що ближче до теплої весни, то частіше почало прориватися «а пам’ятаєш, як було до...». Ми мріяли про той день, коли зможемо знову попити разом каву під редакційною липою та писатимемо про мандри в Карпати, польоти птахів, щасливі сім’ї, гарні закони, добрих сусідів... І про той день, коли знову відчиняться ворота редакції. Вони відчинилися навесні! 10 травня «Голос України» після сигнальних номерів-«бойових листків», які версталися з 25 лютого, відновив повну друковану версію газети, за якою вивчатимуть історію українського спротиву.
...Якось ми гомоніли про те, що Голлівуд зніме про Україну й українців багато світових шедеврів. Про всю нескорену націю. Про її тисячолітню історію — від амазонок до «кіборгів». Про неповторні пісні. Про наші Майдани.
Про наш біль. Про ціну нашої свободи. Страшну ціну. Про колискові в бомбосховищах. І не треба нічого вигадувати для сценаріїв тих фільмів.
Утім, в українців буде своє кіно. Ми довго дивитимемося на мирні літаки у небі, ще міцніше обійматимемо одне одного і цінуватимемо те, чого до 24-го навіть не помічали. Але це вже буде ПІСЛЯ...
Джафі, він же Джавелін, «підіймає» прапор у криївці (березень, 2022р.).
Кототерапія (кінець лютого, березень, квітень, 2022)
Один із наших малюнків «на злобу дня». Інші не пройшли, бо — «18+» ;)
Наш побут: так ми мили підлоги, так сушили попрані речі, так готували їсти на одній робочій конфорці старої електроплити, так зберігали продукти.
Ми не випускали телефони з рук: треба було відслідковувати інформацію і тримати зв'язок з рідними та колегами. Працювати деколи доводилося, підсвічуючи один одному телефонним ліхтариком.
А було й таке. Мусили хоч трішки рухатися))
А це — спільний настрій, з котрим живемо 10 років.
Фото авторів.
