Сергій Яновський у Херсонському державному університеті, 2021 рік.

Фото Ярослава ЯНУШЕВИЧА.

І 24 лютого 2022 року також надійшли до нас перші інформації про ситуацію в регіоні, частину якого стрімко окуповували рашисти. На другий чи третій день я зателефонувала панові Сергію і він сказав, що у відносній безпеці. Він продовжував писати та щоденно надсилати нам по кілька інформацій, репортажів, які одразу ж виставлялися на сайт.

Саме від Яновського ми дізнавалися, що захоплений російськими окупантами Херсон одразу ж поринув у вакханалію мародерства, що ціла серія акцій протесту проти російської окупації прокотилася містами Херсон, Генічеськ, Нова Каховка та селищем Каланчак у перших числах березня. «На площі Свободи у Херсоні майже тисяча городян зібралися під будівлею облдержадміністрації, зайнятою орками. Вони вигукували «ганьба» та «Херсон — це Україна», вимахуючи синьо-жовтими прапорами. Під тиском натовпу група окупантів відкрила вогонь з автоматів у повітря, але після цього люду на площі тільки додалося. Зрештою, росіяни поспіхом сіли у БМП й поїхали, але перед тим один з учасників мітингу з українським прапором примудрився залізти на броню й переказав непроханим гостям усе, що про них думає». 

У повідомленні нашого власкора ми читали про те, що муніципальна влада Херсона не може завершити підрахунок втрат, завданих військами рф під час боїв за місто 1-2 березня. Що «за два дні штурму обласного центру окупанти вбили 36 мирних жителів, у тому числі 14-річного підлітка. Тіла підбирали на тротуарах, у скверах, машинах, під магазинами, навіть на зупинках громадського транспорту! Далеко не всі з них вдалося ідентифікувати.

А заяви про зниклих безвісти ніхто не збирає й не приймає».

Спочатку пан Сергій надсилав свої матеріали на редакційну пошту, але після того, як загарбники у першій половині березня розтрощили кабелі, потім відключили стаціонарний Інтернет і міський номер від «Укртелекому», він зателефонував і сказав, що тепер зможе надсилати тексти і фото лише на вайбер. І я маю швидко їх зберігати, бо він усе видалятиме, і, у разі чого, не зможе переслати ще раз.

Потім ми дізналися про викрадення журналіста херсонського тижневика «Новий день» Олега Батуріна, який вісім днів — з 12 по 20 березня — пробув у застінках російських окупантів. А вже 21 березня ми отримали ексклюзивне інтерв’ю Сергія Яновського з Олегом, у якому він розповідає: «Побили одразу ж у день викрадення. Били ногами, прикладами автоматів по спині. Але, виходячи з дому, я вдягнув дуже товсту й теплу куртку, тож через неї сильного болю майже не відчував. Потім уже не били, хоча під час допитів у будівлі Херсонської облдержадміністрації я чув, як із сусідніх кабінетів долинали крики інших допитуваних. Взагалі, не дуже хотів би про це багато говорити — спогади не з приємних».

Часом пан Сергій телефонував. І казав, що дуже поганий мобільний зв’язок, тому він, аби переслати матеріали, ходить туди, де є підвищення, якась гірка. Але це стає дедалі небезпечнішим. Та все одно Яновський майже щоденно готував по кілька інформацій про ситуацію в Херсоні та в місцевих громадах.

Ми дізнавалися, що окупанти розгорнули справжній терор проти проукраїнських активістів, взяли у полон лідера ультрас футбольної команди «Кристал» (Херсон) Андрія Солов’я, «щойно керівництво Херсонської міськради слідом за депутатами обласної ради відкинуло пропозицію взяти участь у створенні маріонеткової «хнр», як секретар міськради Галина Лугова позбулася домівки у селищі Антонівка. Її спалили двоє невідомих, кинувши в оселю якийсь вибуховий пристрій».

Яновський писав про херсонських хліборобів, які, незважаючи ні на що, планують виходити в поле, бо «окупація не вічна — вічна селянська праця». Про колону біженців — переважно жінок та дітей, а це 267 автівок, які вперше з початку бойових дій російсько-української війни прорвалися з-під окупованого Херсона на Миколаївщину. Про те, що до 21 березня «не досяг Херсона і жоден гуманітарний конвой із харчами та ліками, хоча потреба в них наразі кричуща. В аптеках обласного центру практично відсутні знеболювальні засоби, препарати для регулювання тиску й рівня цукру в крові, навіть йод, вата й бинти». 

Із захватом наш власкор розповідав про дії херсонського підпілля. «Першою ластівкою» став розстріл машини павла слободчікова, який був помічником колаборанта — депутата Херсонської міськради володимира сальдо.

Причому це був не теракт, а показова страта: стріляли з автоматичної зброї просто у вітрове скло «Мерседеса». Тобто загиблий бачив месників, котрі прийшли по його душу. Але розповісти своїм покровителям уже нічого не міг». І далі, у своєму стилі, журналіст пише: «У Каховці місцеві також від душі відгамселили ще одного адепта путіна — колишнього депутата облради павла філіпчука, «віддячивши» йому за провокаційні заклики та участь у роздачі московської «гуманітарки». Прикметно, що після таких акцій активність наляканих посіпак значно знизилася і в соціальних мережах, і на публіці по всьому регіоні». 

Як відомо, диявол ховається в деталях. І саме через деталі окупаційного повсякдення Сергій Яновський передавав нам атмосферу знущання, залякування, примусу, підкупу, яку створили загарбники на Херсонщині. «Життєві здобутки разюче змінилися. Не потрапив на вулиці під кулю чи скалку снаряда — пощастило, не пошкодили житло — успіх, не позбавили волі за ніщо — везіння. Сьогодні містяни багато чого позбавлені: в аптеках не можна купити потрібних тобі таблеток, у магазинах закінчилися харчі — хіба що овочі надибаєш. Аби купити хліб, у черзі годину-півтори треба вистояти, по готівку у банку — черга на чотири-п’ять годин», — пише автор про місяць окупації Херсона. Крім того, місцевим мешканцям окупанти одразу почали нав’язувати свої «дерев’яні» рублі.

Тяжко й боляче було читати про те, що пережили та побачили мешканці звільненої наприкінці березня Кочубеївки: «Мені дуже пощастило, що в останню мить прорвався з Кочубеївки на вільну Дніпропетровщину. Машину із сім’єю, яка йшла за нами, рашисти розстріляли на дорозі. Главу родини застрелили, дружина дістала контузію. Її та прийомного сина сховали і потім переправили обох до лікарні. Ще один чоловік потрапив під кулю, коли просто вийшов з хати взяти харчів у погребі. І це тільки те, що знаю достеменно. Через обстріли пошкоджено чимало житлових будинків, у школу влучив снаряд, ще й кулеметом пройшлися. На диво, не зачепило будівлю сільської ради. Але окупанти здерли з фасаду державний прапор, виламали тут металопластикові двері та обнишпорили кабінети... — розповів ексголова Кочубеївської територіальної громади Іван Дудар. — Прапор із сільради зняли, але я приніс із собою свій, знайшов якийсь держак від швабри замість флагштоку і знову почепив біля входу. Адже Кочубеївка — це Україна. Так було і буде».

А потім були квітень і травень. І по 3-4 матеріали ледь не щодень. Яновський працював невтомно. Ми дізнавалися про те, що підпільники агітують окупантів здаватися; про розграбовані винарні — шато Курінь та шато князя Петра Трубецького; про дефіцит готівки; про те, як рашисти грабують на блокпостах біженців, як викрадають людей, а потім вимагають за них викуп; як шахраї дають оголошення про можливість виїхати з окупованої території з передоплатою, а потім щезають з отриманими від нещасних біженців грошима; як знищують українську символіку руками колаборантів; як з елеваторів крадуть і вивозять старі запаси зернових у невідомому напрямку; як окупанти зазіхають на квартири біженців.

Журналіст писав, що після викрадення чи «виховних бесід», які супроводжувалися погрозами, а часом і побиттям, регіон уже залишили міські голови Каховки, Скадовська, Таврійська та Голої Пристані Віталій Немерець, Олександр Яковлєв, Микола Різак, Олександр Бабич. Що тривають переслідування українських педагогів.

Щоденні обстріли стирають з лиця землі село Хрещенівку. «Мешканці Хрещенівки, котрі залишилися в селі, кажуть: до осель «денацифікатори» підганяють «КАМАЗи» і завантажують їх хатніми меблями та холодильниками, а потім вивозять це у невідомому напрямку».

З повагою Яновський розповідає, що «у жодному місті краю жоден очільник громади на сьогодні не погодився перейти на бік ворога. Хоча дехто пережив не тільки затримання й погрози, а ще й побиття, тортури.

На заміну демократично обраним головам чужинці призначають гауляйтерів, та місцеві жителі з ними не хочуть мати справу. Тож зрадники просто імітують бурхливу діяльність під охороною озброєних до зубів окупантів. Як це, приміром, робить гауляйтер Каховки павло філіпчук — для захисту «великого начальника» росіяни виставили у будівлі міськради та біля неї кілька постів не тільки з автоматами, а навіть із кулеметами. Мабуть, не хочуть втратити відданого посіпаку: адже «вдячні» земляки його вже раз відлупцювали». 

Із презирством та огидою Сергій Яновський у матеріалі «Херсон: Анатомія однієї зради» розповідає про зрадника-колаборанта володимира сальдо, депутата міськради й очільника місцевої партії «Блок володимира сальдо», котрого ерефія призначила керівником маріонеткової «адміністрації». 

Сарказм Яновського нищівний. У матеріалі «Тупий, іще тупіший — портретна галерея колаборантів» він змальовує анекдотичні портрети новопризначених окупантами гауляйтерів володимира леонтьєва, наталії мармій, атома мирибяна і цілого «заступника голови обласної військово-цивільної адміністрації» кирила стремоусова — державних зрадників, яким прокуратура висунула чи готується висунути звинувачення. 

А наприкінці квітня пан Сергій надіслав мені своє оповідання «Окупація. День перший». Я отримала цей текст, а він у себе видалив. І попросив не публікувати, доки залишається в окупації. У червні 2022-го ми друкували уривок із цього оповідання. Але повний текст досі не оприлюднений.

Чому я так детально описую саме цей період? Бо, при пошуку матеріалів Сергія Яновського в Інтернеті, Google видає у пошукових списках тексти лише з червня 2022 року.

А ще тому, що писалися вони автором з окупованого Херсона.

Тим часом пан Сергій розумів, що його перебування у місті стало ще небезпечнішим. Навіть незважаючи на те, що вони із сином перебралися на конспіративну квартиру. Почалися якісь дивні дзвінки, коло звужувалося... Яновський — відомий і впливовий журналіст. Треба було рушати, і то негайно.

Разом із сином Сергій Яновський вибрався з окупації 12 травня 2022 року. Спочатку — на Миколаїв. Звідти — на Одесу.

Своє перебування на окупованій рашистами території та шлях виходу Яновський описав у дуже реалістичному нарисі «Херсонщина: Незручна мішень із-під прицілу вислизнула», який «Голос України» розмістив на сайті 15 травня. 

Але й після такої складної і небезпечної дороги пан Сергій має наснагу написати й надіслати матеріал про Одесу! І звісно, про свою рідну Херсонщину, яку він відвідає аж через півроку... А поки що — у Нововолинськ Волинської області до родичів. І вже 15 травня журналіст записався на прийом до міського голови Нововолинська. Бо не міг і дня прожити без роботи.

Сергій Сергійович Яновський у Нововолинську, 5 червня 2022 року.

Фото Алли Лісової, сайт газети «Волинь».

Виснажений організм таки потребував відпочинку. Пан Сергій попросив написати за нього заяву на відпустку. У тій переписці я назвала його нашим Героєм. «Таких героїв нині пів України, — відповів він мені. — Вижив — уже добре, а вижили не всі». Я продовжила: «Ваші матеріали показували, що Херсон — це Україна, незламна і смілива. А це дуже важливо. Тому Ви — наш Герой. І не заперечуйте». «Інакше я не міг, я так живу», — відповів мій колега тоді.

У Нововолинську Сергій Сергійович повністю поринув у роботу: в основному, звісно, писав про свою Херсонщину, адже усіляко підтримував контакти з колегами, знайомими, посадовцями, котрі надавали йому інформацію.

Якщо перечитати його матеріали за літо-осінь 2022 року, надруковані у «Голосі України», ми отримаємо літопис того, які випробування випали на долю його земляків від лютого ворога — російських окупантів. Але попри це пан Сергій багато писатиме і про Нововолинськ, його Героїв, волонтерів.

Він і далі, за звичкою, надсилатиме мені свої тексти у вайбері, хоча вже давно нормалізувалася робота редакції і відділу новин зокрема. Він уже так звик, а я раділа, що маю можливість хоч якось йому допомагати.

А потім, 11 листопада 2022-го, було визволення рідного Херсона! Пан Сергій дуже любив свій край і надзвичайно хотів повернутися. Тому в грудні таки поїхав, незважаючи на небезпеку. Це був, мабуть, якийсь поклик. Він мусив побачити місто, свій дім, зайти до своєї квартири. Але на зворотному шляху в Нововолинськ Сергій Сергійович захворіє — підступний вірус. І організм, ослаблений інфарктом, цукровим діабетом та страшними емоційними випробуваннями цієї російсько-української війни, не витримає. Сергія Яновського не стало 30 грудня 2022 року.

Якось я сказала панові Сергію, що ніколи не була на Херсонщині і що після нашої Перемоги обов’язково треба поїхати. Він відповів: «Так, треба, якщо доживемо».

І не дожив... Світла вам пам’ять, відважний і великий Журналісте.


Один зі скрінів переписки у вайбері.