Усі ми змінилися за останні два роки. Івано-Франківська облдержадміністрація на початку повномасштабного вторгнення не тільки додала до назви слово військова, а й стала зовсім іншою структурою: сильною та мобільною. На цьому наголошує Світлана Онищук — єдина жінка — начальник ОВА, яка в цей тривожний час не тільки згуртувала мешканців області, а й разом з командою організувала та забезпечила надійний прихисток для 150 тисяч гнаних війною біженців з прифронтових регіонів.

Координаційний штаб для тимчасово переміщених осіб

«Важко згадувати початок війни, — каже Світлана Онищук. — Навіть не знаю, де ми тоді черпали сили, бо працювати доводилось і вночі. Щомиті виникали нові завдання, адже на добу прибувало й п’ять-шість тисяч осіб.

Нагально створювали умови для їхнього проживання. Спочатку пристосували школи й дитсадки, заклади культури, розміщували в церквах і лікарнях — робили все для того, щоб дати прихисток переселенцям, прийняти їх як рідних. Не перестаю дякувати нашим соціальним працівникам та, зрештою, всім мешканцям Прикарпаття за чуйність, піклування і відповідальність».
Івано-Франківщина першою з областей створила Координаційний штаб для тимчасово переміщених осіб. Він діяв у будівлі «Просвіти». Соціальні працівники реєстрували переселенців, шукали вільні ліжко-місця, надавали речі, харчі тощо.

«Багато людей прибули без документів, тож їх довелося відновлювати, — наголошує співрозмовниця. — Були важкі, пекельні дні. Найбільше боліло, наскільки тернистим шляхом іде наша держава... Ніхто ж не хоче втікати з рідних місць, але коли там бойові дії, над будинками літають ракети, помирають люди, то вибору немає. Я інформувала керівників прифронтових областей про місця прихистку. Командою робили все, аби прийняти якомога більше людей. Ми першими в країні зробили відповідну реєстрацію внутрішньо переміщених осіб, де вказували кількість прибулих у родині, їхній вік, заняття, потреби тощо. Зрештою, це ще й питання безпеки, адже могли приїхати і колаборанти, й такі випадки, на жаль, були».

Багато людей залишалися, а були й транзитні, які перебули на Прикарпатті кілька днів і рушали далі: чи до інших областей, чи й за кордон. Однак їх так само треба розмістити, нагодувати, допомогти з речами першої потреби.

«Працювали злагоджено: щодня збирали наради з керівниками управлінь, підприємств, громад, підприємцями для розв’язання нагальних проблем, — пригадує Світлана Онищук. — Спочатку було дуже складно: йдеться про ті часи, коли ще не налагодили співпрацю з міжнародними партнерами й допомога до області не находила. Спільна біда згуртувала. Це десь характеризує Прикарпаття: наші ґаздині пекли-варили, приносили домашню їжу переселенцям, надавали консервації, одяг, зрештою, ділилися всім. Я їздила до кожного центру компактного проживання людей, спілкувалася, вивчала потреби. Так само й до тих, кого прихистили мешканці області в себе вдома».

Мобільні бригади

Світлана Онищук розповідає, як під час однієї з поїздок на Косівщину до неї підійшла переселенка з Донеччини. У неї загинули двоє батьків, тож жінка перебувала в дуже важкому емоційному стані й просила психологічної підтримки, бо сама не могла впоратися зі стресом.

«Ніколи не забуду страху в її очах, — ділиться спогадом пані Світлана. — Жінка благала допомогти дати раду з бідою. Я спершу подумала, що проблеми з документами чи проживанням. Та ні, з цим було все гаразд: місцеві надали гарний прихисток. А от особисте горе як пережити... Схожих звернень надходило дуже багато, тож довелося подбати про психологічну підтримку гнаних війною людей. І ми першими серед областей створили виїзні мобільні групи, до яких увійшли соціальні працівники, психологи, медики, юристи, адже виникало багато питань із державними виплатами ВПО, відновленням документів, відчуженням майна тощо. Почала надходити й міжнародна гуманітарна допомога, тож координували цей процес. Тобто всебічно допомагали вимушено переміщеним особам. Івано-Франківщину неодноразово відзначали як передову в роботі з ВПО на всіх напрямах за відгуками людей, які до нас прибували».

До мобільних груп входили й працівники служб у справах дітей, центрів зайнятості, адже багато переселенців шукали одразу роботу, бо це допомагало адаптуватися та відволіктися від переживань. Крім державної програми з працевлаштування внутрішньо переміщених осіб, залучали різні можливості. Тепер, коли минає другий рік війни, мобільні групи зосередили роботу й на допомозі нашим захисникам та їхнім родинам.

Релокація дала результат

На початку війни до Прикарпаття перебралися зі столиці та з окупованих і прифронтових областей дуже багато державних структур: з уряду, міністерств, департаментів. Приміщення їм надавали в ОВА. Була налагоджена добра комунікація та спільна робота. Так само прихистили сім’ї урядовців та інших відповідальних осіб, які натомість поверталися в гарячі точки для роботи.

«Нагально постало питання релокації підприємств із зони бойових дій, — продовжує Світлана Онищук. — Працівники департаменту економічного розвитку, промисловості та інфраструктури облвійськадміністрації комунікували з усіма нашими тергромадами, збирали інформацію щодо вільних майданчиків і територій для розміщення бізнесу. Я особисто зверталася до начальників ОВА, керівників бізнесу та розповідала про наші можливості. Важливо було прийняти якомога більше, щоб підтримати вітчизняних товаровиробників і не дати переманити їх сусідній Польщі, де на той час пропонували значно кращі умови. І нам це вдалося. За сприяння відповідної державної програми на Прикарпаття релокувалися 80 великих суб’єктів господарювання. Так само запрацювали в області й понад 200 малих та середніх підприємств. Адже в країні, що воює, має бути сильною економіка, щоб наповнювалися бюджети всіх рівнів».

Світлана Онищук додає, що для розміщення великих підприємств території мають відповідати певним характеристикам. Тож найбільше таких прийняв промисловий Калуський район, де були такі умови. Так само серед лідерів — Івано-Франківська й Коломийська громади. Однак були й такі ТГ, які не надто виявляли бажання співпрацювати в цьому напрямі, хоча це перспектива створення нових робочих місць і надходження податків.

«Наша місія була — створити якнайкраще підґрунтя для переміщення підприємств, — зауважує Світлана Онищук. — Не йшлося про реєстрацію і сплату податків, адже розуміємо, як важливо наповнювати бюджети прифронтових областей. Найважливіше — зберегти українського виробника в нашій державі. Я часто їздила на такі релоковані підприємства, бо важливо було адаптувати їх на новому місці. Отож налагодили жваву комунікацію. Ми стали майданчиком адаптації та інтеграції».

Світлана Онищук наводить ще один приклад згуртованості бізнесу. Під час проведення одного з благодійних аукціонів до неї звернувся керівник релокованого підприємства і запропонував й надалі брати активну участь у таких заходах, щоб придбати лоти для своїх працівників та підтримати ЗСУ.

Серед релокованих підприємств — Запорізький завод кольорових металів, великий машинобудівний завод. Успішно адаптувалися чимало малих підприємств. Приміром, із виробництва килимів, що з Херсонської області перебралося на Косівщину. На початку війни на Прикарпаття перемістився бізнес з Ірпеня. Підприємці надзвичайно задоволені мікрокліматом, і після повернення на Київщину залишили тут працювати свою філію. А це робочі місця для області. І таких прикладів чимало.

Область — лідер за кількістю шелтерів

На Івано-Франківщині досі залишаються 120 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Значна частина — це фінансово забезпечені люди, які придбали тут житло або ж винаймають, працевлаштовані. Однак найбільшої турботи влади потребують соціально вразливі категорії населення: малозабезпечені громадяни, багатодітні сім’ї, люди похилого віку, з інвалідністю. Тож важливо стати для них надійним помічником.

«Розглядали всі можливі варіанти, — розповідає Світлана Онищук. — Зокрема, незадіяні приміщення комунальних закладів, гуртожитки, інтернати. Маємо вже 95 таких прихистків, де створено належні умови для тривалого проживання людей. У шелтерах за кошти з обласного бюджету і тергромад, а також міжнародних організацій зробили капітальні ремонти, забезпечили побутовою технікою й усім необхідним дорослих і дітей. Для найменших є ігрові та спортивні майданчики. Подбали про шкільний інвентар, обладнання для дистанційного навчання. Так само питання безпеки — передусім, тобто наявні укриття.

«Завдяки співпраці з міжнародними донорами ми відновили соціальні об’єкти й інтернатні заклади, 482 з яких за цей час відремонтовані, — додає співрозмовниця. — Створили координаційний штаб для роботи з іноземними благодійними організаціями. Тепер це вже налагоджений процес. А на початку повномасштабної війни довелося докласти чимало зусиль для залучення такої допомоги. Адже на Прикарпатті немає дипломатичних представництв різних країн, як, приміром, у сусідніх областях. Тож я звернулася до різних фундацій задля підтримки ВПО. Й це дало неабиякий результат щодо забезпечення прихистків харчами, медикаментами, одягом тощо. Так само з тих доброчинних надходжень ми чимало допомоги передали до різних громад на деокупованих і прифронтових територіях. Залучили таку велику кількість людей для цього, що два роки тому й не уявити було. Свідченням тому став міжнародний форум «Івано-Франківщина — надійний партнер».

«Нині на перший план вийшла підтримка нашої обороноздатності, та ті історії з переселенцями ніколи не зітруться з пам’яті. Пригадую, як евакуаційним потягом прибули мешканці інтернатного закладу зі сходу країни. Наші медики зі служби швидкої допомоги переносили людей через колії на руках. Візки були геть убогими, тож ми звернулися до одного соціального фонду та невдовзі забезпечили сучасним інвентарем. Усього зробленого й не перерахувати. Однак принагідно хочу висловити велику подяку духовним лідерам краю: церква залучила багато благодійної допомоги. Хочеться відзначити й правоохоронців, освітян, медиків, соціальних працівників — за турботу й опіку, якою вони огорнули переселенців. Адже Україна — наша земля: маємо дбати одне про одного, бо ми — єдина держава», — підсумувала Світлана Онищук.

Івано-Франківська область.

Фото прес-служби ОВА.