З крилами до Перемоги.

По-перше, як вчитель 55-го ліцею, її обожнювали і діти, і батьки. Вона ж створила Клуб мандрівників «Котигорошко», який подорожував областю та Україною. Вона — дослідниця рідного краю, проводить екскурсії та майстер-класи для дітей і дорослих за різними напрямами. А ще вона дуже любить тварин.

Звичка допомагати

Олена Дьоміна — відома на Миколаївщині та за її межами волонтерка. Щоправда, до початку повномасштабного вторгнення сама себе так не називала і не афішувала цю діяльність. Навіть саме слово «волонтерство» не вживала. Бо допомога давно стала її повсякденною звичкою буття.

Так, частина коштів від організації подорожей завжди йшла на підтримку миколаївського Дитячого будинку малюка «Сонечко», на допомогу нужденним та людям похилого віку, дитячим інтернатам. Років 20 вчителька займається волонтерством у сучасному розумінні цього слова. Її учні та їхні батьки давно звикли ділитися речами, продуктами, грошима з нужденними. Просто завжди приносили все до ліцею.

Цей досвід допоміг волонтерці з початком повномасштабного вторгнення. Вона згадує тиждень до нападу. «Був звичайний урок у 10-му класі, обговорювали глобальні проблеми, виклики, які стоять перед сучасним світом. Як тягне руку хлопець Микола і питає: «А правда, що скоро почнеться війна? В мене друзі масово виїжджають за кордон, я з батьками також через три дні їду». Я відповідаю, що все буде добре. Не може допустити світ у ХХІ столітті розв’язання війни. Але сама замислилася».

На жаль, вчителька помилилася. Ніхто не міг передбачити, що клятий ворог нападе на незалежну країну. Жодних сумнівів не залишилося, коли Олена, як і тисячі миколаївців, 24 лютого почула вибухи. Це війна.

У перші дні Олена зрозуміла, що допомагатиме нашим бійцям. Але одна справа підтримувати нужденних, інша — відправляти необхідне на передову. І хоча досвід у неї був, вона звернулася до одного з гуманітарних штабів Миколаєва з метою запропонувати свою допомогу. Адже помічників у неї було чимало. Це і батьки дітей, що виїжджали, залишали в Миколаєві речі, які були в пригоді і цивільним, і військовим. І туристи, які колись подорожували з Дьоміною, запропонували свою допомогу. І випускники, які стали успішними, працювали за кордоном і в Україні. І просто друзі та підписники у соціальних мережах.

Але в миколаївському штабі Олені відмовили. Із дивної причини. Дівчина, яка там сиділа, перепитала вчительку, скільки їй років та що вона може робити. Робити Олена може все, а років їй на той момент було 54. З цієї причини їй і відмовили. Дьоміна образилася.

«Серденько» своє робить

Звісно, образу скоро забула, адже треба було своє робити. Почали самі організовуватися. Система була налагоджена та відпрацьована. Олена разом із миколаївськими волонтерами через соцмережі та просто телефоном отримувала замовлення від військових частин та цивільних, кидала клич на збирання коштів, згодом на ці гроші купували найнеобхідніше. До речі, звітність за кожну копійчину в повному порядку. За це відповідав та й нині відповідає миколаївський помічник Олени Іван Голубок.

І для військових, і для цивільних у перші дні та місяці війни найактуальнішим питання був дефіцит ліків — від елементарного валідолу чи аспірину до складних ліків для діабетиків, людей з ендокринними захворюваннями та онкологією. В аптеках — порожні полиці. Замовляла ліки у Львові, де їх купляли волонтери, переправляли до Одеси, а ті вже до Миколаєва. Так само для знайомого, хворого на гіпертонію, замовляла ліки в Олени, бо чоловік просто не міг прожити, не вживаючи ті пігулки.

Налагодили тісні зв’язки із земляками та іноземцями з різних країн. Посилки та грошову допомогу надавали з Польщі, Франції, США, Німеччини. До речі, в Німеччині подруга Дьоміної, також Олена, розгорнула справжній гуманітарний штаб, який став своєрідним тилом для тих, хто в Україні. Олена разом із однодумцями активно використовували популярні в Німеччині фломаркети (аналог наших барахолок). Збирали речі та продавали їх німцям та українцям за умовну плату, 10—15 євро. А на ці гроші закупали портативні зарядні станції — екофлоу, яких дуже потребували хлопці на передовій в перші дні.

«Я не можу залишатися осторонь, закликаю всіх, хто здатен, скинутися хоч невеликими сумами на допомогу нашим військовим», — одна з перших фраз на початку війни, з якими звернулася Олена до своїх підписників, випускників, туристів, друзів та знайомих. Організувався потужний гуманітарний хаб, центром якого став будиночок у центрі Миколаєва та Дьоміна — «зарядний пристрій», бойова одиниця, мозковий центр, чуйна, небайдужа людина.

Якось до Олени звернулася знайома, в якої після першого прильоту поранило племінника, і в нього почав розвиватися ДЦП. Дитина потребувала особливого харчування та лікування. Дьоміна зверталася до всіх благодійних та гуманітарних фондів, аби знайти для дев’ятирічного хлопця все необхідне. Відгукнулася жінка з Волині, очільниця фонду «Станція добра», вирішили питання. Коли волинянка пішла на війну, організацію перейменували на «Доброго вечора, ми з Волині». Олені одразу сподобався цей фонд, який дублював знаменитий на всю країну вислів Віталія Кіма «Доброго вечора, ми з України (з Миколаєва)».

У складі фонду миколаївці створили свою організацію «Серденько», яка працює і нині. Телефон Олени просто розривається від дзвінків. Хлопці просять грілки. Поки ми спілкувалися, волонтерка Аня Лепьошкіна змогла домовитися про придбання 800 грілок та їх відправку на фронт. А один хлопець, боєць, друг Олени попросив «таку саму білизну, яку ти подарувала нашому командиру».

І такі бувають прохання. Для Дьоміної, людини з великим «серденьком», здається, немає нічого неможливого.

На позицію — з пиріжками

Історій за два роки повномасштабного вторгнення назбиралося. Не всі з них райдужні. Не завжди виходить зібрати необхідні суми. Тоді Дьоміна просто кричить: «Люди, замість чашки кави перераховуйте хоч ці грошенята на потреби бійцям. Копійка до копійки, і вже можна придбати щось важливе для армії». А ще за ці два роки Олена нарешті навчилися казати «ні», коли люди нахабніють. І однозначно «так», якщо може допомогти.

У перші дні вторгнення наші бійці не мали не лише ліків та елементарних засобів гігієни, а інколи просто звичайної домашньої їжі. Бо ніхто ж не очікував на війну. Тому Олена зорганізувала дівчат, які пекли пиріжки, печиво, готували обіди, чай, каву та розвозили на позиції, куди можна було дістатися.

Навіть якщо і неможна, то пробивна Олена добиралася. Єдиною можливістю дістатися протилежного берега через Інгул, де дислокувалася одна з бригад, був тоді понтонний міст. Там стояв блокпост, а прохід було заблоковано мішками з піском. Олена склала «скарб» з пиріжків, термоси з кавою, печива та різних солодощів до рюкзаків, сіла на велосипед і поїхала через блокпост. Лишила велосипед і полізла пробиратися по тих мішках.

Звісно, її зупиняють бійці з тероборони, запитують: «Жіночко, ви нормальна? Куди ви лізете?». Вона ж виправдовується, мовляв, хлопцям пиріжки несу. Посміялися тоді, але пропустили. Олена зателефонувала в частину, там підтвердили, що чекають на домашню їжу.

А ще розказує: «Ми ж свиней купляли. Виділяли гроші на покупку поросят, потім доставляли їх на Волинь, де тих вирощували на гарних кормах. І там робили тушонку. Нам залишалося забезпечити банками та кришками і доставити готовий продукт до Миколаєва. А Анечка Лепьошкіна навіть сама навчилася свиню різати та закривати готову тушонку в банки».

Вчителька ділиться: згуртованість у миколаївців у перші дні була на вищому рівні. Всі були при справі. Хтось готував їжу, хтось розвантажував посилки, хтось відправляв їх до бійців, збирали речі, засоби гігієни. Величезні черги вишукувалися біля пунктів збору та підрозділів тероборони. Хтось віддавав власні заощадження. На свій день народження Олена зібрала понад 40 тисяч гривень, придбали «Ниву», яка хоч і не нова, але досі на ходу.

«Піднесення було серед людей, віра в Перемогу, ніхто не збирався капітулювати, а ті, хто не виїхав у перші дні, і не мали наміру виїжджати згодом. Відчуття розгубленості серед моїх друзів та знайомих не було. Не скажу про інших», — згадує волонтерка.

Вона дуже вдячна «Новій пошті», відділення якої продовжували працювати в Миколаєві. Саме завдяки тому, що Олена виграла грант і одержала змогу доставляти необхідне безплатно, хлопці вчасно отримували продукти, обладнання, речі. Коли виграла можливість доставляти по 25 тонн вантажів щомісяця, вони пішли масово. Бо не всі хотіли їхати до прифронтового Миколаєва.

Звісно, мрії Олени, як і кожного українця, — про найскорішу Перемогу. А ще вона мріє зробити в Миколаєві музей ляльок з власної колекції. Бо якщо нині колись повноцінне мирне життя звузилося до буття, існування в умовах війни, то настане час — і повернуться до шкіл учні, а Олена викладатиме географію. Поки ж живе своєю географією надії. Надії на Перемогу.

Миколаївська область.


Хлопці вдячні за допомогу від «Серденька».

Фото з відкритих джерел.