Нині він у лавах Збройних Сил України. Про свій досвід Павло не лише розповідає у популярних медіа, а й ділиться емоціями зі своїми читачами.
«Розмова про службу в армії приречена перетворюватися на дискусію про справедливість.
Ті, від кого залежить тиловий комфорт, живуть у найбільш некомфортних умовах. Ті, завдяки кому країна вижила, платять за це своїм життям. Ті, хто в армії, віддають непропорційно багато, а тому мають право розраховувати на винагороду — якщо не матеріальну, то точно моральну. І найсильніші емоції викликають ті, хто намагається у цей момент просувати протилежну етику. Всі ті, хто розповідає про «армійське рабство», знецінюють людей у формі й живуть за формулою «убезпеч себе за чужий рахунок».
Ідеться про всіх, хто торпедує мобілізацію в Україні. Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, які обіцяють «білий квиток». Перевізники, які готові контрабандою вивезти людину за кордон. Адміністратори «пацифістських» телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні. Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись заробити.
Наша війна надовго. І для того, щоб вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові — що забезпечують працездатність економіки та стійкість тилу. Потрібне озброєння — без якого спроба вести війну втрачає сенс. І потрібні люди, які одягнуть форму та вибиватимуть ворога з окупованих територій. І єдиний ресурс у цьому списку, який ми не можемо отримати від союзників, — людський. Гроші нам перерахують. Зброю поставлять. Але єдині люди, які здатні відвоювати нашу країну, живуть в Україні.
У найширшому сенсі ми — свідки заочної дискусії про права та обов’язки. Про взаємини громадянина та держави. Про співвідношення персональної свободи та цінності колективного виживання.
Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалася апріорі як боржник. Вона мала забезпечити маленькій людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та якісні послуги.
Стелею обов’язків маленької людини вважалася сплата податків. А потім почалася повномасштабна війна — і окреслила прірву між «маленькими людьми» та «звичайними».
Мені випадало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був маленькою людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші і не довоєнна посада.
Єдино можливий критерій тут — це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або від якої намагаєшся втекти. У першому випадку тобі не потрібні виправдання. У другому — ти з них складаєшся.
Нам випало жити в суб’єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам’ятниками, інші — вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим внеском кожного. А ті, хто сьогодні обирають стратегію «нічого не робити», стануть нормою в одному випадку.
Якщо ми програємо війну».
Зі сторінки автора у Фейсбуці.
