Охтирка жодного дня не залишалась без Державного прапора України на будівлі міськради. Коли загарбники зруйнували її вщент, прапор закріпили на руїнах.

Тут надовго затримали окупантів, надавши сусідам можливість підготуватися до відсічі. Сотні жителів Охтирки загинули або дістали важкі поранення, а саме місто зазнало найбільших в області руйнувань. Таку високу ціну воно заплатило за свободу — Охтирка жодного дня не була у ворожій окупації. Як усе відбувалося, розповідає міський голова Охтирки Павло Кузьменко. За його словами, найстрашнішими для громади в лютому—березні 2022 року були чотири дні.

Початок вторгнення запам’ятався похвилинно

«24 лютого 2022 року ми прокинулися через те, що почули вибухи, — пригадує Павло Кузьменко. — Вже о 5-й ранку я прийняв душ, аби бути в тонусі — мав відчуття, що наступна така можливість з’явиться нескоро. Якийсь час чекав, чи подзвонить хтось із Сум або зі столиці, аби деталізувати, що відбувається насправді та що я, як міський голова, маю в такій ситуації робити. Але телефон мовчав. Одним із перших обізвався колега — депутат міськради. Він сказав, що йде ворог і це надовго: нас усіх уб’ють, тому треба негайно тікати. Я відповів, що виїжджати нікуди не збираюсь і як міський голова діяти спонтанно не маю права. Тоді він запропонував евакуювати з Охтирки доньку та дружину. Але дружина навідріз відмовилась — сказала, що залишиться зі мною. Таке само рішення прийняла і наша 17-річна донька. Ми не виїхали з міста, але у своєму будинку вирішили не проживати».

О 6-й ранку Павло Кузьменко був у міськраді й уже там чекав телефонного дзвінка від когось із владної вертикалі. Та всю можливу на той час інформацію довелось отримувати із соціальних мереж і від деяких колег. О 7-й ранку прийшли перші депутати міськради, запропонували збирати людей та починати рити окопи. О 7:30 відбулося засідання міської комісії з надзвичайних ситуацій. Прийшли начальник поліції, керівник ДСНС і командир міського військового гарнізону. У начальника гарнізону полковника Дениса Дикого, за словами Павла Кузьменка, також ніякої детальної інформації щодо ситуації не було. Він тільки повідомив, що має завдання обороняти Охтирку — не район, не регіон, а лише місто.

«Було незрозуміло, як вчинити щодо дітей: перебувати їм удома чи йти до школи, — веде далі міський голова. — Прийняв рішення на користь школи, адже там діти під наглядом, а вдома могли з ними залишатися далеко не всі батьки. Була вже 8-ма ранку — ніхто із вищої влади не озивався. Нарешті о 9-й годині надійшло розпорядження обласної державної адміністрації: там було сказано, що навчання у школах Сумщини скасовується.

Приблизно о цій же порі я зателефонував колезі — голові сусідньої Великописарівської громади Людмилі Бірюковій. «Ми вже в глибокій окупації, — повідомила вона приголомшливу новину. — Бачимо сотні танків, «Градів» та іншої техніки: все йде через нас».

Павло Кузьменко приїхав у місцеву радіокомпанію та виступив зі зверненням до земляків. Закликав бути пильними і не наражати себе на небезпеку, бо почалася війна і ситуація дуже складна. Записав також кілька звернень у фейсбуці. До 11-ї ранку було прийнято внутрішнє рішення по міськраді: всі жінки йдуть додому, на роботі залишаються тільки чоловіки.

«Вже вкотре я намагався додзвонитися до голови обласної державної адміністрації Дмитра Живицького, — розповідає далі Павло Кузьменко. — Та його телефон не відповідав. Приблизно о 12-й нарешті пробився до заступниці керівника ОДА Олени Бойко. «Запитуйте про все у голови», — відповіла вона.

На оборонних рубежах

24 лютого о 12:30 вони побачили на міських відеокамерах, що ворог увійшов до Охтирки. У місті на той час залишалася «своя» військова частина, яка постійно дислокується тут уже багато років, та не більше десятка поліцейських на чолі з начальником поліції полковником Олександром Кладьком. «Як я опісля дізнався, йому також пропонували виїхати, — каже Павло Кузьменко. — Але він сказав, що народився в Охтирці й тут залишиться. Я дуже поважаю цю людину — він справжній герой».

Бойові дії почалися на вулиці Полтавській, де просто на клумбах розмістилася ворожа техніка. Потім почулися звуки пострілів в інших районах міста. Приблизно через півгодини надійшла інформація з лікарні — туди привезли поранених російських вояків. «У мене лікарі запитували, що з ними робити, — розповідає Павло Кузьменко. — Вирішив проконсультуватися із начальником СБУ. «Ти за фахом лікар — сам розберешся», — отримав відповідь. Тому вирішували самі. Ворогів підлікували — ніхто над ними не знущався, зброю відібрали. Коли почали з’являтися трупи рашистів, спочатку звозили їх до моргу лікарні, а потім через брак місця стали хоронити. Я тоді не знав, що напередодні — уночі 23 лютого — до Охтирки прибув підрозділ 93-ї бригади «Холодний Яр». Бійці цієї військової частини й дали ворогові гідну відсіч. Холодноярівці приїхали рейковим транспортом, але начальник залізниці відмовився розвантажувати в темряві їхню техніку. Вирішили перенести цю роботу на ранок наступного дня. А вранці почалася війна, тому бійці розвернули частину артилерійських систем, які не встигли вивантажити, у бік ворога просто на залізничних платформах».

Збройні Сили до нашестя готувалися

Із розповіді Павла Кузьменка можна зробити висновок, що командування ЗСУ чекало на вторгнення ворога і до нього готувалось. Інакше навіщо було відправляти до Охтирки, де постійно дислокувалась військова частина, ще й 93-тю бригаду? За кілька днів до повномасштабного вторгнення в Охтирку прибула велика група військових медиків — 50 чоловік. «Вони попросили допомогти розташуватись, — розповідає міський голова. — Ми виділили приміщення, забезпечили опалення і водопостачання, і вони почали там обживатись. На той час і я, і більшість моїх колег та жителів міста до інформації про можливий напад росіян ставилися скептично. Командир медсанчастини капітан Анатолій Чуйкін також якось висловився, що, на його думку, повномасштабної війни не буде. Він вважав, що командування відправило їх до Охтирки на ротацію».

Але вже тоді можна було здогадатися, що річ не в ротації. Значному числу бійців бригади «Холодний Яр» командири дозволили оформити відпустки, але за кілька днів до вторгнення весь особовий склад із відпусток відкликали.

24 лютого в Охтирці було оголошено комендантську годину з 17-ї вечора до 7-ї ранку та прийнято рішення про запровадження «сухого закону». «Хоч ми й розуміли, що від залякування перейти до чогось іншого не зможемо, за продаж алкоголю пообіцяли найсуворіше покарання — аж до розстрілу включно, — розповідає далі міський голова. — Пересуватися нічними вулицями дозволили лише військовим та бійцям тероборони».

Павло Кузьменко каже: Охтирка була єдиним містом у зоні бойового зіткнення, в якому залишилися на місці його очільник, усі заступники голови, керуючий справами, секретар міськради та половина депутатів. Вони організували нічне патрулювання населеним пунктом та впровадили інші безпекові заходи.

«Вони прийшли нас убивати»

25 лютого стало одним із найтрагічніших для Охтирки днів. Окупанти обстріляли з «Ураганів» дошкільний заклад «Сонечко». Загинули четверо людей, серед них 7-річна Аліса та її дідусь. Потім під обстріл потрапив житловий масив «Дачний». Павлу Кузьменку довелося на якийсь час повернутись до попереднього лікарського фаху. У міській лікарні він прооперував трьох важких пацієнтів. Двоє з них вижили, але третього врятувати не вдалось. «Це був справжній герой — брат попереднього міського голови Охтирки, — розповідає Павло Кузьменко. — Він одним із перших став на захист міста 24 лютого, а 25 лютого потрапив під обстріл «Ураганів». У нього були розриви нирки, кишківника, легень. Я також прооперував йому гомілку і стегно, але поранений, на жаль, не вижив. Коли оперували останнього пацієнта, почався артобстріл. Продовжували за цих умов. На щастя, в лікарню нічого не прилетіло. Колегам було запропоновано спуститися в підвал. Залишився анестезіолог — мій рідний брат Сергій — та одна з медсестер. Їм довелось іще працювати не менше години».

25 лютого, каже Павло Кузьменко, жителі Охтирки зрозуміли: росіяни прийшли, аби їх убити. «Якщо від рук ворога гинуть не військовослужбовці, а цивільні жителі, це називається не спеціальною військовою операцією, а війною», — вважає він.

Загарбники зробили ставку на холод

Того ж дня рашисти вперше обстріляли міську ТЕЦ — спочатку з «Ураганів». Теплопостачальне підприємство встояло. 28 лютого, розповідає Павло Кузьменко, вдарили «Калібром», але ракета до ТЕЦ не долетіла — поцілила у захисний бруствер та, як сірникові коробки, розкидала залізобетонні блоки. 3 березня на ТЕЦ скинули авіаційні бомби. Підприємство було зруйновано вщент, п’ятеро його працівників загинули. Це був четвертий із найстрашніших для Охтирки днів. 20 тисяч містян, які користувалися централізованим опаленням, залишилися без тепла. Це 8 тисяч домогосподарств плюс школи, дитсадки та інші об’єкти бюджетної сфери. Пізніше 375 домогосподарств перевели на індивідуальне опалення. Міськрада виділила людям фінансову підтримку — по 10000 грн кожному. Допоміг з облаштуванням опалення також Червоний Хрест.

Немає сумнівів: загарбники цілеспрямовано били по ТЕЦ, аби занурити місто в холод. Вдалося це їм із третьої спроби. «Це була помста жителям Охтирки за те, що не пропустили ворога до міста, — вважає Павло Кузьменко.

— Вони діяли скрізь однаково. На села взагалі не звертали уваги, а коли підходили до великого населеного пункту, виставляли на в’їзді блокпости та відправляли далі розвідгрупи. Коли група проходила, виставляла блокпост іще й на виїзді, а своїм повідомляла: можете заходити, місто вільне».

В Охтирці авангард ворога було одразу ж знищено.

Найбільших втрат Охтирка зазнала 26 лютого

26 лютого на Охтирку вперше в Україні були скинуті термобаричні бомби. Цього третього із найбільш трагічних для міста днів загинули 70 осіб, а майже 350 дістали поранення. Серед поранених були іноземні журналісти.

Основний тягар із захисту міста, за словами Павла Кузьменка, у наступні дні ліг на хоробрих бійців із 93-ї бригади «Холодний Яр» та мужніх добровольців. «Свої» військовослужбовці, запевнює міський голова, з Охтирки відійшли.

Після закінчення війни не обійдеться без розбору польотів. Павло Кузьменко стверджує: чимало людей, котрим належало захищати місто, виконуючи свої фахові та посадові обов’язки, покинули земляків напризволяще.

Повернулися вже тоді, коли стало зрозуміло: Охтирка та Суми встояли, найважче залишилось позаду. Деякі з посадовців опісля отримали високі державні нагороди — міський голова вважає, що незаслужено. Він називає на диктофон імена, прізвища та посади і наголошує: готовий оприлюднити їх разом із беззаперечними фактами у будь-якому суді.

Потрібна консолідація

Ми попросили Павла Кузьменка підсумувати два роки війни з точки зору міського голови, але його висновок виявився невтішним. «Почалось і активно триває розхитування ситуації в державі, — вважає очільник Охтирки. — Ворог зрозумів, що нас не можна здолати силою, тому використовує будь-яку можливість, аби посіяти між нами розбрат. На жаль, нині негативна інформація скрізь підхоплюється і поширюється у сотні разів інтенсивніше, ніж позитив. Навіть у кожному позитиві намагаються знайти і роздмухати якийсь недолік».

До речі

24 березня 2022 року Павло Кузьменко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, але одержав нагороду лише 28 червня 2023 року.


 


Охтирську ТЕЦ ворог знищив із третьої спроби.

Сумська область.

Фото надано автором.