Просто, коли прозвучала команда для 7-ї Бригади тактичної авіації імені Петра Франка, начальник повітряно-вогневої й тактичної підготовки служби підполковник Валерій Ошкало та штурман навігаційного забезпечення бригади майор Роман Чехун підняли свій літак у небо.
За своє життя вони робили це десятки разів. Усе було відпрацьовано і злагоджено. Вони отримали завдання і виконували його. От тільки це був не звичний тренувальний політ. Це було 12 березня 2022 року. Йшов третій тиждень війни. І вони точно знали: ніхто, крім них, не виконає цей політ. Ніхто не прикриє небо. Бо ворог підняв свою льотну армаду, а в нас бойові льотчики й літаки — на вагу золота.
Пілот і штурман вели свій Су-24М у Бериславський район на Херсонщині. До села Біляївка, про яке раніше й не чули. Туди, де сунула колона живої сили та техніки ворога. Вони летіли її зупиняти.

Знав, як обрати правильний маршрут

Не тільки в небі. А й у житті. Для Романа (на знімку внизу), здавалося, його військова доля була визначена мало не з пелюшок. Народився в сім’ї військовослужбовців. Із дитинства мріяв про одне — літати. Тож після школи — до військового льотного вишу. Хотів бути тільки льотчиком, тому й вступав на льотний факультет. Але потім склалось так, що став штурманом.

Із цього й розпочалася військова кар’єра. У послужному списку були Дубно і Коломия. А потім — 7-ма Бригада тактичної авіації імені Петра Франка у Старокостянтинові на Хмельниччині.

Майже весь цей час поруч була Оксана — його кохана, дружина та ще й товариш по службі. Познайомилися, коли служили в одній частині. А потім Роман змінював місце служби, а Оксана — за ним. Аж поки не осіли в Старокостянтинові. Здавалося, все склалося непогано: поряд дружина, діти. Місто стало рідним. Але тривога чомусь не покидала Романа. Він, кримчанин за народженням, завжди був упевнений, що росія — підступний ворог, який не дасть Україні спокою. Його передчуття справдились ще в 2014-му. Відтоді Роман Чехун боронив Україну, виконуючи бойові вильоти.

За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення, маючи 27 років вислуги, він звільнився з лав Збройних Сил України. Але й після того поривати з військовою справою не поспішав. Буквально за тиждень вирушив до Туреччини на навчання — опановувати байрактари. Розумів, що його знання ще стануть у пригоді. Та попри це думки про небо і польоти не залишали. Тож, повернувшись додому, зробив усе, щоб знову опинитися у своїй частині. А до великої війни залишалося три тижні.

Близько п’ятої ранку 24 лютого місто здригнулось від ворожих бомбардувань. Усі зрозуміли: почалося, ворог хоче знищити наші «пташки».

Другого дня штурман у відставці Роман Чехун уже стояв на порозі військкомату. Оксана згадає, тоді він не відчував ні страху, ні тривоги — тільки радість від того, що знову підніметься в небо зі своїми хлопцями.

Далі все відбувалося, як у фільмі з пришвидшеною зйомкою. Зранку 8 березня ще вдома привітав дружину, а вже після обіду зателефонував із Кропивницького. Після кількамісячної перерви ще мав відновитися для польотів.

Але часу не було. Йшла війна.

Потім у житті Романа та Оксани був ще один ранок. 12 березня чоловік надіслав повідомлення: «Все норм, ввечері відпишусь». Але вечора вже не було.

Під час виконання бойового завдання літак було збито. Екіпажу не вдалося катапультуватися. Із польоту разом із Романом Чехуном не повернувся підполковник Валерій Ошкало (на знімку вгорі).

Політ, який ніколи не закінчувався

Серед льотчиків навряд чи знайдеш людей випадкових: не кожному дано відірватися від землі. Після школи Валерій твердо знав, ким стане, тож і пішов до Борисоглібського вищого військового авіаційного училища. А закінчивши та одягнувши свої перші офіцерські погони, став до служби у Бердянську. Згодом його перевели до пскова. Але після здобуття Україною незалежності Валерій вирішив, що буде служити їй. Відтоді опинився у Старокостянтинові.

А з ним і його Ліля. Вони познайомилися ще в першому класі. Тільки-но Валерій здобув освіту — одружилися. Ну а далі звичні для військової родини переїзди, служба, постійна «бойова» готовність до будь-яких викликів...

Далеко не всі проходять це випробування. Але тепер Лілія розуміє, що то були найщасливіші роки їхнього життя.

У 2005 році їх звичний уклад життя перервало скорочення у Збройних Силах. Тепер залишається лише здогадуватись, ким і для чого воно було задумано. А тоді вправний і досвідчений пілот Валерій Ошкало змушений був залишити службу й піти на пенсію.

Не нудьгував, не сидів без роботи. Здавалося, нове заняття повністю захопило його. Але 2014 рік знову розставив усе на свої місця. Щойно ворог зазіхнув на Україну, Валерій після дев’яти років пенсії одразу вирішив повернутися до служби. Ніби цієї довгої перерви ніколи й не було. Тільки сів за штурвал – усе вмить згадалось. Тільки тепер, під час АТО/ООС йому довелось виконувати вже не тренувальні, а бойові вильоти. Робив це вправно, за що у 2016-му був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

24 лютого о третій ночі у квартирі прозвучав телефонний дзвінок: черговий з частини повідомив, що всіх підняли по тривозі. Валерій вже звично взяв тривожну сумку й пішов.

Після того вони підтримували зв’язок лише телефоном. У перші дні Валерій повідомив: усе ще залишається у Старокостянтинові. Але зранку 12 березня дав знати, що летить на завдання. Про те, звідки розпочнеться цей політ, не сказав. У ту мить вони не думали, що це буде їхня остання розмова. Увечері Ліля чекала звичного дзвінка від чоловіка. Але його не було. І більше не буде ніколи.

Про те, що сталося в ті години, знали хіба що жителі Біляївки. Вони бачили, як низько йшов наш літак. Як у нього влучила ворожа ракета. Як машину ще в небі розірвало. А екіпаж не встиг катапультуватися.

Уже на землі перші до їхніх тіл дісталися рашисти. Але трохи пізніше попри небезпеку місцеві жителі поховали пілота і штурмана на місцевому кладовищі.

А вдома дружини та діти все ще чекали від них дзвінка. Усе ще вірили, що трапилося диво, і вони вижили. Нехай поранені, нехай скалічені, нехай у полоні...

Навчилися бути чесними та відданими

Наступного дня після загибелі Указом Президента України підполковник Валерій Ошкало був нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня. За два тижні майор Роман Чехун був відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У Валерія залишився син Дмитро. Він не став льотчиком та військовим, а обрав інший життєвий шлях. Та головне — навчився в батька жити достойно, бути чесною і відданою справі людиною, патріотом своєї землі. Батькова відвага і мужність залишаться із ним назавжди.

Пам’ять про батька назавжди в серці у доньок Романа Чехуна — Дарини та Злати. Батько був дуже гордий, що Дарина обрала військовий виш. Чекав, коли вона одягне свої офіцерські погони. Але й курсантські не заважали їм бути однодумцями, соратниками по службі. Останнє повідомлення, яке батько надіслав Даші, було таке: «Служи, доцю, бий цих п... в за всіх наших хлопців».

Хмельницька область.


На знімках: служба забирала в пілота та штурмана чимало часу, тож не так багато залишалося на родину. І все-таки найкращі спогади у сім’ях, коли Роман Чехун був разом із доньками Дариною та Златою й дружиною Оксаною, а Валерій Ошкало — із сином Дмитром та дружиною Лілією.

Фото із родинних архівів.