Кара для безневинних душ

Коли Тимка бачиш уперше, не одразу розумієш, чому він тут. Здається, немовля ще просто не навчилося самостійно сидіти, твердо тримати голівку, впевнено реагувати на іграшки чи слова дорослих. Але громом вдаряє фраза: «Нашому Тимоші вже вісім років. Славне дитя. Ми його всі любимо».

Сторонньому навіть важко второпати, як поводитися поруч із такою дитиною. Адже так і не розумієш до кінця, як вона реагує на оточуючих, що відчуває до них, чи знає, пам’ятає хоч щось, чи може любити або злитися. І всі, хто поруч роками, так само ніколи не почують від такої дитини жодного слова, наскільки сильними можуть бути для неї біль, переживання, дискомфорт. Ніхто не знатиме, чи зможе вона за своє життя відчути, що таке радість, ніжність, щастя. Бо її відчуття — десь за межами звичної для нас свідомості.

Для Тимка все його життя зосередилося у крихітному ліжечку для немовлят. І це назавжди. Час від часу чиїсь руки зводять його, переодягають, годують. Буває, несуть до іншої кімнати з якимись не-приємними процедурами (це відвідини лікаря) або, навпаки, до 

тієї, де напівсутінки, грає тиха мелодія і мерехтять вогники (це спеціально обладнана кімната релаксу). Але Тимко нічого цього не знає. Як і ті, хто роками живе з ним ось тут поруч у кімнаті. Вони так само відгороджені один від одного, як і від усього світу, бильцями дитячих ліжечок. Хтось такий само крихітний, або й ще менший. Інший — з тонесенькими, як стеблиночки, ручками чи ніжками. У когось — усе тільце менше від розміру голови...

Ніхто з них ніколи сам не підведеться, не сяде, не пробіжить по кімнаті — взагалі нічого не зробить. Доля вдихнула в них життя, але дала такі крихітні чи спотворені тільця, що самостійно їм не впоратися навіть із цим життям.

Декому пощастило трохи більше. Хоча про яке щастя тут можна вести мову? Та все-таки одинадцятирічна Іринка одразу відрізняється в компанії тих, хто зібрався в ігровій кімнаті. Практично всі вони так само не можуть самостійно пересуватися або роблять це з величезним напруженням та старанням. Але дехто все-таки може взяти в руки іграшку чи навіть олівець. Хтось уважно стежить за появою нової людини. У когось прохоплюються окремі звуки. Зате Іринка сама називає свої ім’я і навіть по-батькові. Пам’ятає імена доглядальниць і безпомилково називає всіх дітей.

А от Данилкові слова не вдаються, зате він може жестами висловити свої бажання та імітує звуки тварин. Вихователі, навіть з інших груп, надзвичайно тішаться таким інтелектуальним досягненням хлопчика. Адже для переважної більшості дітей із такими патологіями вони недоступні.

Хоч як це цинічно звучить, але дуже часто навіть лікарі називають таких пацієнтів просто рослинами. Але хоч трохи побувши поруч із ними, починаєш розуміти: хоч як позбиткувалась над ними доля, вони точно такі, як кожен із нас, — мають серце і душу, знають біль і відчувають турботу.

Із понад шістдесяти вихованців цього будинку половина належать до тих, кому визначено четвертий, останній, рівень патології та розвитку. Друга половина стоять на сходинку вище. Це старша група. У ній хлопчики різного віку, в котрих зовнішні вади можуть бути непомітні, а от інтелектуальний розвиток дається їм дуже важко. На вигляд уже дорослі юнаки з малюковою наївністю зустрічають гостей, розказують віршики, показують книжечки і свої малюнки. У дитсадку все це здавалося б дуже милим. Але тут зрозуміло, що переступити цей поріг знань таким підліткам та юнакам навряд чи колись вдасться.

І все-таки дехто пробує освоювати ази життя. Вони розповідають, як доглядають за худобою на невеличкій інтернатській фермі, допомагають на городі або виконують якісь нехитрі господарські завдання. З точки зору педагогічної науки і медицини, все це називається реабілітаційним процесом. Але насправді — це їхнє життя, в якому діти намагаються знайти своє місце.

Але вдається це тільки обраним. Чимало хлопчиків ніколи так і не зрозуміють, що значить вчитися, мати якісь захоплення, працювати. Взагалі, їхній шлях по життю навіть шляхом не назвеш — це така глуха стежина, котра, хоч як прикро, починається і закінчується глухим кутом.

Більшість вихованців інтернату потрапляють сюди в чотирирічному віці одразу з будинку маляти. Як правило, від них відмовляються батьки одразу після народження.

І лише до окремих час від часу навідуються близькі. Хоча і це не означає, що дітей колись заберуть у сім’ю. Рідні не мають часу, змоги, бажання опікуватися такою дитиною. А на те, що таку дитину захочуть усиновити чужі люди, ніхто й не сподівається.

Щоправда, бувають і тут дива. Справжньою місцевою зіркою став Мітя, котрий роками шукав свою родину. Йому пощастило більше від інших, бо попри скалічене тіло мав ясний розум. Тому сам почав писати листи, запити, прохання, щоб відшукати батьків. І доля змилостивилася над ним: юнаку вдалося знайти свою сім’ю.

Буває, вже дорослих молодих людей забирають батьки. Та це трапляється нечасто. За законом, у цьому дитячому інтернаті його вихованці можуть перебувати до 35 років. Але нерідко найслабші не доживають і до половини цього віку. Утім, коли маленька зболена душа відлітає на небо, тут навіть не знають, треба сумувати чи радіти. Усі сподіваються, що маленькі стражденники таки дочекалися кращого життя в іншому світі.

Однак тим, хто, як кажуть, доживе до випускного віку, не позаздриш. Їх відправляють в інші спеціалізовані притулки. На все життя.

В одному з таких мені свого часу довелося побувати. Там зустріла і новачків, котрі тільки-но прибули із Меджибожа. Навряд чи хтось із них усвідомлював, що звідти їхні життєві дороги вже ніколи нікуди не вийдуть. Тільки там до них перестали ставитися, як до покараних долею дітей, — вони перетворилися на дорослих, від яких обачливо відгородилося наше суспільство.

Був час, коли Меджибізький інтернат вважався одним із найжахливіших місць. І не тільки через те, що тут зібрані діти з найважчими патологіями, а ще й через умови перебування в ньому. Та останніми роками багато чого змінилося.

Директор Сергій Кирилюк показує відремонтовані приміщення, теплі кімнати, гарний фасад. На їх оновлення обласна рада виділила понад три мільйони гривень. Доглядальниці демонструють і спеціально облаштовані кімнати, з обладнанням для яких допомагали благодійники. Вихованці старшої групи добре знають, що бувають дні, коли до інтернату приїздять гості. Спеціально для них вони розучують віршики, а спонсори віддячують за це різними подарунками.

Не можна не зауважити, як ставляться до своїх вихованців і співробітники закладу. Віршики, малюнки, вивчені слова чи хоча б звуки, а інколи просто ледь помітні рухи — все це результат дуже тривалої і клопіткої праці. Що говорити про навчання, коли тільки догляд за хворими дітьми потребує величезних зусиль. Багатьох доводиться годувати з ложечки чи соскою все життя. Та для декого навіть і це не доступно — дітей годують через зонди. Санітарки, виховательки, інший персонал беруть на себе той непосильний тягар, від якого відмовилися матері та батьки, і терпляче та мужньо несуть його довгі роки.

Формально вони ніколи не стануть для своїх вихованців ні прийомними батьками, ні опікунами. Але насправді роблять для них набагато більше, ніж ті, хто був наділений батьківськими правами і від Бога, і за законом. Що ж, за все кожному буде віддячено. Єдине, на що ніяк не знаходиться відповіді у цьому місці, чим і перед ким могли завинити ті маленькі безгрішні душі, що так важко покарані. За чиї гріхи відповідають?

Можливо, за всіх нас? Бо всі наші клопоти, проблеми, переживанням видаються таким порожнім дріб’язком, коли бачиш цих дітей. Тому тут варто було б побувати кожному, щоб зрозуміти, в чому справжні сенс і радість життя.

Хмельницький.