А й справді — більшість з нас прокинулися тієї ночі зовсім іншими, а комусь так уже й не судилося прокинутися! Рахунок іде на десятки, якщо не на сотні тисяч співгромадян і на довгі-довгі роки.

Так триває вже десятиріччя від початку неоголошеної війни і понад два роки — від початку повномасштабного вторгнення. Відтоді, як ненависний ворог, що рядився у шати брата й друга, вкотре вже за багатовікову історію «добросусідства» зазіхнув на нашу багатостраждальну землю.

Арсеній готувався стати програмістом...

Подружжя киян — Тетяна і Віталій ростили сина Арсенія, він вчився в політехнічному ліцеї і готувався стати програмістом. Сестра Віталія — Марина — працювала лікарем-анестезіологом, здійснивши свою дитячу мрію про професію медика. Тривало прекрасне й сповнене мрій життя, яке перекреслило нічне вторгнення.

28 лютого в селі Кухарі Київської області на очах у бабусі і дідуся, до яких відвезли Арсенія, рятуючи від воєнних загроз у столиці, хлопець отримав осколкове поранення у голову. Батьки вирушили рятувати сина.

Разом з ними поспішила і тітка Марина. На жаль, 14-річний хлопець не дочекався допомоги — помер. З його тілом двома автомобілями родина намагалася дістатися Києва.

Та їхній транспорт розстріляли російські військові. 39-річна Марина померла на місці. Намагаючись врятувати племінника, вона втратила своє життя.

Батько Віталій розповідає, що син хотів займатися програмуванням. Але ще перед тим він хотів стати палеонтологом. Захоплювався розповідями про парк юрського періоду.

Читав книжки, збирав фігурки динозаврів, знав усі їх назви. Коли подорослішав, вступив до ліцею при КПІ. Там були гарні викладачі. Головне — це йому подобалося».

Вранці 24-го лютого батьки були вдома. Коли люди почали їхати з міста, коли побачили затори на дорогах, вирішили бабусю й сина відправити до батьків у Кухарі Вишгородського району. Жінка Таня їх відвезла: було спокійно, жодних проблем. Сподівалися, що це глухе село на березі Тетерева нікому не буде потрібне.

«Це на протилежному від Києва березі неподалік білоруського кордону», — розповідає пан Віталій.

Та не так сталося, як гадалося. Глухе й забуте село опинилося мало не на лінії фронту, куди спочатку добряче прилітало. Під час одного з обстрілів, 28 лютого, сестрі Марині зателефонували і повідомили страшну новину: Арсеній поранений. Вона — анестезіолог за фахом, тож не змогла сидіти склавши руки. Вирішила їхати!

«Який би з мене був лікар, коли б я своїм не допомогла!»

Швидко зібралися, вскочили в автомобілі: в одному — Віталій з Тетяною, в другому — Марина. Помчали до Кухарів. Перед тим завернули в лікарню, де працювала Марина, прихопили сумку для надання першої допомоги.

«Звісно, — каже Віталій, — дорогою нас кілька разів зупиняли, перевіряли. Ми пояснювали, куди й навіщо їдемо. Ніхто на українських блокпостах не наважився ні спинити, ні розвернути. Коли їхали-добиралися, Арсеній ще був живий. Вже як були в Бородянці, надійшло тривожне повідомлення про те, що хлопець помер.

Оскільки вже майже доїхали, то вирішили забрати тіло сина й племінника. Тим більше, що Тетяна навідріз відмовилася ховати Арсенія в селі.

Довідково

Марину Калабіну у власному автомобілі розстріляли вранці 1 березня 2022 року на трасі Київ — Чоп у селі Бузова Бучанського району на Київщині. Після цього авто з тілом жінки рашистські нелюди спалили й, переїхавши важкою військовою технікою, розтрощили вщент. Прах Марини Калабіної вдалося визволити з розчавленої автівки лише на початку квітня. Після деокупації Київщини жінку поховали разом із її племінником — 14-річним Арсенієм. Хлопець загинув кількома днями раніше внаслідок російсько-української війни.

Пристосували розкладачку замість нош. На неї поклали тіло Арсенія і надувним човном, зачепивши мотузком, переправили через річку.

Зворотна путь була нелегкою. Тіло хлопця поклали в автомобіль Тетяни. Він був більшим. Рухалися не трасою, а ґрунтовками: всі центральні дороги вже було перекрито: там стояли ворожі блокпости.

Віталій пригадує:  повертаючись, перепросив сестру за те, що потривожили її.

«Якби знав, — каже, — що так станеться, що син помре, так і не дочекавшись їх, то, звісно, не став би турбувати Марину».

Та йому відповіла, що, мовляв, «який би з мене був лікар, коли б я своїм не допомогла».

Війна забирає найкращих

Немішаєве, Козинці, Хмільна, Миколаївка... Вже скоро за нею — Бузова. Загальна відстань — не більше 40 кілометрів.

«Як виїхали на трасу у напрямку Бузової, — розповідає Віталій, — побачили попереду танки з літерою V.

Спинилися. Віталій відкрив вікно, помахав рукою, мовляв, хочу поговорити. Коли почув голос Марини. Вона промовила: «Стріляють».

«Було таке надлюдське напруження, — каже Віталій, — що не почув того одиночного пострілу!»

За мить, як потім пригадав, окупанти почали гатити по неозброєних мирних пасажирах цивільного авто мало не впритул!

Те, що Марина загинула одразу після першого пострілу, Віталій зрозумів, побачивши закривавлену голову сестри.

«Як там Тетяна?» — промайнула думка. Чоловік озирнувся. Авто дружини не побачив. «Слава Богу, — подумав тоді, — мабуть, утекла». І сам, вибравшись з автомобіля, почав помалу відходити-відповзати від страшного місця розправи.

Рашисти побачили, мабуть, той його маневр, знову здійняли шквальну стрілянину. Проте чоловікові вдалося перескочити через відбійник і сховатися в кюветі, що пролягав уздовж дорожнього полотна. Це було справжнє випробування.

Двобій зі смертю!

Тетяна знала, що мусить поховати сина

«Стріляють — лежу, — згадує пан Віталій, — не стріляють — повзу!»

Якихось метрів 50 відділяли його від відкритої зони, що прострілювалася, до рятівного укриття на узбіччі шосе.

Коли вже сховався за якоюсь будівлею, набрав номер дружини. Хоч як дивно, але вона одразу ж озвалася.

За свідченням очевидців, Марина загинула від першого пострілу ворожого снайпера. Учасник тероборони, староста села Хмільна Петро Горбатенко згодом підтвердив, що кулю послав снайпер.

Тим часом Віталій вибрався з авто і добрався до безпечної ділянки.

Тетяна ж, мабуть, ще цілком не усвідомлюючи рівень небезпеки, що нависла над нею, увімкнула задню і чимдуж помчала в зворотному напрямку, відчайдушно натиснувши на газ. Це її і врятувало. Пострілами рознесло лобове скло її авто, пошкодило радіатор, капот, осколками скла посікло обличчя.

Побачивши з’їзд із траси на ґрунтову дорогу, Тетяна, не розмірковуючи довго, помчала манівцями — подалі від небезпеки.

«Вона у мене сильна», — каже Віталій.

А Тетяна додає: «Знала, що мушу поховати сина».

Це додало і сил, і зухвальства, і непереборного бажання зробити саме так, як вона вважає за потрібне. Всім ворогам на зло!

Оскільки Тетяна класно водить, то їй вдалося заднім ходом від’їхати на безпечне місце. Віталій, побачивши, що авто зупинилося, попри поранення побіг, накульгуючи, до нього.

Уявіть собі розпач людини, яка мало не в одну мить втратила все. Там, на трасі, загибла сестра під шквальним вогнем, а тут — дружина й тіло дитини в авто, що заглохло. Навколо триває справжній бій, лунають вибухи і свистять кулі.

Добре, що Петро Горбатенко зачепив авто своїм транспортом і відбуксирував його у Хмільну. Там зібрав людей, попросив їх зробити труну і, як голова громади, прийняв рішення поховати Арсенія — сина Віталія і Тетяни — на місцевому цвинтарі.

Через те, що навколо точилися бої, про виїзд не могло бути й мови, голова громади поселив постраждалих у будинку своєї родички, де вони мешкали декілька місяців.

Місцеві жителі, перейнявшись співчуттям до родини, турботливо допомагали Віталію й Тетяні чим могли.

Пан Петро тим часом, оглядаючи околиці в бінокль, декілька разів бачив силует загиблої Марини за кермом автомобіля.

Із сумом у голосі і з відчаєм пан Петро бідкається: «Як шкода. Молода жінка, прекрасний лікар. Лише 39 років... у неї життя тільки починалося... та перекреслила все ворожа куля...

Дуже багато навколо було рашистів, — згадує він. — Тому навіть думки не допускали про те, щоб якимось чином підібратися до авто і забрати тіло».

Розповідають, що згодом, коли ворожої техніки додалося і рашистам почало заважати одиноке авто, що стояло просто на трасі, його відштовхнули на узбіччя. Потім, коли почалися запеклі бої, у бензобак, найімовірніше, влучила міна, і машина разом з Мариною перетворилася на попіл.

Пізніше те, що лишилося від автомобіля Марини, чи то танком чи то БТРом розчавили. Коли бойові дії відкотилися далі від того місця, пан Віталій, озброївшись металевим топірцем та мішком, вирубав дах і зібрав прах сестри.

Перекреслені долі

«Вона так мріяла стати медиком, — згадує Віталій. — Десь із шостого класу марила майбутньою професією. Чітко розуміла своє покликання допомагати людям, лікувати.

Бачила себе тільки лікарем».

У медичному центрі, де працювала Марина Калабіна, кажуть, що вона завжди залишатиметься у пам’яті колег «прикладом безмежної відданості своїй професії, милосердя та мудрості».

«Ми завжди пам’ятатимемо її невгамовну життєву енергію, життєрадісність, високі духовні та етичні якості. Її світла пам’ять назавжди збережеться в наших серцях», — сумують колеги-лікарі.

Арсенія і Марину Калабіних поховали поряд. На сільському кладовищі. Місцевий голова громади Петро Горбатенко доглядає могили. Так, ніби тут поховані найрідніші йому люди. Доглядає і щораз скрушно повторює: «Такі молоді, такі талановиті, такі...»

На тверде переконання пана Петра розстріляти і розчавити цивільну автомашину — це злочин, який не має жодного виправдання.

«Кожен, будь він військовий чи цивільний, отримавши злочинний наказ, мусить від нього відмовитися! Якщо ж він виконує цей злочинний наказ — то перетворюється на злочинця, — вважає й пан Віталій.

Понад те! Чоловік сповнений рішучості з’ясувати, яка в тій місцевості орудувала ворожа військова частина, щоб виявити, знайти й покарати винуватців загибелі своєї сестри.

Чоловік подав позов до Міжнародного суду з прав людини! Він вірить у те, що справедливість і здоровий глузд переможуть. А вороги, винні у смертях сотень тисяч українців, які загинули тільки через те, що вони українці, отримають сповна і будуть нарешті покарані.
Нехай на їхні голови опуститься меч відплати й помсти.

Переможемо і помстимося!

Фото надано мамою Марини — Любов’ю Калабіною.