Від початку великої війни його ім’я і його вірші так актуалізувалися, що, мабуть, тільки ледачий не згадує принагідно імені Кобзаря й якої-небудь цитати з його поезій, а ті цитати, яку не візьми, зараз і справді моторошно доречні, мов щойно вимовлені.
Це створює парадоксальну ситуацію: тебе ніби позбавили особистої близькості до поета. Він тепер надто всіхній — а отже, не тільки твій, а при цьому поезія щось втрачає. От і ходиш неприкаяний і вигадуєш якусь неканонічну молитву: «Господи, дай мені сили нічого не цитувати, дай змогу просто зустрітися з ним поглядом, і нехай ні слова не буде сказано між нами, лише оцей погляд, у якому він дасть тобі зрозуміти, що не покинув мене і нашу Україну!»
Інколи Бог чує таку молитву й мовчки подає тобі знак — простий, наївний і прозоро-зрозумілий без жодної цитати. Як оцей малюнок, де нібито Тарас за штурвалом нібито винищувача F-16 або Fighting Falcon, тобто Бойового Сокола. А Шевченко ж любив цю сизокрилу братію, та й сам літати любив, згадаймо хоча б крамольний «Сон», побудований на польоті (а за такі польоти тоді давали десять років неволі).
На це можна просто дивитись — і не треба пояснень. Бо як поясниш бажання польоту? Як поясниш наші нинішні надії і наш зв’язок з Бардом, народженим 210 років тому?
