Про це оголошено в ніч з 10 на 11 березня в Лос-Анджелесі.
За добу до того фільм отримав Шевченківську премію на батьківщині.
А протягом кількох місяців перед тим — ще низку премій на престижних світових фестивалях.
Схоже, таки не весь світ «втомився від України». Це при тім, що картина — не для уїк-енду. Кадр, вміщений тут, — тривожний, мов пейзаж Апокаліпсису. Він, чи не єдиний з усього фільму — не страшний. Про всі інші кадри, перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «Відвернись, мите, бо ти жахлива».
А ось тим, хто це знімав, знадобилася мужність, щоб не відвернути свого погляду перед лицем війни.
Автори фільму — ще молоді люди: Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василіса Степаненко.
Одного разу в когось із них запитали, що вони відчували, покидаючи Маріуполь. Відповідь була такою: «Відчували провину від того, що зробили мало».
Одначе мало хто, окрім них, зумів на своєму місці зробити більше.
Фільм, який боляче дивитися
Документальний фільм «20 днів у Маріуполі» здобув головну нагороду в світі кіно — премію «Оскар». Стрічка режисера Мстислава Чернова стала третім українським фільмом, номінованим на найпрестижнішу нагороду, і першим, який виборов золоту статуетку. Втім, сам режисер під час отримання «Оскара» запевнив, що «хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб росія не нападала на Україну». «Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб росія не окупувала наші міста, я б віддав цю нагороду за те, щоб росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають в заручниках», — сказав Мстислав Чернов зі сцени в Лос-Анджелесі.
Авторами стрічки «20 днів у Маріуполі» є режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко. Вони стали останніми журналістами, які залишалися в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, і зафіксували те, що відбувалося у місті в його перші три тижні.
Перед «Оскаром» автори цього фільму отримали Шевченківську премію — за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування і фільм «20 днів у Маріуполі»). Також стрічка і її автори здобули кілька престижних міжнародних нагород, зокрема BAFTA, інформує «Радіо Свобода».
«Це боляче дивитися, але так і має бути», — стверджує голос автора в фільмі, й це абсолютна правда. Ті, хто відважаться переглянути стрічку, повернуться на два роки назад у заблокований Маріуполь, де немає води, світла, електрики, антибіотиків, лунають звуки вибухів, виють сирени, у небі літають ворожі винищувачі; де просто в кадрі від поранень гинуть 4-річна Євангеліна та 18-місячний Кирило, де батько прощається з 16-річним Іллею, який грав у футбол, коли стався обстріл; де загиблих маріупольчан вимушені ховати в чорних пакетах у загальних могилах. Це півтори години болю, сліз та відчаю.
Та водночас це і наша нова історія, якою б гіркою вона не була. Маріуполь був першим знищеним містом під час повномасштабного вторгнення. Коли почалися обстріли, в перші дні війни, люди масово не кинулися тікати, бо ніхто не вірив, що росія здатна на такі звірства. Сам автор фільму, знімаючи про перший день, радить розгубленій жінці на вулиці йти додому, бо «по цивільних стріляти не будуть». Уже через кілька днів в укритті він вибачатиметься перед нею за свої слова. Лікар «швидкої», коли Мстислав йому закине, мовляв, по цивільних не стріляють, відповість: «Не знаю, у цьому дворі тільки цивільні постраждали. Я не бачив серед поранених жодного військового».
З позиції сьогоднішнього дня у фільмі вражає тодішня наївність людей. Поліцейський Володимир переконаний, що коли світ побачить кадри зруйнованого пологового будинку, все зміниться. Адже чи може людство в ХХІ сторіччі допустити такий жах? З’ясувалося, може. Після Маріуполя були знищені Бахмут, Авдіївка і десятки маленьких сіл та містечок, де не було журналістів, і вони зникли непомітно.
На знімку: режисер Мстислав Чернов, продюсерки Рейні Аронсон-Рат (ліворуч) і Мішель Мізнер.
Фото з відкритих джерел.
