Лауреати Шевченківської премії 2024 року Ярина Чорногуз, Андрій Єрмоленко, Тетяна Овсійчук (зліва направо) та 1996 року — Михайло Наєнко.
Про це говорили лауреати Шевченківської премії під час зустрічі з викладачами та студентами Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Вона відбулася з нагоди 210-ї річниці від дня народження Кобзаря в історичному Червоному корпусі, у тій самій залі, де у 1990-ті роки проводили церемонію вручення цієї найвищої державної відзнаки за внесок у розвиток культури і мистецтва.
Ректор КНУ Володимир Бугров не без гордості зауважив, що серед володарів премії є випускники університету. Традиційні зустрічі з шевченківськими лауреатами тут відродили цього року, адже він є для освітнього закладу знаковим.
Восени, у день святого Володимира, КНУ святкуватиме 190-річчя свого заснування, а в березні відзначає не тільки 210-ліття від дня народження Тараса Шевченка, а й 85-річчя присвоєння імені поета тоді ще Київському державному університету.
«Ми так інколи кажемо, що з чотирьох університетів в Україні, які названі на честь Тараса Шевченка, безпосередньо з ним пов’язаний саме цей. До речі, саме сюди художником історико-археографічної комісії він приходив найматися на роботу», — нагадав Володимир Бугров. (У березні 1847 року Шевченко дізнався про своє призначення на посаду вчителя малювання Київського університету з річним іспитовим терміном, проте вже в квітні поета заарештували, тож його планам, на жаль, не судилося здійснитися. — Авт.)
Учасників зустрічі привітав літературознавець, доктор філологічних наук, професор Михайло Наєнко, який отримав Шевченківську премію у 1996 році в тій самій актовій залі.
«Мені тоді вдалося переконати ректорат і разом з ним переконати Олеся Гончара, який був тоді головою Шевченківського комітету, що церемонія вручення має бути тільки в Київському університеті, — розповідає він. — Бо Тарас Григорович тут працював, тут зберігалася, так би мовити, його трудова книжка... Тут ми чуємо кроки Тараса».
Вони показують світу справжнє обличчя рашизму
Нині слова Шевченка надихають наших захисників, а 10 років тому влада на чолі з януковичем готувалася відзначити 200-річчя Кобзаря підписанням нових антиукраїнських угод, про що розповів під час зустрічі голова Шевченківського комітету, народний артист України, «голос Майдану», солдат ЗСУ Євген Нищук.
«Святкування 200 років від дня народження Тараса Григоровича планували провести помпезно, у палаці «Україна», і на це було в бюджеті Міністерства культури дев’ять мільйонів, — пригадує він. — Окрім того, у 2014-му в Палаці культури у Каневі мала відбутися зустріч (за архівними документами, які я бачив, — Назарбаєв, лукашенко, путін, янукович та «іже с німі»), де мав підписуватися договір практично повернення до радянського союзу. І це Тарас Григорович так збунтувався, що розпочався Майдан!
Бо Майдан не дав можливості цього зробити 9 березня 2014 року».
Революція Гідності та український опір розв’язаній росією війні продемонстрували суспільству справжнє обличчя схибленої на імперських ідеях держави. «Ми захищаємо світ від цього кровожерливого монстра... Тут присутні ті, хто продовжує це робити і в окопах. Але силою мистецтва ми також показуємо цей героїзм, цю біль, ці втрати і цей злочин рашизму», — додав Євген Нищук.
Він нагадав, як з величезним ризиком для життя документували російські злочини Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко. Автори фільму «20 днів у Маріуполі», яким днями вручили «Оскар» за найкращу документальну стрічку, цього року отримали й Шевченківську премію — у галузі публіцистики та журналістики.
Замість аспірантури — на війну
У категорії «Література» відзначили поетесу, волонтерку, учасницю російсько-української війни, бойового медика та розвідницю батальйону морської піхоти Ярину Чорногуз за збірку поезій [dasein: оборона присутності]. П’ять років тому Ярина була студенткою Могилянки, а вже за рік після закінчення магістратури з літературознавства пішла до ЗСУ на посаду матроса.
На зустрічі з викладачами та студентами КНУ гостя зачитала кілька своїх поезій та поділилася поглядами на мистецтво під час війни: «Було чимало таких думок у письменників, скажімо, у Флобера, про те, що літератор має заходити у море життя лише по коліна, а не по шию. Йдеться про спостереження... Мовляв, щоб написати якісні твори, не потрібно занурюватися у життя. Я хочу вам сказати, що нині ми живемо зовсім в інший час. Якщо хтось має талант і запал створювати свої тексти — немає значення, художні вони чи це філософські есеї або документалістика — у море життя потрібно заходити з головою!»
Вона не полишає мрій про аспірантуру, але часи вимагають іншого. «Нині у дуже важких подіях далі твориться наша держава, й кожен з нас має шукати свою ініціацію у цих подіях, — каже поетеса. — Ця війна не закінчиться за рік, за два чи за три, тому що у ворога є план нас знищити як народ, як націю. Він це робив і в часи Шевченка, що Кобзар відчув набагато краще за всіх, тому він для нас знакова особистість. Так само і зараз».
До відзначеної збірки увійшли поезії, написані Яриною за останні півтора року ротації на фронті, значна частина якої припала на повномасштабну війну. Поетеса присвятила книжку загиблим друзям, морським піхотинцям, та своєму дідусю Олегу Чорногузу.
З теплом і величезною шаною згадував друга Михайло Наєнко, називаючи найбільшим українським сатириком XX сторіччя після Остапа Вишні.
— Роман Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки», до речі, теж висували на Шевченківську премію, ще дещо пропонували, але кому із сатириків давали премії? Сатириків зазвичай або глибоко критикували, або взагалі саджали за ґрати, — з гіркотою у голосі зауважив Наєнко.
«Попри трагічні події ми відновлюємо історію нашої культури, історію нашої літератури. Ще дуже багато треба зробити», — наголосив під час зустрічі лауреат Шевченківської премії 2023 року, літературознавець, критик, доцент Навчально-наукового інституту філології КНУ Михайло Назаренко. Деякі твори класиків української літератури у нас не перевидавалися протягом 150 років, окремі тексти дослідникам доводиться передруковувати з рукописів!
«Зрештою вийшла не зовсім комедія...»
Про ще одну функцію мистецтва, терапевтичну, говорили під час зустрічі у КНУ лауреатки Шевченківської премії-2024 у категорії «Театральне мистецтво» (за виставу «Конотопська відьма» театру ім. І. Франка) — композиторка й аранжувальниця Сусанна Карпенко та художниця-постановниця Тетяна Овсійчук.
Сусанна Карпенко пригадала, що в січні 2023 року, на початку роботи над виставою, актори стресували і були трохи розгублені — мовляв, ну як за таких умов грати комедію?
«Але поступово ці репетиції стали для всіх терапевтичними. Ми сміялися так, що в нас усе боліло! Крізь сльози сміялись, — зізнається композиторка. — Зрештою вийшла не зовсім комедія, а драматична вистава з елементами комедії, в якій глибока філософія і дуже багато сенсів».
«Я все життя займалася фольклором, і моя композиторська сутність лежить саме в площині народної музики, — додає Сусанна Карпенко. — Все, що створено для цієї вистави, — дуже наше, українське, з нашого коріння».
Працювати над візуальним вирішенням вистави її автори почали наприкінці першого року широкомасштабного вторгнення. «Перебравши багато варіантів, дійшли висновку, що нам потрібно щось світле і радісне, — розповідає Тетяна Овсійчук. — Так і з’явилася хата-мазанка, побілена стінка, яку ми винесли максимально близько до глядача».
Наш «кандидатський мінімум»
Ще до початку зустрічі нам вдалося поспілкуватися з художником Андрієм Єрмоленком, який колись ризикнув посадити Кобзаря на байк і скинути з нього кожуха, а Шевченківську премію отримав за серію робіт «Ukrainian resistance/Український опір». Він створював нашивки для сотень Самооборони Майдану, добровольчих батальйонів і військових з’єднань. Працює артдиректором видання «Український тиждень». На думку Єрмоленка, під час війни роль мистецтва лише зростає...
— Не лише мистецтва, а й культури загалом, — уточнює мій співрозмовник. — Без мистецтва ми не зможемо створити справжньої еліти. У нас із цим дуже велика проблема.
Наша еліта нині стоїть на передовій, воює на нулі. Я бачив там людей, які знають по дві-три мови і мають по дві освіти. А ті, хто вважав себе елітою, поховалися за кордоном. Немає в нас еліти! І от саме справжнє мистецтво має створити цей прошарок. Раніше він був такою глазур’ю на торті, а ми маємо створити нормальний прошарок культурних людей. Для цього потрібна освіта, культура, мистецтво. У нас 30 років, як на мене, відбувався негативний відбір «в еліти». А тим часом викладачі, науковці, художники, поети, письменники перетворювалися на якийсь «нижчий щабель» і ледь зводили кінці з кінцями. Цю піраміду треба перевернути!
Цікаво, що Андрій Єрмоленко є випускником хімічного факультету КНУ ім. Т. Г. Шевченка, який відмовився від кар’єри вченого, так би мовити, за п’ять хвилин до захисту кандидатської. «Проте університет дав оте універсальне знання, розуміння філософії, математики, хімії, розуміння світобудови, яке знадобилося мені в малюнку, — зізнається він. — До своїх робіт я ставлюся як до невеличких наукових праць, щоб документувати час, в якому ми нині перебуваємо».
Звертаючись до студентів КНУ, Андрій Єрмоленко нагадав, що російсько-укранська війна є війною за нашу культуру та ідентичність, і ми маємо перемогти ворога передусім «у голові». Зрозуміти, що є різниця, як сприймати минуле, якою мовою спілкуватися і як називати вулиці. «Кожен має усвідомити, що війна не десь там далеко — вона в будь-який момент може прийти до тебе додому. І я дуже прошу: дівчатка, хлопчики, ходіть на стрільбища, вчіться стріляти, опановуйте тактичну медицину, це все може знадобитися і в мирному житті... Поставтеся до цієї війни дуже серйозно», — закликає він.
Сучасне студентство має стати новою елітою, яка створюватиме сенси і додану вартість нашій країні, зазначив художник.
Свої настанови володарям високої відзнаки під час зустрічі у КНУ проголосив Шевченківський лауреат 2008 року народний артист України Богдан Бенюк: «Новоспечені лауреати мають цю премію поносити, розподілити гроші, задонатити, а потім відкласти ордени в шухляду і йти далі. Мріяти про майбутнє і працювати».
Ректор КНУ Володимир Бугров.
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Євген Нищук та лауреатка премії Ярина Чорногуз.
Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА.
