Понад 8 тисяч українських дітей розмістили у так званих освітніх таборах, 4 тисячі вивезли до Криму, приблизно тисячу дітей, так би мовити, усиновили. За два з половиною роки повномасштабної війни Україні  через опір кремлівської влади вдалося повернути лише 705 підлітків. Таку статистику озвучують дитячий омбудсмен України та Уповноважений із захисту прав людини. Під час депортації діти зазнають психологічного тиску та фізичного насилля. Тож, повернувшись на Батьківщину, мають реінтегруватися у суспільство.

Чи зможуть вони знову почуватися безпечно у соціумі і що робить держава для ресоціалізації дітей, які пережили депортацію?

Телеканал «Рада» звернувся за коментарями та відповідями до народних депутатів України, психологів і Радниці — уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації.

— Сімнадцятирічна Валерія Галич із Сєвєродонецька (на знімку вгорі. Фото із сайту mrpl.city) пробула у російській депортації півтора року. Дівчина згадує, як іще на початку війни разом зі своїм старшим братом опинилася спершу в російській окупації у бабусиному селі. Після 24 лютого туди зайшли російські солдати. Зв’язок із мамою діти втратили автоматично, як і право говорити українською. Дівчина розповіла про психологічний тиск на неї та її знайомих:

«...Щопонеділка нас змушували співати гімн рф, було багато українських дітей, яких змушували це робити, а вони не хотіли. Нам нав’язували на уроках культуру рф, намагалися з нас зробити росіян, але постійно тиснули — ти українка і не така, як ми. Я зіштовхнулася з булінгом від вчителів та дітей тільки через те, що я українка. Українською розмовляти взагалі не можна було, бо за це могла бути і фізична розправа. Що вони коять — це жах!».

Відомо, що повернути Валерію вдалося лише з третьої спроби. Ось що каже сама Валерія Галич: «...Перша спроба була невдала, мене не пропустили на кордоні, бо я неповнолітня. Вдруге мама звернулася до волонтерів... вони розробили шлях мого порятунку. Але через нестачу документів мене повернули, і я втретє тільки змогла повернутися в Україну. А вже тут мене зустріли з прапором і ведмедиком».

— Пані Маріє, Валерія одна з дев’ятнадцяти з половиною тисяч українських дітей, яких росія депортувала з України. Це не лише воєнний злочин, а й геноцид?

Марія Мезенцева, народна депутатка України, голова делегації Верховної Ради України у ПАРЄ:

— Саме так. Чому ми розглядаємо цей масовий воєнний злочин як геноцид? Тому що переміщення такої великої групи дітей у міжнародному праві прописано як акт геноциду. Це вже відзначили Парламентська асамблея Ради Європи і Європейський Союз. Своєю чергою ми докладаємо зусиль, щоб такі факти набули широкого визнання.

— Пане Дмитре, які кроки здійснюють для повернення дітей?

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини:

— Нині держава залучає усі ресурси, аби кожна вивезена з країни дитина знову опинилася вдома на підконтрольній Україні території. За 2,5 року від початку повномасштабної війни Україні вдалося повернути 705 підлітків. Зазначу, що кремль навмисно затягує процес, постійно намагаючись десь навіть ввести в оману наших партнерів, розказуючи, що діти не хочуть повертатися. Що нібито Україна не надала доказів, що ці діти мають родичів, батьків або офіційних представників на території України. Ситуація складна ще й тим, що федерація не несе відповідальності й не готова повертати українських дітей, а Україна повинна через посередників доводити, що це українські діти і вони зобов’язані їх повертати.

— Повернення з російського полону — це лише початок довгого та непростого шляху реінтеграції дітей, які пережили депортацію? А що далі, поясніть, пані Ірино та пані Дар’є.

Ірина Суслова, Представниця уповноваженого Верховної Ради України з прав дитини:

— Переживши жахіття війни та ув’язнення, малеча відчуває труднощі з адаптацією до звичного життя, у спілкуванні з однолітками та навчанні. Тому акцент робиться на комплексній підтримці. Коли діти повертаються, насамперед вони потрапляють у Child Rights Protection Center, сюди чи в центр захисту прав дитини, де працює мультидисциплінарна команда. Завдання цієї команди — оцінити потреби дитини: чи потрібні їй документи, можливо, атестат, паспорт, ID-картка, свідоцтво про народження. Кожну дитину бере під свій супровід кейс-менеджер, який здійснює постійну комунікацію з її офіційним представником: опікуном, батьками, вихователями або родичами, які мають опіку над дитиною.

Дар’я Герасимчук, Радниця — уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації:

— Для вирішення названих питань у президентській програмі було виділено два блоки: програма реінтеграції після повернення і блок сімейного виховання. Вкрай важливо, щоб діти, які, на жаль, втратили батьків або не мали біологічної родини, не потрапляли до закладів інституту догляду. Здебільшого вони були викрадені з окупованих територій і не можуть туди повернутися, тож уже після повернення отримують направлення до альтернативної сімейної форми. А далі діти одразу ж повертаються до освітнього процесу на новому місці проживання.

— Замкнутість, агресія, нічні жахи, страх, недовіра — це неповний перелік проблем, з якими стикаються психологи-реабілітологи. Пані Наталіє, які методи відновлення дитини використовують фахівці?

Наталія Сосновенко, керівниця центру психологічних експертиз БФ «Голоси дітей»:

— Для цих дітей будь-який чинник, навіть одяг, його колір, прикраси чи запах, може спровокувати повторення психологічної травми і повернути до спогадів того періоду. Тому наші психологи працюють із дітьми дуже-дуже обережно, використовуючи емпатію. При знайомстві ми запитуємо, як можна звертатися до співрозмовника, чи не голосно говорить фахівець тощо. І дитина вже сама визначає, на «ти» чи на «ви» продовжиться бесіда. Однак маю вказати на важливий момент: не робіть із дитини жертву, намагайтеся спілкуватися залежно від віку дитини, але на рівних. І ще варто пам’ятати: іноді, щоб подолати наслідки пережитого, дітям потрібні роки.

— Дякую за розмову.

Розмовляла журналістка телеканалу «Рада» Наталія АНДРОЩУК.