У двісті сорока ямах, знайдених у Сандармосі влітку 1997 року працівниками карельського і петербурзького «Меморіалів», серед інших лежать міністр освіти УНР Антін Крушельницький з двома синами, молодшому з яких виповнилося лише 24, науковці Микола Трохименко, Петро Бовсунівський, професор Сергій Грушевський, поети Микола Зеров і Марко Вороний, розстріляні... на честь 20-річчя Великого Жовтня. На початку листопада 1937 року тут були страчені і засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олекса Слісаренко та ще 276 наших співвітчизників. На їхній символічній могилі встановлено гранітний козацький хрест «Убієнним синам України», біля підніжжя якого восени рясно червоніють ягоди брусниці, наче краплі крові закатованих у Сандармосі дев’яти тисяч політв’язнів радянських таборів.
На прощу під журливий спів бандури
Щороку у День пам’яті жертв тоталітарного режиму до Карелії й на Соловки, звідки прийшли етапом 1111 каторжан, приїздять українці. Цьогорічна проща, організована Київським обласним товариством політв’язнів і репресованих за підтримки Міністерства культури і благодійного фонду «Велика родина», розпочинається у столиці Біломорканалу — Медвеж’єгорську. Від гіпсового Кірова, що бовваніє перед похмурою, як тюрма, будівлею колишнього управління НКВС (тепер тут музей історії каналу, збудованого ціною життя щонайменше ста тисяч каторжан, і яким тепер за добу проходить всього-на-
всього одне судно) вирушаємо автобусом у бік селища Повенець. Минаємо бараки, обнесені колючим дротом (можливо, тут тримали привезених з «Кемьпересилпункту» в’язнів), обшарпану вітром, напівзруйновану дерев’яну церкву, до якої давно вже ніхто не ходить, і зупиняємось на лісовій галявині біля валуна з написом «Люди, не вбивайте один одного».
Українська делегація, до якої приєднуються члени товариства «Калина» з Петрозаводська, розгортає державні прапори і колоною, під журливий спів бандури, рушає дорогою, якою пронизливої осінньої ночі 37-го вели до викопаних заздалегідь ям приречених.
У перший день розстрілів кілька в’язнів вирвалися і напали на охорону. Більше кат — капітан держбезпеки Матвєєв — не ризикував. Засуджених до страти одним розчерком пера начальника СТОНу (соловецької тюрми особливого призначення) у бараках роздягали, зв’язували, били по голові кийком і непритомних скидали у кузов вантажівки, щоб у темряві ночі вивезти у Сандармох, який у документах значився «обычным местом расстрелов». Таких «обычных мест» у Карелії нараховується щонайменше сімнадцять.
Нині відомі імена усіх в’язнів соловецького етапу, страчених 27 жовтня і 1—4 листопада. На їхні списки у період новітньої відлиги натрапили співробітники «Меморіалу» в архівах регіонального управління ФСБ в Архангельську. Там була й особова справа Матвєєва, який за ніч пострілом у голову убивав 200—250 чоловік. За це «переможця соціалістичного змагання», що мав лише два класи освіти, відзначили орденом Червоної зірки.
На траурному мітингу біля козацького хреста, поряд з яким — пам’ятні знаки загиблим полякам, мусульманам, карелам, фіннам, естонцям, голова Київського товариства політв’язнів і репресованих Григорій Куценко, почесний голова товариства українців у Карелії Лариса Скрипникова, учасники прощі Юрій Ткач і Юрко Деркач нагадали, що наймасовіша «чистка» суспільства від «антирадянських елементів», розпочавшись 5 серпня 1937 року з наказу НКВС, тривала до 15 листопада 38-го і була припинена постановою ЦК ВКП (б), хоч насправді репресії продовжувались і далі. За цей час було заарештовано майже два мільйони осіб. Вражає не лише масштаб репресій, кількість концтаборів (тільки за життя Леніна їх було 700), а й те, як система швидко перетворювала людей на нелюдів. «Трійки», отримавши зверху ліміти на ув’язнення і розстріли, зверталися до органів НКВС — збільшити їх удвічі, втричі. Тут добре засвоїли настанови вождя пролетаріату «розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» і слова Кірова: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення».
У буржуазні націоналісти записували й селянина з одним конем
Розстріли у Сандармосі, як і в інших місцях, проводилися таємно й добре приховувалися. Досі невідомо, де саме могили другого й третього соловецьких етапів — десь під Петербургом і на архіпелазі. Як кажуть співробітники музею Соловецьких таборів, архіви СЛОНу і СТОНу можуть бути засекречені вічно. До рук дослідників свого часу потрапили лише невеликі фрагменти документів, що свідчать про злочини більшовицької влади проти людства. Ще до того, як було розсекречено тему, небайдужі соловчани збирали спогади учасників і свідків тих подій. За роки вдалося скласти поіменний список в’язнів соловецьких таборів — у ньому п’ять з половиною тисяч прізвищ. Сьогодні в експозиції музею і фотографії 260 каторжан. Фото усіх інших — а через архіпелаг пройшло понад 300 тисяч людей — здані в закриті архіви або знищені під час ліквідації табору на початку фінської війни. Науковий співробітник музею Ольга Бочкарьова розповідає, що вже тоді острів був повністю «зачищений». З келій монастиря зняли грати, штукатурку на стінах, де були якісь написи, оббили, частину бараків спалили і розібрали (в тих, що залишилися, сьогодні мешкають люди). На місці масових поховань звели нові будівлі, в одній з них тепер лікарня. Інші могили, рови з трупами засипали вапном і добре зарівняли. Досвід приховування слідів злочинів начальники таборів отримали під час спілкування із західною пресою. Коли в Європі почали з’являтися публікації про рабську працю на лісоповалах (на соловецькій деревині, яку купувала Британія, під корою знаходили повідомлення хімічним олівцем), Молотов запропонував їх авторам на власні очі переконатися, що «будь-який американський безробітний позаздрить соловецькому в’язню». До приїзду іноземних журналістів острів повністю звільняли від каторжан, усі бараки зносили (потім усе це відбудовували), а на роботу направляли ситих, добре вдягнених охоронців і конвоїрів. Вони й були героями кіноагіток про соловецькі табори. Ці «шедеври» радянського мистецтва можна сьогодні переглянути у музеї. Під бравурну музику з екранів на глядача дивляться червонощокі «шпигуни» і «диверсанти», «шкідники» і «церковники», які пройшли радянську перековку. Тепер вони ударно працюють на будівництві соціалізму і весело проводять вільний час — читають книги, співають під гітару, за столом, застеленим білою скатертиною, п’ють чай.
Щось подібне, бутафорське, демонстрували і пролетарському письменнику Максиму Горькому, коли той за завданням Сталіна відвідав соловецькі табори. У дитячому бараці його познайомили з підлітками, що читали газети. Один з них тримав «Правду» догори. Високий гість це помітив і перевернув шпальту. Хлопець засоромився і попросив у чекіста дозволу поговорити з письменником наодинці. Після розмови Горький вийшов, змахуючи скупу сльозу, сів в екіпаж і поїхав до начальника тюрми на обід, а хлопця розстріляли.
Щоб отримати такий вирок, достатньо було найменшої провини. Нею могла стати національність чи втома від десятигодинної праці в лютий мороз. Ольга Бочкарьова каже: «Щоб назватися в таборі українцем, треба було мати сміливість». Хто побував на етапі, добре знав: «товарищи начальники» (у цих місцях і досі так називають керівників) «хохлів» не любили і знущалися над ними чи не найбільше. Тож дехто записувався «русским», втім це вже не допомагало. Особливо тяжко в таборі було «українським буржуазним націоналістам». «До них, — каже Григорій Куценко, — зараховували навіть робітника, який і гадки не мав, що це таке, чи селянина з однією конячиною».
У 37-му, коли прийде вказівка «почистити» табори, тут за п’ять днів розкриють «Український центральний блок», що планував «українізувати Соловки». Звинувачених у належності до міфічної організації відправлять до Сандармоха.
Найабсурдніші звинувачення і найжорстокіші знущання були для табірного начальства звичайною справою і розвагою. Хизуючись безмежною владою («тут власть не совецкая, а соловецкая»), на Секірній горі чекісти влаштували «тир», де стріляли по живих мішенях, примушували в’язнів цілу ніч переносити колоди з місця на місце, черпати воду з ополонки, стояти на снігу роздягненими, босими на одній нозі, доти, доки мороз не перетворить жертву на крижану скульптуру.
Ці дні мають бути жалобними
— У жодному календарі 27 жовтня — 4 листопада ніяк не позначені. Наче й не було їх у нашій історії, — каже Григорій Куценко. — У 2007 році Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років». Згідно з ним Український інститут національної пам’яті має щороку споряджати експедицію до Сандармоха. Втім про указ якось забули. Добре, що ініціативу нашого товариства, яке, попри фінансову скруту, виконує християнський обов’язок, відвідуючи могили невинно убієнних співвітчизників, підтримують громадські діячі, благодійники, журналісти.
Київ—Карелія—Соловецькі острови—Київ.
Що таке радянські табори, добре знає колишній політв’язень Дмитро Мазур.
Страчених українців поминали молитвою та журливими піснями Віталія Мороза під бандуру.
Фото автора.
