Вимираючий вид

— Ще на початку 2000-х років держава дотувала вирощування племінних овець — на кілограм немитої вовни нараховували по п’ять гривень, на вівцематку — по сто. Однак протягом останніх двох років з державного чи обласного бюджету ми не отримали жодного битого шеляга на підтримку галузі — лише мудрі поради, — каже голова правління племзаводу з вирощування асканійських тонкорунних мериносів — акціонерного товариства «Червоний чабан» Віктор Дзяткевич. — Оскільки попиту на шерсть немає, а за баранину перекупники пропонують по 15 гривень за кілограм, що менше від собівартості, вирощування навіть племінних овець стало збитковим. Нинішнього року наші збитки на утриманні отар становлять до двох мільйонів гривень, і компенсує їх господарство тільки за рахунок інших видів діяльності — держава не допомагає. Тож дорогоцінне племінне поголів’я, яке врятували у війну та голод, доводиться щороку скорочувати. Нині у «Червоного чабана» півтори тисячі овець, а за радянських часів було 25 тисяч. Та й весь наш Каланчацький район тримав 92 тисячі овець — більше, ніж зараз вся область!

Втішаючи чабанів-атагасів, херсонські чиновники розповідають про «дуже перспективні» перемовини то з Агенцією міжнародного розвитку США, що начебто збирається допомогти налагодити ділові контакти з зарубіжними покупцями елітної вовни асканійських мериносів. На інвестиційних форумах гуляє оптимістична новина про якихось багатих арабських інвесторів, готових «вже незабаром» придбати обладнання для переробки херсонської баранини та її експорту на Близький Схід. Звучить обнадійливо, та керівники тваринницьких підприємств і ті ж чиновники, котрі зважуються говорити правду, вказують на обставини, що ставлять реалізацію цих проектів під сумнів.

Приміром, продаж баранини до країн Магрибу та Близького Сходу й конкуренція з австралійськими та новозеландськими постачальниками — ідея заманлива: попит на м’ясо великий, грошей у покупців досить. Але багаті араби зацікавлені в так званій халяльній баранині — м’ясі овець, які їдять траву екологічно чистих пасовищ, а не комбікорм у кошарах. А в нас уже фактично нема тих пасовищ, що чверть століття тому. У «Червоному чабані» випасів залишилося 500 гектарів, а ще в 1990-х роках було до п’яти тисяч гектарів. Все порізали на клапті та розпаювали, і зібрати ці шматочки докупи в сотень господарів ой як складно. Те саме — в масштабах усього таврійського степу!

Керівник легендарного «Червоного чабана» Віктор Дзяткевич, котрий усе життя віддав вівчарству, дуже сумнівається, що відродити колишній потенціал галузі взагалі можливо. І справа не тільки у зруйнованих кошарах чи вирізаних отарах — кошари можна відбудувати, а вівці приведуть на світ ягнят. За довгі роки методичного знищення галузі старі досвідчені атагаси пішли у небуття, а нової зміни не залишили. По селах майже немає фахівців, знайомих із азами селекційної роботи, здатних розрізнити якість трави на пасовищах, оборонити отару від вовків чи навчити собак управляти отарою — все це втрачається. Тож інвестувати треба не так в овець, як у людей, виховуючи нову чабанську зміну. Бо інакше за кілька літ буде більше шансів зустріти у таврійських степах кенгуру, аніж овець — морожене м’ясо австралійських сумчастих в Україні вже продається дешевше від нашої баранини. Але про це організатори помпезних інвестиційних форумів та засновники «скороспілих» громадських об’єднань — ані пари з вуст.

Херсонська область.