Олекса Тихий, який народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжівка Донецької (тоді Сталінської) області, набув всесвітньої слави як борець проти русифікації України, літератор, правозахисник, член-засновник Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ). Справжній донецький українець – так йменували його соратники-дисиденти за непохитність переконань, за силу духу і одночасно за безмірну любов до свого краю і людей, які живуть на Донеччині – невід’ємній частині єдиного мовно-культурного простору України.

«Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю... Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів», - так визначав своє життєве покликання Тихий.

Він завчасно розгледів у політиці тодішньої комуністичної влади щодо штучної асиміляції, русифікації, створення єдиної соціальної і національної формації «совєцкій народ» не «благо», а біду і загрозу для українців.

По закінченні філософського факультету університету Тихий вчителював у школах Запорізької області та Донеччини. Його не раз ув’язнювали за критичні висловлювання про радянську владу, за протести проти окупації Угорщини радянськими військами 1956 року, за незгоду з тодішньою «повзучою» русифікацією східних областей України.

1964 року Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідний стан української мови й культури у краї, про кричуще становище українського села, де пропонував надати більше свобод простому люду.

Сучасники Олекси Тихого згадували, що він був зразковим носієм української літературної мови. Поринувши у мовознавство, він уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ» та склав словник неправильностей українських говорів Донбасу.

У листопаді 1976 року Олекса Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. А 5 лютого 1977 року він був вкотре заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» і «незаконному зберіганні зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку ґвинтівку.

Суд, що проходив улітку 1977 року у м. Дружківці, визнав Тихого «особливо небезпечним рецидивістом», і виніс йому вирок - 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Він був етапований до табору особливого режиму в Мордовію, а звідти - до лікарні в Нижній Тагіл.

Втім, навіть неволя і важка хвороба, під час якої Олекса терпів люті болі, не могли зламати його дух. У Пермському таборі йому поставили діагноз: рак шлунка з метастазами. Знеболювальні йому пропонували в обмін на покаяння. Друзям Олекса Тихий говорив: «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим».

Востаннє син Олекси Тихого Володимир і дружина Ольга спілкувалися з ним на сорокахвилинному побаченні 19 квітня 1984 року. Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але він посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. 6 травня 1984 року 57-річний Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Перм.

У 1988 р. в Канаді вийшов збірник праць Олекси Тихого «Роздуми».

19 листопада 1989 року останки Тихого разом з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина перевезені в Київ і з великими почестями перепоховані на Байковому цвинтарі.

На Донеччині діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке популяризує його твори. Ім’ям Олекси Тихого названі вулиці та центральна магістраль міста Краматорська, що сполучає його з містами Дружківкою і Слов’янськом.

Зараз, в умовах мужнього спротиву українського народу повномасштабному вторгненню рф, ідеї Олекси Тихого набувають особливого змісту і сили. Приклад уродженця Донеччини, який вступив у відкритий двобій із комуністичною системою, із посіпаками кремля і переміг їх, надихає українських патріотів на наслідування подвигу Олекси Тихого і продовження боротьби.

За матеріалами Донецької ОВА.