Автобусного квитка до села Звіздаль, що в Народицькому районі, не продадуть на жодному автовокзалі, хоча розташоване воно недалеко від траси, яка веде до райцентру. Їхати туди нікому та й ні до кого. Після того як через «радіацію» із села виселили місцевих жителів, залишилися тут лише двоє «упертюхів» — Надія та Петро Любинки.

Колись життя у Звіздалі вирувало

Кажуть: живуть довго та не хворіють, бо з рідного місця не зірвалися. Більшість тих, хто не втрималися і поїхали, — уже на цвинтарі лежать. От тільки одна біда, зізнається Надія Пилипівна, немає з ким поговорити. З дідом сваритися набридло, а до найближчої живої душі — кілька кілометрів.

Подружжя живе разом уже більше півстоліття. Баба Надя та дід Петро туляться у старій хатині, в якій панує напівтемрява. Джерелами світла служать гасова лампа та ліхтарик. Про те, що колись тут було світло, нагадують лише стовпи ліній електропередач, на яких в’ють свої гнізда лелеки.

— Ви б нам батарейок у ліхтарик привезли, — зітхає Надія Пилипівна. — Я вже й не пам’ятаю, скільки років живемо без електрики. Покрали злодії усю проводку та здали на металобрухт.

Живуть Любинки добрий десяток років без телевізора і холодильника. Що посіють, вигодують, те і з’їдять. Корова, кінь, дві курки і кицька — от і все господарство сім’ї.

Коли одружувалися, життя у Звіздалі вирувало: 130 дворів було. А нині залишені будинки покосилися та заросли бур’яном. 

Старий мріє про «стрілялку»

Старенькі вдень працюють по господарству, а як надворі сутеніє — одразу лягають спати. І якщо з весни по осінь часті гості Звіздаля — лісівники, то зимують Любинки самі. А живуть вони душа в душу.

Надії Пилипівні — 88, а Петру Афанасійовичу — 85 років.

— Я ж його підманула, я ж його підвела. Я ж його молодого з ума з розуму звела, — пританцьовує старенька. — А ще скажу вам по-секрету, що торік хотів мене один іноземець заміж забрати. Але ж на кого я свого діда залишу?

— Француз, — підказує дід Петро. — Вони до нас приїздили виміряти радіацію.

— А чому ви не поїхали із села, як людей виселяли? — запитую.

— Там земля мила, де мати породила, — відрізав дідусь і додав. — Діти хочуть нас зі Звіздаля забрати. Я їм кажу: ми з бабою з села нікуди вже не поїдемо! Там усюди — шум, гамір, народ товпиться. А тут у нас — тихо, рай просто.

— Не страшно тут, посеред лісу, самим? — запитую.

— Страшно. На нас якось бандити напали, — розповідає дід Петро. — Мене вішали, душили, усі зуби вибили. Вимагали золото. А яке в нас золото може бути? Я їм сказав, щоб їхали в Заполяр’я, туди, де я колись служив. Там гори і багато золота. То вони мене й відпустили.

Бояться старі не дарма. У сусідніх порожніх селах можуть жити не тільки такі ж, як і вони, а Бог знає хто: лихі нелегали, бомжі, злодії. Ті можуть відібрати й останнє. Прикладів — хоч відбавляй.

— Хто б нам подарував якусь «стрілялку», — каже баба Надя. — Від диких кабанів та вовків спасу немає. Город весь перерили, а вночі й на подвір’я заходять.

Бідкаються Любинки, що картопля цього року не вродила. Але кажуть, що на борщ має вистачити.

Не знали, який сьогодні день

Нерідко й зовсім важко приходиться, проте на долю старенькі не нарікають. Тішать душу думки про те, що виростили та виховали прекрасну доньку Марусю, що гарно склалося життя в онучок Оксани та Олени, що вже мають правнуків Сашка, Маринку та Максимка.

— Діти у нас хороші — не забувають, приїздять, — хвалиться Петро Афанасійович. — Виховані та працьовиті. Не такі, як теперішня молодь: трудитися не хоче, а лише горілку п’є.

— А ви, діду, спиртного не вживаєте? — запитую.

— Еге, та він за своє життя цистерну тієї горілки випив! — поспішила пояснити баба Надя. — У нас колись у лісі три «самогонні» заводи стояли. Але у свої роки дід вже стільки не потягне випити.

— Я б потягнув сто грамів, але немає... — усміхнувся дідусь. — Уже давно немає...

Не забувають про єдиних жителів Звіздаля під час виборів члени виборчої комісії. Привозять скриньку для голосування справно — щоразу, коли країна обирає народних депутатів і президента.

— А як ви знаєте, за кого голосувати? — запитую.

Старенькі дивляться один на одного і знизують плечима...

Вечоріло. Я поспішила до автомобіля, яким приїхала. Любенки чимчикували слідом, припрошуючи, щоб приїздила ще. Накрапав дощ. Порожні сусідські будинки під сірим небом навіювали смуток.

— А який сьогодні день? — крикнула баба Надя вслід.

— Середа!

— А число?

— Двадцять п’яте...

Фото автора.