Система коридорна

За кращих часів на ЧСЗ — найбільшому суднобудівному підприємстві Союзу — трудилося майже 40 тисяч людей. Завод-місто конвеєром випускав у плавання гігантські авіаносці, кораблі, судна і суденця різних калібрів і призначень. Він потребував постійного припливу робочої сили, навчав, лікував, платив гідну зарплату, будував житло цілими мікрорайонами. Ті ж, хто поки стояв у черзі на квартиру, без проблем одержували гуртожиток: самотні — ліжко-місце, сімейні — кімнату.

У 14 просторих загальних корпусах «міста» вистачало місць не тільки заводчанам. За домовленістю з адміністрацією підприємства тут селили журналістів і спортсменів, медиків і педагогів... Без гучних слів, завод був серцем Миколаєва, стрижнем і сенсом його існування. Так історично склалося, і, здавалося, так буде завжди. Миколаївці гордо називали себе корабелами, працювати на Чорноморському було престижно і надійно, десятки, а то й сотні суднобудівних, з діда-прадіда, династій, не бачили і не бажали для дітей своїх іншої долі.

Усе обвалилося в одну мить. Колос розвалився легко, але дуже болісно. Трагедія великої промислової галузі склалася з десятків тисяч маленьких людських трагедій. Їм казали: це неминуче лихо...

Славне минуле нікого ніколи ще не рятувало. Багато разів перепроданий і розграбований ЧСЗ поки що є на карті Миколаєва, та майбутнє його туманне. Обіцянкам і розповідям про світлі перспективи вже, мабуть, не вірять і самі оратори. Скільки великих і малих статків набуто з розідраного по-живому тіла заводу, скільки політичних кар’єр ним наситилось...

Напевно, цей ганебний період колись вивчать і оцінять. На тлі таких глобальних метаморфоз доля кількох заводських гуртожитків може здатися неважливою і незначною. А те, що в них жили люди, яким більше нікуди було йти, — сущі дрібниці в епоху великих змін.

Об ці «дрібниці» спіткнулася приватизація ЧСЗ. Про неї багато було написано; її визнавали невдалою економісти і незаконною — судді. Судові розгляди тривали десятиліттями, а життя мешканців гуртожитків перетворилося на пекло, на суцільну низку знущань і принижень. Як це — щодня, ідучи на роботу, очікувати, що опинишся викинутим на вулицю, разом з дітьми і нехитрим майном.

Старожили згадують, як їх не раз намагалися виселити — не тільки словом, а й ділом: «Виламували двері в кімнати «неслухняних» сокирами, стамесками, залякували, погрожували... Багато хто тоді не витримав —виселився, а ми залишилися — нам іти було нікуди».      

Вони досі зберігають страшні кадри, зняті слабенькими камерами «мобілок» — на всяк випадок. Група мешканців на чолі з Миколою Огарьовим зареєстрували громадську організацію «За права жителів гуртожитків», щоб захистити себе та своє майно.

Незаконно, але факт — більшість гуртожитків було занесено до статутного фонду підприємства, а відповідно — стали звичайними об’єктами купівлі-продажу. Хоча Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», який було затверджено 4 вересня 2008 року, накладав мораторій на будь-які дії з гуртожитками, крім передачі в комунальну власність.

Доходило навіть до відвертих шахрайств і провокацій. Прес-служба ЧСЗ змушена була розповсюдити в засобах масової інформації заяву: у заводу з’явилися не уповноважені керівництвом «представники» у судах, що діють на підставі старих доручень, виданих ще попереднім керівництвом підприємства. «Зокрема, — йшлося в заяві, — якась громадянка Людмила Задирака виступає в судах міста Миколаєва як представник ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод» і вимагає ні багато ні мало — виселення людей з гуртожитків...».

Корпуси по вулицях Терасній, Паризької Комуни, Бузькому бульвару перепродувалися — разом з людьми, які в них жили! — по два-три рази. І нові власники щораз лютували по-новому. У мешканців, виявляється, є права — це відкриття буквально бентежило бізнесменів. Мало того, мешканці ще й наважувалися боротися за свої права! А що їм залишалося робити?

Треба віддати належне прокуратурі області — мабуть, вона єдина займала в цій історії послідовну і принципову позицію. «Спірні гуртожитки, —роз’яснили тут нашому кореспонденту, — є об’єктами державного житлового фонду і на момент корпоратизації належали підприємству «ЧСЗ» тільки на праві повного господарського ведення, а тому не підлягали приватизації в складі цілісних майнових комплексів знову створених підприємств. Таким чином, ДАХК «ЧСЗ» не мало правових підстав для включення гуртожитків до статутного фонду».

А поворотний момент настав у грудні 2011-го, коли Апеляційний суд Миколаївської області ухвалив рішення про визнання недійсними договорів купівлі-продажу колишніх гуртожитків ЧСЗ. У ході розгляду справи колегія суддів встановила, що виконавчий комітет Миколаївської міської ради, приймаючи рішення про визнання цих гуртожитків нежитловими приміщеннями, по суті, порушив закон.

Але от що цікаво. У процесі слухання раптом з’ясувалося, що деякі документи Господарського суду Миколаївської області, що проходять по цій справі, були знищені, причому достроково і з явними порушеннями чинного законодавства. Подібних «чудес» у цій історії і до, і після було ще чимало. Винні не покарані, та їх ніхто особливо й не шукав.

На найближчій сесії міськради депутати розглянули міську комплексну програму реформування та розвитку КП «Гуртожиток», на балансі якого на той момент уже понад п’яти років перебували гуртожитки комунальної власності міста. Програма складалася із трьох етапів, по 2015-й рік включно, і звучала дуже оптимістично: «спрощення процесу приватизації кімнат, будівництво гуртожитків або реконструкція існуючих приміщень» і т. д. Втім, і коштували ці блага чимало. Усього на виконання програми передбачалося залучити 43,9 млн. грн., у тому числі із коштів міського бюджету Миколаєва — 33,9 млн. грн., із коштів державного бюджету — 10,0 млн. грн.

На тій само сесії, у січні 2012-го, за дорученням сусідів жителька одного з гуртожитків Лариса Титаренко виступила перед депутатами і прямо звинуватила їх у бездіяльності, саботажі та корупції. Депутати обвинувачення проковтнули — що взяти із занадто емоційної жінки, та процес пішов, хоча й зі страшним скрипом. Через деякий час, в авральному порядку, тисячі мешканців гуртожитків Чорноморського були викликані в паспортний стіл, де, у порядку живої черги, одержали вистраждану прописку — не тільки адресу корпусу, а й номер конкретної кімнати. Це, нарешті, давало підстави для приватизації.

Усе свідоме життя Олени Комісарової — це Чорноморський завод, дуже тяжка праця, кімнатка в гуртожитку. Ну, і, звичайно, її хлопчики — Олег і Женя — сини. Вона приїхала до Миколаєва з маленького молдавського села 27 років тому, почала працювати на ЧСЗ. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком. Але особисте життя не склалося — чоловік втік одразу після народження другої дитини. А Олені дорога назад у рідний дім була заказана — от вона й залишилася в гуртожитку.

У 16-метровій кімнатці виросли сини, яким нині 21 і 22 роки. Два ліжка, одне з яких — двоярусне, пара стільців, учнівський стіл, убога шафа — от і все майно. Більше не втиснути. Обідали на великому тазі, який після засовували під ліжко. Це — якщо було чим пообідати. Траплялися періоди, коли харчувалися водою із хлібом, — це коли завод не платив зарплату. А працювала Олена маляром, потім, коли сильно травмувала ногу, перевели на «легку працю» — вкладати асфальт...

Їх теж не раз намагалися виселити. Але чотирьом гуртожиткам по вулиці Бутоми, де і живе сімейство Комісарових, ще дуже пощастило. Ці корпуси не ввійшли до статутного фонду підприємства, і їх передали в міську власність. Але й тут довелося воювати за свої права. «Я взагалі-то не боєць, — каже жінка, — просто життя так склалося». Їй і ще кільком таким само «не бійцям» втрачати було нічого, відступати — нікуди. Головні соратники по боротьбі — «дівчата», кожній з яких у межах сорока. Самотні жінки, молодість яких минула в цьому гуртожитку, без будь-яких перспектив на особисте щастя і навіть на окрему кімнату. По 10—15 років тулилися по двоє-троє на півтора десятка метрів. «Система коридорна», зручності — загальні і доволі сумнівні, на весь поверх чотири газові плити, та й то духовками користуватися не можна, пожежники забороняють. Коштувало таке ліжко-місце 360 гривень на місяць. І жодних гарантій.

...Можна б святкувати перемогу, та сил жодних на радість не залишилося. У гуртожитку почалася приватизація, «дівчат» нещодавно розселили в окремі кімнати, у кожній потихеньку, по грошах і можливостях, триває ремонт. Мешканці створюють затишок, за яким так знудьгувалися. Олена Комісарова не може звикнути до «простору», що раптом звалився на неї, — їй виділили ще одну кімнатку, сусідню. Особливих коштів на ремонт поки що немає — як результат боротьби за існування, жінка залишилася без роботи. Та найголовніше — з’явилося усвідомлення, що в цих стінах — її домівка, з якої тепер ніхто не посміє вигнати ні її, ні її дітей.

Хлопці виросли чудові, обоє працюють, не п’ють, не курять, турбуються про маму. З дівчатами вже зустрічаються. Але обоє — в один голос! — заявляють: у гуртожитку не залишаться. У їхніх дітей буде справжнє житло. Олена слухає їх і усміхається. Вона дуже хоче в це вірити.

Миколаїв.