На зовнішніх ринках металургів не чекатимуть
— Валерію Леонідовичу, обсяги промислового виробництва прискорили падіння. За даними Держстату, негативний тренд за підсумками дев’яти місяців становить 5,2 відсотка. Причин чимало, але не всі вони рівноцінні, чи не так?
— Звісно, причин рецесійних ознак у промисловості достатньо. Приміром, погіршення зовнішньої кон’юнктури для експортерів. Але вона почала погіршуватися не вчора.
Для металургійної галузі, на-приклад, восени 2011-го, коли, між іншим, здобули приріст металопродукції на 8,5 відсотка. Усе свідчило про те, що цілком позитивно оцінювати потенціал гірничо-металургійного комплексу навіть на середню перспективу було б наївно. Через інституційні зміни — це давно вже не цілісний металургійний комплекс. Через надвисоку ступінь спрацьованості основних фондів — багатолітнє нехтування модернізацією і новими технологіями породжувало наркотичну залежність галузі від високих цін на метал не кращого ґатунку. Зрештою, через різну рентабельність, прибутковість, збитковість металургійних заводів. Але ж оцінювали! Остання зі схвалених кілька років тому програм передбачала зростання виплавки сталі до 65 мільйонів тонн на рік! Тобто мало не вдвічі більше, ніж за фактом 2011-го! Для того мали вкласти у відновлення металургійного виробництва близько 30 мільярдів доларів США! Якщо це робити темпами, які нам властиві, то на виконання цієї програми пішло б щонайменше 15—20 років. Але і це не гарантувало б на всі сто появу конкурентоспроможної продукції від українських виробників на зовнішньому ринку. Бо там уже сьогодні надлишок потужностей, які успішно закривають світову потребу в метало-продукції. А хто сказав, що продукцію наших металургів чекатимуть?
...Уже наступного, за успішним 2011-м, року виробництво металопродукції впало на 5,2 відсотка, державний бюджет втратив колосальні доходи: від керівників промисловості, звісно, очікували системних змін у галузі. Але замість інвестувати в технічне переозброєння потужні фінансово-промислові групи вважали за краще виводити зароблені капітали за кордон. А всілякі декларативні програми вкотре пропонували погодитися з підміною понять...
Почім робоче місце?
— Ви маєте на увазі програми з підтримки галузі в рамках Державної програми активізації розвитку економіки на найближчі два роки?
— Саме так. І саме тому, що вони залишають глибокий сумнів у тому, що їх авторами були державні мужі. Я вважаю, що і для економіки, і для бюджету держави загалом оптимальність прийнятих рішень обґрунтована недостатньо й потребує щонайменше адаптації до нинішніх реалій і прогнозних очікувань розвитку світової економіки. Бо вухо пестить, а розум не йме. Цього року пропонувалося використати не менш як 50 мільярдів гривень під державні гарантії. Але мій власний досвід на посту міністра промисловості свідчить, що тільки-но бізнес брався за спорудження нових і модернізацію діючих потужностей, на цьому втрачав лише бюджет. Приміром, Макіївський металургійний завод за кредитні кошти під державні гарантії побудував прокатні стани 150 і 350, але 200 мільйонів гривень заплатила держава, точніше — платники податків. На складах Запорізького алюмінієвого заводу 20 років іржавіє імпортне обладнання, закуплене під державні гарантії для виробництва алюмінієвої фольги... Можна назвати десятки підприємств різних галузей промисловості та сільського господарства, які свого часу брали та не повертали кредити до роздержавлення і після. На мій погляд, за роки незалежності через схему державних гарантій країна втратила щонайменше мільярд доларів США.
— До якої міри коректно державі підтримувати бізнес-проекти, я б залишив розмірковувати політикам. Але я не певен, що деякі проекти економічно обґрунтовані...
— І маєте рацію. Приміром, після запуску другої черги електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» очікується наростити експорт трубної продукції на 700 тисяч тонн вартістю не менш як 700 мільйонів доларів США, збільшити надходження до бюджету на суму понад 200 мільйонів гривень, що становить близько 25 мільйонів доларів США. Це 13 відсотків від 1540 мільйонів гривень інвестицій у проект! Далі: очікується створення 595 нових робочих місць — отже, близько 3,57 відсотка від своєї виручки за труби підприємство відраховуватиме до бюджету. Виходить, що одне робоче місце стане державі у 2,6 мільйона гривень, або майже 326 тисяч доларів США. Тож держава або не цінує гроші платників податків, або вочевидь переоцінює проекти великого бізнесу. Та хоч би там як, а ми маємо справу з нераціональним розподілом грошових і матеріальних ресурсів, який не дає змоги провести справді ефективну модернізацію.
— Завищення вартості робочих місць у проектному плануванні — не український винахід...
— Звісно. Міжнародний досвід каже, що витрати на створення одного робочого місця під час технічного переозброєння підприємств сягають 100 тисяч доларів. У Франції десятилітнє скорочення застарілих потужностей із 30 до 16 мільйонів тонн сталі на рік та створення нових робочих місць вимагало 3 мільярди доларів щорічних витрат. Отже, на створення 150 тисяч нових робочих місць було витрачено близько 30 мільярдів доларів США — вдвічі більше від міжнародних стандартів витрат на одне робоче місце. А в нас навіть грубі підрахунки свідчать, що реформатори перекривають ці стандарти у 4—5 і більше разів. Так, проект зі створення потужностей для виробництва труб на ТОВ «Інтерпайп Ніко Тьюб» вартістю 750 мільйонів гривень обіцяє 225 додаткових робочих місць за 3,32 мільйона гривень кожне. Тобто приблизно за 415 тисяч доларів США. Дякуючи побудові нового ливарно-прокатного модуля на «Донецьксталі» обіцяють створити 1549 додаткових робочих місць із розрахунку 722 тисячі доларів за одиницю!
Що значить ошелешити обсягом
— У проекті оновлення «Донецьксталі» вражає не тільки це. Що ви скажете про намір збільшити виробництво металопродукції на 900 мільйонів тонн на рік, скоротити витрати природного газу зі 120 кубометрів до 15 на тонні прокату та зменшити викиди в атмосферу шкідливих речовин у 3,5 разу?
— Скажу, що проекти скидаються на прожекти, адже чимало дуже важливих чинників просто знехтувано. Скажімо, конкуренцію на внутрішньому ринку з іншими виробниками аналогічного прокату. А той факт, що потреби світового ринку успішно задовольняються закордонними виробниками сталі (у світі надлишок потужностей) свідчить, що така конкуренція буде не на жарт.
Або ще такий чинник. Дуже добре, що пропонується скорочувати витрачання газу, але цього не досягти без додаткових витрат електроенергії. Досвід феросплавних заводів свідчить, що за нинішніх цін на електроенергію електросталеплавильні потужності можуть виявитися нерентабельними, а їхня продукцію неконкурентоспроможною на зовнішніх ринках.
Кажуть, що скоротять обсяги викидів в атмосферу? Але для того треба ще вивести з експлуатації застарілі потужності, а за цим стоятиме ліквідація робочих місць. Узагалі мені дивно, що попри нерухомий стан низки ливарних заводів, вищезгаданою програмою намічено створювати під державні гарантії нові потужності, як от на Сумському заводі «Насосенергомаш». І геть зовсім незрозумілою видається створення на Луганщині нового виробництва прокату з алюмінію. Адже в країні вже немає власного виробництва первинного алюмінію, а орієнтуватися на Росію — собі дорожче...
Досвід є. Досвідчених бракує
— Залізорудна сировина є найвагомішою складовою у структурі собівартості металопродукції. Сумарні затрати на неї та коксівне вугілля становлять мало не половину її собівартості. Як би ви оцінили зусилля підприємств щодо зниження цієї складової?
— Гарне запитання. Треба віддати належне зусиллям металургійних комбінатів щодо скорочення витрат коксу та зменшення (з часом — і усунення) природного газу при плавленні у доменних печах. Переведення доменного виробництва на використання пиловугільного палива замість газу зачіпає не лише інтереси металургів, а й коксохіміків, загалом вугільної промисловісті. За результатами окремих досліджень, технологія вдування у доменні печі потенційно скорочує приблизно на 3 мільйони тонн за рік витрати коксу, на 4,3 мільйона тонн — коксівного вугілля, на 2 мільярди кубометрів — природного газу. Прямо скажу: із впровадженням цієї технології ми дуже запізнилися.
Є нюанси, які держава зобов’язана враховувати. Українське коксівне вугілля має високий уміст сірки, яка, у великій кількості потрапляючи з коксу до чавуну, а зрештою — у сталь, істотно погіршує її властивості. Через це треба виплавляти чавун із мінімальним умістом сірки. Виходити з цього можна двома шляхами. Або закуповуючи низькосірчане вугілля в Росії, Бразилії, Австралії. Або виробляючи кокс з високосірчаного свого вугілля. Можна і треба виплавляти з нього чавун, якщо далі здійснювати його знесірчення (за допомогою технологічної операції, яку вчені називають десульфурацією). З усіх точок зору, другий шлях — найбільш прийнятний. На складах українських шахт зосереджено десятки мільйонів тонн високосірчаного вугілля, склади затоварені, вугілля окислюється. Шахти зупиняють видобуток з усіма негативними наслідками. Тим часом труднощі та додаткові витрати, пов’язані з використанням свого власного вугілля, істотно менші за витрати економіки через його незатребуваність та імпорт. Устаткування для знесірчення чавуну, розроблене нашими вченими, можна придбати за 5,5 мільйона доларів, виготовляється і монтується воно за 11 місяців. Інститут титану в Запоріжжі та Інститут чорної металургії НАН України у Дніпропетровську запровадили технологію десульфурації чавуну на низці зарубіжних металургійних комбінатів. У Китаї успішно експлуатують 220—230 установок із десульфурації чавуну, а в Україні — лише на «Азовсталі», на Алчевському металургійному комбінаті та на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Технологія ніяк не стане загальним надбанням, хоч вона спроможна істотно підвищити якість продукції металургів і розширити ринки збуту для вугільної промисловості.
— Валерію Леонідовичу, нині формується проект бюджету держави на наступний рік. Отже, крім іншого, мова піде і про рентні платежі за користування надрами з боку гірничо-збагачувальних комбінатів. Я знаю, що в наукових колах не всі однаково ставляться до потреби узгоджувати нормативи плати за надра з ліквідністю тих чи інших мінеральних ресурсів, рівнем прибутковості добувних підприємств... Що ви думаєте з цього приводу?
— За видобуток дуже ліквідної залізної руди ГЗК перераховують у бюджети, за підрахунками, приблизно 2 відсотки від обсягів свого чистого прибутку. Дозвольте вас запитати: ви згодні з таким розподілом прибутку як представник народу, який на законних підставах є власником надр і природних ресурсів? Бачу, що ні. Торік згідно зі змінами в Податковий кодекс, які стосувалися певних законодавчих норм, мінімальні ставки плати за користування надрами для видобутку корисних копалин було підвищено. Так, ставку плати за тонну видобутої руди (з умістом заліза 56—72 відсотки) збільшили з 10,29 до 11,45 гривні. Її експортна ціна — щонайменше 140 доларів США. Виходить, що з цієї суми держава, як власник надр, отримує лише близько 1,28 долара (з розрахунку за тонну). Хіба ви не вважаєте, що ставка плати за видобуток ліквідної руди занижена? Бачу, що згодні. Я скажу вам так: треба встановити ставки плати за видобуток залізної руди для збагачення на рівні 10 відсотків від її ціни на зовнішніх ринках, а багатої залізної руди, титанової та титаноцирконієвої — на рівні 15 відсотків.
На цьому тлі вирізняються підвищені нормативи — у 7,5 відсотка від вартості товарної продукції, які встановлено для доволі великої групи нерудних корисних копалин: вапняку, крейди, тощо.
До того ж платню на вапняки для виробництва силікатної цегли встановили вдвічі вищу, ніж на флюсові вапняки. Нонсенс, бо флюсовий вапняк якісніший і з нього найбільше виробляється того самого вапна для виготовлення силікатної цегли. Абсурдно, бо це суперечить намірам уряду підтримувати будівництво доступного житла, елементарним економічним законам. Якщо Україна прагне якомога швидше вивести будівництво зі стагнації (нагадаю: його обсяги у вересні скоротилися на чверть проти відповідного періоду минулого року), то треба подбати про збалансований розподіл національних ресурсів.
ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
Валерій МАЗУР — учений у галузі металургії. Член-кореспондент Національної академії наук (1997), заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, міністр промисловості (1995—1997).
ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА
Підприємства ГМК, за оцінками експертів об’єднання металургійних підприємств України, як очікується, збільшать виробництво загального прокату на 1 відсоток проти минулого року — до 29,306 мільйона тонн. Очікується скорочення виробництва труб, коксу та вогнетривких виробів.
ДОВІДКОВО
За даними Держстату, капітальні інвестиції в першому півріччі становили 103,33 мільярда гривень, що на 14,6 відсотка менше, ніж за аналогічний період минулого року: найбільший спад інвестицій відбувся у другому кварталі. Приріст прямих іноземних інвестицій у вигляді акціонерного капіталу в першому кварталі становив 0,737 мільярда доларів США, що на 13 відсотків менше, ніж за аналогічний період минулого року. У другому кварталі відбулося скорочення ПІІ на 0,39 мільярда доларів США.
