Як нестримно плине час: здається, тільки учора ми спостерігали в інститутах Миколи Амосова і Олександра Шалімова за першими операціями на відкритому серці, а нині реальністю стали його пересадки. Не так давно нас дивували «ізотопні» технології в діагностиці, а сьогодні вчені-медики спільно з фізиками навчилися доставляти ліки саме до тих ділянок організму, які цього потребують. А відкриття стовбурових клітин, досягнення ядерної медицини! І за усім цим — щоденна копітка робота наукових колективів, їхні успіхи та іноді невдачі, перемоги і поразки. У тому числі й вітчизняних, об’єднаних під дахом Національної академії медичних наук. Над розв’язанням яких проблем працюють її інститути, яких налічується 36, які виклики часу турбують їх передусім, чи готові вони до них?
Редакція «Голосу України» вирішила заглянути в «наукові досьє» дослідницьких установ, розповісти своїм читачам про напрями їхніх розробок, спробувати «зважити» їх практичну віддачу, відповідність потребам нашої охорони здоров’я, світовому рівню. Такий цикл інтерв’ю ми розпочинаємо з бесіди з президентом НАМНУ, академіком Андрієм Сердюком (на знімку) про сьогодення академії, досягнуті нею результати, проблеми.
Досягнення і розчарування
— Андрію Михайловичу, запитуючи у деяких медичних світил їхню думку про нинішню ситуацію в Національній академії медичних наук України, чув головним чином одну оцінку. За якихось пару років академія, що раніше більше нагадувала відомий з класичної літератури колгосп «Тихе життя», перетворилася на активну, небайдужу до проблем вітчизняної охорони здоров’я структуру, на законодавця інновацій у клінічній практиці. З другого боку, і проблем у нашій охороні здоров’я, складовою якої є медична наука, м’яко кажучи, предостатньо. Чи переважують їх досягнуті за майже три роки вашого президентства в НАМНУ позитивні зміни? Чи не буває розчарування?
— Розчарування, на жаль, трапляються. Але кваліфікуватимемо їх «як окремі», не пов’язані з роботою загалом.
Відкривали, наприклад, у Кіровограді перший перинатальний центр, мережа яких створюється за ініціативою Президента України Віктора Януковича. Сучасна нова будівля, обладнана новітньою діагностичною і лікувальною технікою! Виступаючи на церемонії, я з урахуванням відсутності в Кіровограді медичного ВНЗ, наукової бази запропонував, щоб науковий супровід його роботи узяла на себе АМН України. Потенціал академії, напрацювання колективів її інститутів це дозволяють. А Президент раптом каже: чому тільки Кіровоград — беріть усі області.
Узяли. Опрацювали грунтовно можливі варіанти і дійшли висновку, що найоптимальнішою правовою формою такої співпраці між АМН і кожним регіоном буде меморандум. Нині академія підписала їх майже з усіма обласними адміністраціями, залишилося тільки чотири, які в процесі доопрацювання. Сенс меморандумів гранично конкретний.
Сьогодні наші інститутські колективи здатні щорічно високопрофесійно і ефективно пролікувати близько 42 тисяч хворих з областей.
Зрозуміло, це дає можливість хворим, які проживають у регіоні й потребують висококваліфікованої допомоги, отримати її безплатно. Підкреслюю, безплатно. Причому в клініці будь-якої наукової установи АМН України.
Здавалося б, усе цілком зрозуміло, виграш очевидний — про здоров’я пацієнтів з областей потурбуються, а частенько поборються і за їхнє життя кращі фахівці, які мають можливість скористатися найсучаснішим діагностичним і лікувальним устаткуванням. На жаль — не поспішають місцеві лікарі відпускати «своїх» хворих до Києва, Львова, Харкова, Донецька та в інші центри, де діють наші інститути: за 2012 рік їх можливості були використані лише відсотків на 40. І чому, здогадатися, думаю, неважко. Чи замислюються наші колеги на місцях про можливі наслідки невикористаних можливостей для хворих? Як тут не розчаруєшся?!
— Наведений вами приклад привертає увагу, як на мене, до суттєвої деталі. З усіх наук медична найближча до практики. Адже усі, без винятку, інститути обов’язково мають клініки. Такий симбіоз, на мою думку, в рази має скорочувати шлях наукових розробок у прикладну медицину.
— Так воно і є. Клініки академічних інститутів мають сьогодні понад сім тисяч місць. У них щорічно лікуються понад 150 тисяч хворих, причому, при обсязі бюджетного фінансування, розрахованого на втричі меншу кількість. І, звичайно, наші фахівці використовують найостанніші нововведення, що народилися і випробувані в лабораторіях наукових установ. Зрозуміло, передусім так вчиняють у тих інститутах, колективи яких прагнуть тримати руку на пульсі часу, намагаються встигати за його запитами.
— Це добре відомі вітчизняні наукові школи?
— Насамперед так. Наприклад, Інститут серцево-судинної хірургії, який очолює учень і послідовник Миколи Амосова Геннадій Книшов. Колектив має результати на рівні європейських, а за деякими напрямами навіть вищі.
Варто також відзначити наших кардіологів, ендокринологів, ортопедів і травматологів, геронтологів, фахівців у галузі радіаційної медицини. І ви ж розумієте: за цими досягненнями стоять, повсякденно і якісно застосовують їх в операційних, у клінічних палатах і діагностичних лабораторіях професіонали своєї справи. І просто гріх не використовувати усе це без перебільшення багатство, зокрема, у буденній лікувальній практиці.
Єдиний медичний простір
— Тут знову-таки, ймовірно, не обійтися, без нових організаційних форм?
— Особливо у розв’язанні пріоритетних проблем. Сьогодні, наприклад, ми завершуємо підготовку проекту, що стосується введення єдиного медичного простору в Києві. Мета його реалізації — забезпечити ефективну допомогу людям, у яких стався гострий інфаркт міокарда. А таких щодоби в місті налічується від восьми до десяти. А за рік?! Як свідчать досвід і статистика, щоб зберегти життя такому хворому, необхідно доставити його в стаціонар протягом 20 хвилин. Неважко уявити, як складно досягти цього в столиці. Величезні відстані, транспортні затори, а іноді й просто, м’яко кажучи, неувага учасників руху до сирен «швидких».
НАМНУ, Мінохоронздоров’я і управління охорони здоров’я Києва спільним наказом і загальною програмою вирішили спробувати скоротити шлях хворих до стаціонару. Машини «швидкої допомоги» доставлятимуть їх не до чергової лікувальної установи, як було раніше, а до найближчої сучасної кардіології, яку має в розпорядженні передусім академія.
— Оскільки ви вже торкнулися цієї важливої теми, не можу не запитати про новобудову в Інституті серцево-судинної хірургії, який ми вже звикли називати Амосовським. Новий корпус, що обходиться, за наявною інформацією, досить дорого, — це продиктований необхідністю державний проект, відповідь України глобальним викликам чи данина авторитету відомого наукового колективу, його засновникові й послідовникам?
— Ви чітко розставили акценти в самому запитанні. Звичайно, це важливий державний проект. Продиктований він, безумовно, сучасними викликами, суть яких у тому, що у людському світі найбільша смертність сьогодні — від серцево-судинних захворювань. Наша країна — не виняток. Бути статистами у розв’язанні загальносвітової проблеми ми не маємо наміру.
А відносно «данини поваги», то і цей важливий момент роль свою зіграв. Кому як не процвітаючому колективу, на який країна покладає великі надії сьогодні та в майбутньому, розширювати базу?! Тим паче, що в планах — робити це і в інших кардіоцентрах, інститутах інших профілів.
— Але погодьтеся: проблема в тій самій кардіохірургії, й не тільки, не лише у відсутності належної бази.
Скільки років ми безуспішно намагаємося зробити кардинальний прорив у трансплантології і тим самим допомогти знову-таки величезній кількості хворих?! Але, на жаль, у законодавчому плані продовжуємо тупцювати на місці.
—Нещодавно Прем’єр-міністр доручив надати допомогу жінці, що звернулася до нього. Вона пише у своєму листі про те, що гостро потребує пересадки печінки. Інакше — смерть. Жінка самотня, їй не доводиться розраховувати на донорство кого-небудь з найближчих родичів, як це наказано законом. Отже, вона приречена. І запитує: «Що робити?».
Те, що треба змінювати законодавство в інтересах тих, хто потребує трансплантації, абсолютно очевидно. Навіть соромно називати нашу цифру — одна трансплантація серця за рік. Для порівняння: у сусідній Білорусі — 80. Білорусь і Росія вже давно змінили презумпцію незгоди на презумпцію згоди, як це зроблено майже в усіх європейських країнах. Адже в Україні в трансплантації серця мають потребу і стоять у черзі понад тисячу осіб. Та хіба тільки серця? Пересадку нирок чекають у два з половиною разу більше.
Що в цій ситуації обнадіює, то це те, що новий законопроект вже підготовлений, і ми сподіваємося, що парламент його ухвалить.
— До речі, а як складаються відносини академії з Верховною Радою?
— Вони досить конструктивні. Ми тісно працюємо передусім з Комітетом з питань охорони здоров’я. Але не тільки. Нещодавно, наприклад, у Національному науковому центрі радіаційної медицини побував практично у повному складі Комітет з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Депутати оглянули введений в дію лабораторний корпус, відвідали клініку, спілкувалися з хворими, від яких почули винятково слова подяки на адресу колективу Центру.
Не можу не згадати і те, що Верховна Рада оголосила нинішній рік Роком Миколи Амосова.
Співпраця
— До речі, як відомо, Микола Михайлович один з перших застосував у нашій медицині досягнення інших наук. І сьогодні, як мені здається, розвиток сучасної медичної науки без такого підходу уявити вже важко. А як справи на практиці?
— Ми почали тісніше співпрацювати з НАН України. Зокрема, з колективом Інституту прикладної фізики НАНУ (Суми), фізиками-ядерниками, біохіміками, фізіологами. Візьміть ядерну медицину. Чи можливий її ефективний розвиток без впровадження результатів фундаментальних наук, передусім ядерної та прикладної фізики? Однозначно ні.
Наведу тільки один приклад практичної віддачі спільної роботи. Скажімо, при лікуванні будь-якого хворого дуже важливо не просто «навантажити» ліками його організм — ефективність буде значно вища, якщо ввести препарат «точково». Сьогодні це стало можливим завдяки використанню досягнень фізики.
У полі зору колективів академічних інститутів — й інші важливі на сьогодні напрями. Це, зокрема, створення замінників крові, потреба в яких загострилася внаслідок різкого скорочення кількості донорів, розробка ефективних методів лікування хворих на туберкульоз, гепатит. Велику увагу приділяємо медичній і соціальній підтримці ВІЛ-інфікованих, людей, уражених іншими інфекціями: для них ось-ось буде введена в експлуатацію сучасна клініка. А хіба можна обійти проблеми чорнобильців, про яких вже йшла мова? У цьому контексті слід зазначити нашу тісну співпрацю зі всеукраїнською громадською організацією «Союз-Чорнобиль Україна». Буквально нещодавно ми домовилися з її президентом Юрієм Андреєвим про підписання відповідного договору.
— На завершення, якщо не секрет, про що мріє президент Національної медичної академії?
— Дуже хочу, щоб наші наукові колективи завжди устигали гідно і своєчасно відповідати на виклики часу. Ми просто зобов’язані це робити.
З президентом НАМНУ розмову вів Віктор ЧАМАРА.
