18 жовтня 2013 року
Свого часу президент АН СРСР (1951—1961 рр.) Олександр Миколайович Несмєянов ділив науки на природні (хімія, біологія), надприродні (ядерна фізика) і протиприродні (історія, філософія, меншою мірою — право). З огляду на донедавню практику, очевидно, для цього були певні резони.
Коли з 1917 року заходилися змінювати світ, для революційної практики жодних наукових (правових) засад, що і як належить робити, не було потрібно. Під результати підганяли «наукові» обґрунтування. Така зневага до наук соціально-гуманітарного циклу віддзеркалювала зневагу до суспільних проблем, зневагу до прав людини і нерідко — до самого її життя.
На такому фоні особливо виразно і свіжо відтінюється те, що зроблено у сфері права в сучасній Україні — організаційному, освітньому і науковому вимірах. В особі НАПрН постала потужна інституція, сформовані наукові школи. Багато в чому завдячуючи її зусиллям, країну фактично виведено з набитої колії політичної доцільності на дорогу права. Правовими засадами якщо й повсюдно ще не керуються, то вже обов’язково на них посилаються. За великим рахунком, Україна перебуває у транзитному стані на шляху до правової держави.
Глибину і темпи адаптації суспільства до нових реалій визначають два чинники:
— цивілізаційна і культурно-правова готовність людей до перемін;
— наявність інститутів і лідерів, які спроможні забезпечити конструювання нової системи суспільно-правових відносин.
Основний характер і зміст сучасного державного етапу України — демонтаж радянської системи та формування каркаса держави на відмінній від попередньої правовій, соціально-політичній та економічній платформі. Її несуча конструкція — приватна власність. Для нас історично лише зараз звершилося ХХ, або як його ще називають, «червоне» століття. В Україні вибудувано оліхарно-бюрократичний капіталізм переважно на старій промисловій основі. Політику визначає домінування традиціоналістів з відповідними підходами до модернізації країни.
Такі реалії в основному унормовані відповідною законодавчою базою. А це (з 24 серпня 1991 року) — 4987 законів. З них — 997 первинних законів, 2799 зміни до них, 1191 — міжнародних договорів.
Разом з тим очевидним є й те, що значною мірою право пристосовували до умов, які складалися з об’єктивних і суб’єктивних причин на різних відрізках цього етапу. Причому далеко не завжди сприятливих для країни. Відтак часто діяли за принципом «на вчора». Мало місце й підлаштовування права під персональні бачення і навіть вимоги прийняття законодавчих рішень. Змінами до законів нерідко затикали «діри», «гасили» пожежі. Промовистий факт: із 2799 законів у вигляді змін, 1053 прийнято за останні п’ять років (з 1 вересня 2008 по 14 жовтня 2013 року).
На 90% законодавча ініціатива належить народним депутатам, що загострює проблему експертизи законопроектів на корупційну їх складову.
Слід також нагадати, що в Україні й досі діють радянські акти: три кодекси (про працю, житловий, про адміністративні правопорушення), додаток до Кримінального кодексу 1960 року та майже 20 законів УРСР. А також до 50 урядових декретів, незважаючи на конституційну вимогу регулювання відповідних суспільних відносин виключно законами.
На мій погляд, акцентувати увагу на такому потрібно ще й з огляду на масштаб ключових проблем ХХІ століття. В принципі сьогодні очевидні основні тенденції майбутнього, що дозволяє передбачати виникнення тих чи інших завдань. Проте на глибші осмислення ми не здатні через світосистемну кризу, помножену на глобалізацію. Спроможність адекватно реагувати на нові виклики та загрози лише через засвоєння попереднього досвіду вже далеко не є достатньою. І не лише в рамках окремо взятих держав, а також в глобальній системі міжнародного співжиття.
Потреба думати і працювати над правовими контурами майбутнього особливо важлива для України. Нам не можна скотитися виключно на політику вестернізації — відтворення західного способу життя та західних ідеологічних стандартів без будь-якої опори на національний ґрунт. Інакше надалі залишиться лише перекладати європейські закони на українську мову та вимушено доведеться тотально переглянути чинну нормативно-правову базу.
Відомий дослідник Ерік Хобсбаум точно підмітив домінанту сучасності: «зараз жодна держава не може зробити того, що кожна з них легко робила у ХХ столітті, — примусити мільйони своїх громадян піти й віддати своє життя в ім’я своєї країни. ... Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли».
У цьому зв’язку потрібна солідна дискусія щодо конституційних змін, які є назрілими. У тому числі через розмивання законами та практикою їх застосування конституційних основ нашого життя. І насамперед у напрямку гарантування народовладдя як основного принципу конституційного устрою.
Рамки Конституційної асамблеї для цього завузькі.
Двічі повторена конституція свою історичну роль виконала. Як мінімум, так вважається.
Відповідно особливої гостроти набувають питання змісту діяльності влади та її функцій, співвідношення легітимності влади і довіри до влади. Це — по суті центральна проблема: правова і політична.
На зміну бачення народу як виборця має стати розуміння його як контролера, як носія вето, як судді. Повинні запрацювати інститути безпосередньої демократії. Взагалі конституцію треба розглядати як закон не тільки для держави, а й суспільства.
Потребує об’єктивного аналізу правова основа місцевого самоврядування, яка, утім, все ще не створена. А те, що є — спотворено. Так, до закону УРСР «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» (1990 рік) було внесено 13 змін. Наступні такі закони (1992 і 1997 року) переглядалися 75 разів. З 1989 року Україна знала п’ять законів про місцеві вибори із 21 зміною до них.
Лише з 2010 року відповідний закон вже переглядався сім разів. Така ж доля спіткала й сім законів про вибори народних депутатів України. Вони змінювалися 34 законами. Побіжно зазначу, що й новий законопроект із європейського пакета також несе на собі відбиток політичного моменту.
Прописані в Конституції система розподілу влад та принцип стримування й противаг сьогодні ускладнюють ситуацію і створюють такий механізм влади, який не може ефективно функціонувати у швидкозмінному політичному кліматі. Реально домінує виконавча влада і відбувається зрощування гілок влади. Цьому є об’єктивні причини, аж до пояснення тим, що формальна демократія переживає сутінки.
Вчені звертають зараз увагу на те, що очікувана четверта хвиля демократії, яку мали викликати кольорові та мережеві революції, перекривається, судячи з усього, сплеском авторитаризму у новій цивілізаційній ситуації — кризі ліберальної демократії та її політичної системи.
Потрібна серйозна перебудова політичної системи. У тому числі й через усвідомлення прагнення людей до більшого впливу на суспільні процеси. Його врахування ставить на порядок денний необхідність підсилення ролі парламенту. Для забезпечення діалогу і компромісів, консолідації інтересів нації, надійного контролю виконавчої влади. Для стратегічних відповідей на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів.
Тезово скажу про те, що остаточної визначеності потребують питання судової реформи, статусу суддів. Прагнучи їх незалежності від інших структур, не повинні отримати їх незалежність від громадян і навіть країни. Належить звернути серйозну увагу на конституційно-правові основи економічної і соціальної політики держави. Надалі обмежуватися гаслами, що Україна — соціальна держава, вже явно недостатньо.
Шановні колеги!
Мені бачиться, що за 20 років НАПрН вийшла на таку якість, коли може і повинна взяти на себе статус головного конструктора і експерта формування правової системи в Україні.
Вона зобов’язана забезпечити розробку кадрової політики і очолити контроль за здійсненням кадрової роботи у сфері підготовки наукових кадрів та спеціалістів у галузі права.
На початок 2013 року в Україні налічувалось 491 доктор і 4021 кандидат юридичних наук. Вони мають продуктивний вік: 54 роки — доктори наук, 40 років — кандидати наук. У той же час половина докторів не займаються науковою діяльністю, понад 60% кандидатів наук не опублікували за минулий рік жодної роботи у фахових виданнях. Це у багатьох випадках політики і чиновники, для яких атестат є обов’язковим елементом «джентльменського набору».
Треба більш принципово подивитися на вузи, у яких навчаються студенти за напрямом «право». Серед закладів І-ІІ рівня акредитації молодшого спеціаліста готують 49, у тому числі 28 приватних, бакалавра — відповідно 9 і 7. У вузах ІІІ-ІV молодших спеціалістів — відповідно 57 і 20, бакалаврів — 109 і 37, спеціалістів — 91 і 30, магістрів — 75 і 24.
А що Україна отримує на виході, очевидно, всім відомо.
Залишається висловити надію і віру в те, що здобутки і потенціал академії дозволяють їй бути причетною і співвідповідальною фактично до всіх і за всі процеси в Україні.
Тим більше, академія має підтримку від Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України.
Володимир ЛИТВИН, голова Комітету з питань національної безпеки і оборони.
