У зоні АТО служать двоє українських письменників, один з них — житомирський прозаїк Григорій Цимбалюк (на знімку). У вересні він як рядовий солдат 50-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону потрапив у сектор «М», до Маріуполя. Зустрілася з ним, коли приїхав у відпустку. Багато писалося, що в наших бійців немає найнеобхіднішого, тому насамперед запитала про те, яка ситуація із забезпеченням.

— На перших порах, коли прибули в Маріуполь, картина була жахлива, особливо на передовій. На сім кілометрів фронту 42 чоловіки тримали оборону, з дев’яти танків тільки два стріляли, люди по дві години на добу спали. Не було техніки, щоб рити окопи, а легше граніт, ніж ті чорноземи вдовбати. Але люди стояли й витримали. Нині вже дуже багато військ туди зайшло. Є інженерна техніка, яка вирила окопи, завели піхоту. Раніше, бувало, приїжджаєш на якусь віддалену точку, де сепаратистів видно неозброєним оком, а там одна БМП стоїть і троє бійців. По суті — смертники. Питаю: «Де піхота?» Кажуть: «Сепаратисти кілька разів стрельнули, й піхота втекла». На жаль, таке теж траплялося.

Влада Маріуполя дала метал — накрили бліндажі. Отримали й модулі — контейнери, перероблені для проживання 12—16 осіб. Модулі заривають у землю, накривають бронею. Спочатку в тих невеличких окопчиках, які вдалося вирити, солдати спали з мишвою. Їх там дуже багато, бо чорноземи. Солома, що лежала в окопах, шурхотіла від сотень мишей. Води не було, суха погода стояла, зате літали дуже кусючі мухи — невеличкі, але страшні. Видно, сепаратистські (сміється. — Авт.).

Нині Маріуполь — достатньо сильно укріплений район, який взяти з ходу, з бою, навряд чи вдасться. Хоча на початку була в сепаратистів тактика — то там, то сям скубнути, але отримали по зубах і втихомирилися. У них є розвідка — безпілотники. Перші два місяці майже щодня лупили по них зенітні установки. Сепаратисти побачили, що голими руками нас не візьмеш.

У місто зайшли диверсійні групи. За час мого перебування на блокпосту неподалік нас теракт був, і дві машини підірвалися — серед міста. Практично на тих місцях, де ми постійно їздили. Швидше за все, це спрацювали радіокеровані бомби чи фугаси. 

Міст підірвали. Гадаю, через звичайну безвідповідальність: бачили чорний автомобіль, який дві доби стояв під тим мостом, чому ж не перевірили? Нині скрізь на ключові дороги вивели блокпости, спочатку їх не було. Ситуація нині краща, це втішає, бо так звані сепари з місцевих — це алкоголіки й наркомани. Навіть російські регулярні війська там — це та сама радянська армія. Але зайшли чеченці й осетини — професіонали. З ними важко воювати, вони підступні, розумні, тверезі, що важить на фронті. Хоча й наша розвідка не дрімає. 

Наші вчаться вже воювати, але багато людей завели на фронт непотрібних, зайвих. Військкоматам і командирам частин варто серйозніше до цього ставитися. Війна, на жаль, не прощає людині неготовності.

На передовій озброєння вистачає: ящики гранат, патронів, «мухи», РПГ. Треба — клади в машину. Хороші бронежилети...

— У житомирській літературній тусовці казали: «Ось повернеться Григорій Цимбалюк і як напише!» Які у вас літературні плани?

— Поки що нічого не писатиму. Війна — занадто жахлива і брудна річ, щоб про неї всю правду казати. Хіба, може, згодом вдасться це художньо осмислити. В мене багато записано, є фактаж. Враження від побаченого вже нікуди не дінуться, бо ця війна мені сниться постійно.

— Вас морально підтримала звістка про ті літературні відзнаки, які ви отримали?

— Чесно кажучи, це було настільки далеко... Звичайно, отримувати нагороди — приємно. Коли вже приїжджаєш звідти живий, раптом — певна премія. Але не скажеш, що це дуже зачіпає. Бо ти зовсім іншим живеш. Ось, наприклад, передова — там одразу зовсім інша атмосфера. Кожен звук напружує. Від того, наскільки ти правильно зреагуєш на будь-який звук, залежить твоє життя. Можливо, це «гради» вдарили, можливо, міномет ожив. Особливо неприємно, коли на передовій біля танків працюєш, а там ворожий снайпер діє. Завжди здається, що цілиться в тебе.

Узагалі, як людина поведе себе в нестандартних ситуаціях — не передбачити. Ті бійці, які хвалилися, що сімох — одним ударом, у бойовій ситуації так трусилися! Було бридко дивитися. Звісно, я їм — не суддя. Скажу про себе, що в бойовій ситуації на мене нападає вселенський спокій. Уже потім приходило розуміння того, що це вже все, гаплик. А в той момент цей спокій — жахливий. На свято Другої Пречистої ми залишилися живими дивом, завдяки мені, я так думаю. Бо потім деякі «стратеги» знайшлися: «Це я скомандував!» Треба було рішення приймати в частки секунди. Міни падали вже зовсім близько. Я сказав: «Бігом у машини!» Це було єдино правильне рішення на той момент. Був корегувальник. Поряд — дев’ятиповерхівка, звідки «сепари» все бачили. Ти — як на долоні. А корегувальник — як снайпер. Якщо він грамотний — може дуже точно на тебе вогонь навести. Міни тоді зовсім близько падали. Тільки ми скочили в машину і трохи від’їхали — в це місце упала міна. До речі, в мене є фотографія — біля знака «Маріуполь». Нині він геть осколками посічений.

— Тяжко знову повертатися на війну?

— Мені туди легше повернутися, ніж сюди, в Житомир. Мене туди вже тягне. В мене великі проблеми зі спиною. Однак тягав бронежилет, який важить щонайменше пуд, три запасні ріжки патронів, автомат із повним ріжком. Ще дві гранати мав би носити, але натомість носив фотоапарат. До нього на передовій упереджене ставлення. Люди не люблять фотографуватися. Є забобон, що це — недобрий знак. Спочатку я остерігався, що буду тягарем. Про свою болячку нікому не сказав. Нічого, гасав по окопах і танках у своєму обмундируванні. Хоча лікарі казали, що можу не більше восьми кілограмів підіймати в дві руки, але тягав ще радіостанцію з акумулятором, важкі блоки. 

Тому всім, хто жаліється на здоров’я, хочу приписати «війнотерапію».

— Чи всі бійці морально готові до війни?

— Знайомий командир танкової роти казав, що 70 відсотків може хоч зараз відправити додому, й буде легше воювати. Це страшні речі насправді. Більшість наших втрат на війні — це людський фактор саме з нашого боку.

— А що тамтешнє населення?

— Із мирних людей майже всі залишилися на місці. Хоча в самому Маріуполі дуже багато оголошень: «Продам...» Чим огидна поведінка «сепарів»: вони вдарять по наших позиціях — і ховаються вглиб села. А потім піп збирає хресний хід з вимогою забрати українські війська. Я був свідком: зібрався сход, в основному жінки, з вимогою забрати танки, а вони просто за городами стояли. Комбат пояснив: іде зима, а в полі — вітри, холодно. В селі хоч погрітися можна, їдальню організувати. І чому ваші чоловіки ховаються за спинами жінок? Бо розвідка нам розповіла, що 28 чоловіків із цього села воювали у «сепарів». Хоча є і нормальні люди, які нас підтримують. Якось стояв біля машини неподалік магазину — мені місцевий дав 100 гривень на сигарети (я їх віддав іншому солдату, бо не курю). Інший раз джип зупинився біля мене, й чоловік дав пакет із курками гриль, мовляв, поїжте, хлопці. Загалом солдатів застерігають не брати нічого в місцевих. Особливо спиртне. В нього додають психотропні речовини, й людина потім дуріє.

— Чи приїжджали волонтери?

— Так. Вони дуже допомагали. Привезли теплу білизну. З танкістами на фронті вони тісно співпрацювали.

— Щоб ви хотіли побажати тим бійцям, які нині на передовій, у засніжених полях?

— У мене там залишилося багато друзів, дуже дорогих, як тепер бачиться, для мене людей. Нехай вертаються живими, хай їх Бог береже.

Із досьє

Григорій Цимбалюк отримав почесну відзнаку «Трудова слава» Міжнародної академії рейтингових технологій і соціології «Золота фортуна». А торік — ще кілька літературних нагород за впорядковану ним книжку спогадів про дисидента-письменника Євгена Концевича «Лицар нескореного духу». На щорічному регіональному конкурсі «Краща книга року» він отримав аж дві відзнаки — гран-прі та премію в номінації «Мистецтво друку». Присудили йому й премію імені Василя Юхимовича. Нещодавно побачила світ нова книжка письменника — роман «Сага про камінь», віддрукований за кошти обласного бюджету в рамках випуску соціально значущої літератури місцевих авторів.

Розмову вела Марія ХІМИЧ.

Фото з архіву Григорія ЦИМБАЛЮКА.