18 червня цього року на хуторі Буда Чигиринського району мітингом і поминальною молитвою вшановано пам’ять 84 мирних жителів, розстріляних німецькими карателями влітку 1943-го. Вклонилася братській могилі, де сплять вічним сном її рідні, й свідок трагедії колишня жителька хутора 85-річна Оляна Швед.
— До війни я з батьками жила отут, неподалік лісу, — пригадує Оляна Соловеївна. — Разом з матір’ю, ще дванадцятилітня, ходила до колгоспу полоти буряки. Батько також трудився у колгоспі на різних роботах. Через каліцтво руки на фронт його не взяли. А коли хутір зайняли німці — усіх працездатних погнали у колгосп на роботу.
Буда, зазначає моя співрозмовниця, зусібіч оточена Холодноярським лісом. Партизани, переважно з колишніх радянських військовополонених та місцевих жителів, брали у будян провізію та одяг, інколи ночували у селянських хатах. Це не залишалося поза увагою німців.
— Якось червневої ночі на Буду знову навідалися партизани, — продовжує оповідачка. — На громадському дворі вони збили з колгоспної комори замки і сказали людям, щоб брали зерно. Мій батько і ще деякі хуторяни не послухали партизанів. Бо знали, як карають німці за крадіжку...
Через кілька днів, удосвіта 18 червня, в Буду прибув есесівський каральний загін. Хутір оточили з усіх боків.
— До нас у хату зайшли поліцаї і наказали всім вийти на подвір’я, — витирає очі краєчком хустинки Оляна Соловеївна. — Мати закутала у ряднину найменшеньку дитину, взяла за руки старших, і ми вийшли у двір, сіли на призьбі.
Потім усіх, старих і малих, вивели до Кириківського яру. Неподалік старезного дуба ще з ночі було викопано глибоку яму...
— Карателі наказали ставати людям у дві шеренги, — вдивляється у морок найстрашнішого дня свого життя старенька. — В одну ставали здорові, у другу — недужі. Наша мати з дітьми спочатку пристала до здорових людей. Однак почула, що дужих вивозитимуть, а хворих залишать на хуторі. Тоді вона перейшла у другу шеренгу. А мене, 14-літнє дівча, ніби якась сила відвела від матері і я... Я залишилася живою. А матір з трьома моїми сестричками, малесеньким братиком, з сусідськими жінками, їхніми дітьми та старими людьми повели бузувіри на розстріл...
Про загибель рідних Оляна та її батько Соловей Атамась дізналися лише у 1945-му. Адже тоді, 18 червня 1943 року, людей з першої шеренги одразу повантажили у машини і відвезли на залізничну станцію.
— Через кілька тижнів, змучених голодом і спрагою, нас вивантажили в Австрії, — переводить подих Оляна Соловеївна і продовжує:
— Два роки гнули ми з батьком спину на сільськогосподарських роботах. Жили у концтаборі. Батькові товариші по бараку підбивали його на втечу. Однак він не хотів кидати на каторзі мене одну. Пробував у сорок четвертому писати листи додому, щоб дізнатися про долю нашої сім’ї і всього хутора. Відповіді ми так і не дочекалися.
Коли повернулися на Буду, на місці своєї хати побачили згарище. Їхню оселю, як і десятки інших, спалили карателі. Почули від людей страшну звістку.
— Думали, нас вдома зустріне мати з дітьми, — витирає сльози Оляна Соловеївна, — а зустріла темна могила... Поплакали ми з батьком над тією братською могилою, погорювали, та й пішли шукати, де нам прихилити голови. Жили у баби у сусідніх Мельниках, у батькових родичів. Ходили на роботу у колгосп. Там, у Мельниках, перебули голод сорок сьомого — сорок восьмого років.
А потім двадцятирічна Оляна вийшла заміж за односельця Якова Шведа. Хлопець також зазнав у війну лиха. Потрапив у німецький концтабір, дивом вирвався з лабет смерті.
— Виростили ми двох синів, Андрія та Петра, доньку Оксану, вигляділи онуків, — показує родинні знімки жінка. — Не зчулися, як і життя прожили. Наче в одні двері увійшли, а в другі вийшли. Нема вже на цьому світі Якова. А я ще топчу ряст, хоч літа беруть своє. Щороку 18 червня, старший син Андрій возить мене машиною в Буду, до братської могили. Приходять інші люди, сини, дочки, онуки тих, хто лежить у сирій землі. Помолимося разом, покладемо квіти до пам’ятника. На постаменті стоїть молода жінка з дитиною на руках. Такою була моя мати, коли йшла на розстріл із шестимісячним дитям... Дивлюсь я на неї і наче бачу свою молоду неньку. Їй не було й тридцяти п’яти, коли прийняла мученицьку смерть. Не дай Боже, щоб повторилося те горе. Бажаю, щоб наші діти, онуки і правнуки ніколи не знали, що таке війна...
Черкаська область.
85-річна Оляна Швед на своєму подвір’ї.
Оляна та Яків Шведи у перші роки подружнього життя.
Фото автора та з родинного архіву Шведів.
ТОЧКА ЗОРУ
Окрема думка жительки хутора Буда, депутата Мельниківської сільської ради, заступника голови обласного осередку Всеукраїнської спілки сільських жінок Нонни Кравчук.
У 2013-му минуло 70 років від дня розстрілу жителів на хуторі Буда. Стільки ж літ минає трагедії на хуторі Вдовичине Чигиринського району, де після рейду партизанів німецькі окупанти знищили близько тисячі дітей, жінок, людей старшого віку. На жаль, досі ми не знаємо ні точної кількості жертв, ні справжніх обставин, що відіграли фатальну роль у масовій загибелі мирних жителів. Історики ще не дійшли до цих досліджень. Кілька років тому тутешні жителі, школярі та екологи заклали біля братської могили хутора Буда сад з 84 молоденьких яблуньок — як пам’ять про загиблих земляків. Кожна екскурсія, яку організовують працівники заповідника «Чигирин», приводить до цього садочка та тисячолітнього дуба, під кронами якого сплять вічним сном невинно убієнні. Шкода, що спокій загиблих порушується гамірливою корчмою, яка з’явилася неподалік святого місця. До хутора, до меморіалу вкрай розбита дорога. На суцільні вибоїни перетворилася асфальтівка урочища Холодний Яр. А тим часом до пам’ятників загиблим за УНР, до могил розстріляних у роки останньої війни, до Свято-Троїцького Мотронинського монастиря, до тисячолітнього дуба Максима Залізняка йдуть і їдуть тисячі туристів з усієї України. То невже влада неспроможна навести лад хоча б на пам’ятних об’єктах історичних місць? Невже ремонт доріг у легендарному Холодному Яру їй не під силу? Гадаю, нам усім треба менше говорити пафосних, пустопорожніх слів про патріотизм, а виконувати свій громадянський обов’язок.
