Щоосені вирушаю до «міста атомників» — на Міжнародний фестиваль дитячої демократії, телебачення, преси та творчості «Золота осінь Славутича». Цього року він ювілейний — уже вдвадцяте збирав юних журналістів, телевізійників, фотокорів та молодіжних лідерів поспілкуватися, позмагатися з однолітками, повчитися у професіоналів.
Їду в Славутич — до добрих друзів (уперше побувала тут як журналіст, тепер запрошують визначати кращих серед юнкорів у номінації «Преса»). Знаю, що буде весело, креативно і «подієво». Що три дні, котрі місто щедро дарує талановитим дітям, проминуть блискавично, а враження від побаченого й відчутого грітимуть ще цілий рік або й довше. Що переважна більшість учасників повернеться додому не лише з призами та купою вражень, а й із упевненістю в собі як у майбутньому журналістові. Знаю також, що на ЗОСю обов’язково зіпсується погода, дощитиме, навіть якщо на решті території країни пектиме сонце. Проте навіть злива не стане на перешкоді святковим концертам на головній площі Славутича, на які збереться півміста. Лишень парасольок побільшає...
Так воно й трапилося! От тільки дощ цього року виявився особливо затятим — не вщухав і на день. Утім, у цій єдиній «недоладності» не варто звинувачувати організаторів. Хоча... створити грандіозний фест можуть, то невже їм важко ще й сонечко замовити?..
Замість сонечка
Настрій забезпечували усмішки юних учасників фестивалю, гостинність беззмінних організаторів, виступи надзвичайно талановитих артистів (і славутчан, і гостей звідусіль), ну й, звісно, адреналін змагання та веселі конкурси.
Але найбільш очікувана й абсолютно ЗОСина традиція — без сумніву, кольорове братання. Утім, про цю подію, як і про багато інших цікавинок, вам розповість молодіжна преса: недаремно ж юні журналісти всюди бували, про все чули, про все написали!
Дощ, сльота, холодні руки і теплі серця
«Привіт, ЗОСю! Ми чекали на тебе цілий рік і нарешті дочекалися. Попри погодні умови, наші очі палають яскравими вогниками. А кольорове братання традиційно залишає приємні спогади і теплі почуття. «Дай руку мені, друже!» — гомоніли учасники і гості фестивалю. Дівчата та хлопці зі щасливими обличчями ділилися своєю енергетикою один з одним: залишали сліди різнокольорових долоньок, співали, обіймалися, стрибали. Різнобарвні малюнки на одязі — особливі спогади для кожного, хто любить Славутич і ЗОСю...
На братанні тішили око юні славутчани, які влаштували танцювальне шоу «Майдан’с». Хлопці та дівчата виконували запальні танці й заслужили на овації. Не зважаючи на похмуру погоду, додав барв і зачарував усіх несподіваний, і від того ще дивовижніший, кольоровий феєрверк...»
Лейла Керімова («Шкільна столиця», Київ).
І забруднилися, і помилися!
«Цього року, як і минулого, погода на ЗОСі не потішила. Першого дня ми думали, що це осінь нас хоче трохи налякати, та наступного погода зіпсувалася ще більше. Вранці на братанні сильно дощило. Щасливчики стояли під парасолями. На сцені хтось про щось говорив. Дорослі хотіли бачити різнокольорових веселих дітей, а молодь прагнула якнайшвидше вимазати себе та інших фарбою... Лив дощ, який усіх дратував, і вже з’явилося бажання наплювати на все й піти додому, вкритися пледом і випити гарячого чаю.
Та ось винесли першу порцію фарби — і стало веселіше. На моїй футболці раптово, наче нізвідки, з’явилися чиїсь кольорові долоні. До виносу другої порції першу фарбу з обличчя, рук, ніг і волосся вже встиг змити дощ, а от настрій став відмінним. Перед третьою порцією фарби всі вже були схожі на мультяшних героїв — різнокольорових і веселих. Згодом винесли полотнище з емблемою ЗОСі на сцену, а на площі почалися флешмоби. Дощ трохи вщух та нагадував про себе дрібними дратівливими краплями. Але кольоровий нарід не сумував... Дощ знову посилився, і запитання: «Де змити фарбу?», — вирішилося саме собою».
Олександра Шумейко («Стоп-кадр», Славутич).
Страшилки й забобони
Звісно, не про справжні страшилки йтиметься. І взагалі, як на мене, найжахливіше, що може трапитися в Славутичі, — це промокле взуття і сопливі носи змерзлих конкурсантів. Та дітвора ж тут збирається не абияка, а креативна! Тож сама собі й навигадувала всіляких «лякалок» про привидів та загадкових Місіс Х. І такі вони кумедні, що не можу про них не розповісти.
Жахалка від Саші й Дані
«У містику й страшні історії вірять не всі, але ця трапилася насправді. Якось на один із фестивалів приїхала команда... Це були журналісти-початківці, вони до всього ставилися халатно й несерйозно. Поки інші учасники працювали, збирали матеріал і думали над темами, хлопці гуляли містом і сподівалися, що все вийде саме собою. Їх усі попереджали, що треба думати над номером, писати статті, проводити опитування. Їм пропонували допомогу досвідчені фестивальники. Але вони не слухалися і продовжували сачкувати. Так хлопці згаяли два дні.
У суботу ввечері, коли всі працювали, команда «сачків» намагалася написати бодай щось, просили допомоги, але ніхто вже не погоджувався. Вони ходили колами, намагаючись щось згадати, — та все марно. Так просиділи до ранку. Наступного дня вони поїхали і більше ніколи не приїжджали на фестиваль. А за кілька років у інших учасників ЗОСі почали... губитися матеріали. Просто з блокнотів зникали записи, з комп’ютерів — документи. Ніхто не розумів, що відбувається, тому намагалися якнайшвидше забути про таку прикрість.
Якось в одного хлопця загубилася флешка з матеріалом, і його команда кинулася на пошуки. Обдивилися все, у всіх спитали. Ніхто нічого не бачив. Змучені пошуками, вони раптом знайшли зниклу флешку, яка лежала... на великій чорнильній плямі, що з’явилася... нізвідки. І лише в коридорі виднілися прозорі тіні сумних фестивальників. Це вони викрадали геніальні матеріали конкурсантів і навіть цілі газети просто з компа і принтерів. Шедеври зникали незворотньо. І тепер ті, кого вони відвідали, пошепки розповідають про привидів членам журі. Але ті не вірять, не вірять, не вірять... Привидів прозвали КОЗями, що означає «колекціонери осінніх записів». Ми теж бачили одного КОЗика. А ви?..»
Данііл Самойленко, Олександра Шумейко («Стоп-кадр», Славутич).
Прикмети ЗОСі
№ 1. Якщо у вас починаються викрутаси з персональним комп’ютером (не вмикається, вимикається у найвідповідальніший момент), то через тиждень — ЗОСя.
№ 2. Якщо у переддень фестивалю чудова сонячна погода, то наступних мінімум два дні дощитиме! І не довіряйте погодним сайтам, які пишуть «без опадів». ЗОСі без дощу не буває.
№ 3. Прийти на братання і не вимазатися в фарбу — поганий знак. Будьте пильні! Ось-ось — і на вашому одязі з’явиться відбиток чужої долоні. А як влаштувати помсту?! Руки в фарбу — і вперед!
№ 4. Якщо у вас добре склалося з газетою і немає проблем з версткою, не розслабляйтеся! Ви ж її ще не роздрукували!
№ 5. На годиннику — перша ночі, а верстка ще продовжується? Значить, скоро прокинеться апетит.
№ 6. «!»№;:*()*:%;№!)(*?:» У вас таке було напередодні виходу номера? Це означає, що випадкового нічого не буває. Потрібно перевіряти шрифти.
№ 7. Організатори пообіцяли вам зустріч з головою Київської облдержадміністрації, Прем’єр-міністром і Президентом, не поспішайте збиратися на «зустріч». Це був жарт...
№ 8. У газеті залишилося вільне місце? Вітаємо! Настав час виконати спецзавдання від журі.
Ніна Скочко («Стоп-кадр», Славутич).
Утім, ці історії насправді були ліричним відступом (як і численні поезії, есе, приколи). А здебільшого юні журналісти писали на серйозні теми. Окрім власне конкурсного завдання (цьогоріч воно звучало «Якось на ЗОСі...»), ділилися враженнями про екскурсію до міста Прип’ять та на Чорнобильську атомну станцію. Їх турбувало розмаїття проблем: безпритульні тварини, графіті на стінах будинків і в під’їздах, злочинність у місті... Чого лишень варта стаття про розповсюдження наркотиків із провокаційною назвою «Удовиченко пропонує профінансувати купівлю наркотиків»! Чіпляє? Ще й як! Читаєш до останнього рядка, щоб переконатися, що міський голова Славутича згоден віддати свої кревні, щоб разом із юнкорами віднайти «постачальника проблеми».
Найкращі
На жаль, не розкажу вам про переможців у інших номінаціях — «Телебачення», «Фото», ІТ-видання. Бо всю свою увагу приділила, звісно ж, пишучій братії. А тут не можна не згадати про явних лідерів — «Міст-М» з Києва, «Стоп-кадр» зі Славутича та «Дзиґа» з Білої Церкви. Якісну роботу показали також видання «Шкільна столиця» (Київ), «Ліцей-плюс», «Постскриптум» (Київ) та «Краб» (Вишневе Київської області).
Демократи й демократки з 9-А
Звісно, що клас цей я назвала навмання. Лідерами шкільного самоврядування тут стають (і, на мою думку, саме завдяки ЗОСі!) і у 8-му, і в 7-му... Так, шановні народні обранці, політика значно помолодшала! І тепер майбутнє Верховної Ради плекають і виховують на фестивалях дитячої демократії. Команди з різних куточків країни змагалися у конкурсі-грі «Хочу стати мером». Кожна представила проект: як поліпшити життя у своєму населеному пункті і, головне, як зробити це власними силами. Чого тільки не прозвучало зі сцени Палацу дитячої та юнацької творчості. Як організувати дозвілля малюків та їхніх батьків (бюджет 0 грн. 00 коп.), як підтримати обдарованих дітей, як забезпечити догляд за безпритульними тваринами, як залучати підлітків до волонтерської діяльності і зменшити вплив Інтернету, замінивши його змістовним дозвіллям... А команда з Кіровограда шукала шляхи утилізації сміття в місті. Після цього був конкурс значно складніший — експромтів зі злободенних питань «дорослої» політики. Зокрема, говорили про непростий для України вибір: у Європу чи з Росією...
До речі, найбільше команд у цьому змаганні представив Славутич. Це натяк очільникам інших міст: плекайте шкільне самоврядування, як робить це Володимир Удовиченко, — собі ж підмогу готуєте!
Славутич
Київська область.
Гасло фестивалю, яке лунало майже без перестанку:
«ЗОСя — це супер! ЗОСя — це клас! ЗОСя — це те, що об’єднує нас!»
У фестивалю є і свій гімн, який створив і виконує Сергій Котовський.
БАТЬКІВСЬКИЙ КОМІТЕТ
Надія Іллюк — не лише автор ідеї та співорганізатор фестивалю, а ще й керівник інформаційно-творчого агентства «Юн-прес» (найталановитіші юнкори давно вже друкують свої статті у «Голосі України»). А на ЗОСі Надія Олексіївна відповідає за креативну складову.
Ніна Єрьоміна — директор і фестивалю, і славутицького Палацу дитячої та юнацької творчості. Цьогорічна ЗОСя — двічі ювілейна для Ніни Анатоліївни: 10 років вона очолює фестиваль. Наші вітання ювілярочкам!
Людмила Любима — заступник директора фестивалю по роботі з пресою. Всі 20 років ЗОСі Людмила Миколаївна опікується не лише юнкорами, а й цілим проектом. Адже це ми приїжджаємо у Славутич фестивалити, а організаторам для нашого триденного свята доводиться цілий рік працювати. За що їм величезне спасибі!
Володимир Удовиченко — міський голова Славутича і голова оргкомітету фестивалю. Дуже усміхнена й відкрита людина. Перебуває в епіцентрі всіх подій. Особисто організовує й проводить конкурс-гру «Хочу стати мером!». Щиро дбає про маленьких славутчан. Володимир Петрович — мабуть, один із небагатьох, хто розуміє, що щасливе дитинство — найперший обов’язок керівництва міста.
І звичайно ж, чарівна Поліна (вона ж — утілення ЗОСі (на знімку вгорі)) — вже багато років талановита славутчанка в осінньому вбранні відкриває й прикрашає собою свято, а ще чудово співає та охоче погоджується на інтерв’ю всім фестивальним ЗМІ. Нині Поліні 16, а свою «кар’єру ЗОСі» розпочала ще 10-річною.
Надія Іллюк.
Ніна Єрьоміна.
Людмила Любима.
Володимир Удовиченко.
Замурзані, мокрі — проте неймовірно щасливі.
Фото автора та організаторів фестивалю.
