Правічна і завжди модерна глина

Міжнародний керамологічний симпозіум, з якого розпочнуть своєрідне «осіннє здвиження», провокує наукову дискусію вже власною назвою: «Реконструкція й інтерпретація археологічної кераміки: пастки чи путівники для дослідників?». Відомо ж, що глина стала фактично найдавнішим «папером», власне, носієм інформації, на якому занотована матеріальна історія людства. Тож відповідні археологічні знахідки звикли вважати якщо не останніми, то принаймні найвагомішими аргументами в наукових і довколанаукових суперечках. Та чи завжди умовні або реальні черепки, розбиті й уцілілі скалки «допотопної» минувшини наближають нас до істини? Чому такі знахідки нерідко народжують стільки псевдосенсацій?

На ці та чимало інших таких запитань шукатимуть відповіді керамологи й археологи з України та Росії. Досить сказати, що одна з тем для обговорення на симпозіумі звучить так: «Трипільська кераміка: світовий феномен чи політико-бізнесова кон’юнктура?». Чимало дослідників вважають: без фахового заглиблення в підґрунтя суспільного резонансу довкола таких феноменів ризикуємо збитися на історичні манівці, потонути у вирі нав’язаних торговцями від науки і культури стереотипів. І це за того, що в нас вистачає справжніх артефактів, які не потребують жодних лакувань чи «примазувань» до сумнівної моди. Як, зрештою, і сучасних мистецьких здобутків у тій-такі кераміці, що залишаться у спадок нащадкам.

У мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури вони представлені чи не найповніше. Та спочатку тут віншуватимуть найкращих серед тих, хто сьогодні карбує літопис вітчизняної кераміки літерами і... світлом. Зокрема, 24 жовтня ввечері відбудеться церемонія нагородження переможців щорічного конкурсу публікацій на теми керамології. А наступний день розпочнеться з таких само привітань лауреатам традиційного творчого змагання фотохудожників «Гончарні візії країни». Та все ж найпрестижніші нагороди повезуть додому «щасливчики»-переможці п’ятої виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамПІК в Опішному». Не лише тому, що вона має офіційний статус завершальної, тобто останньої у п’ятирічному циклі.

Як повідомила власкору «Голосу України» куратор виставки Світлана Конюшенко, цього року на ній представлено найбільше творів та учасників — 172 і 95 відповідно. Також уперше до двох постійних номінацій — академічна та народна кераміка — додали ще одну для заохочення митців-аматорів. За традицією, відкрили виставку в червні. Тоді ж авторитетне журі визначило володарів гран-прі та призових місць. Але їхні прізвища зберігають у таємниці до моменту вручення нагород. Тож і перед читачами нашої газети пані Світлана підняла лише краєчок завіси, зазначивши, що цього разу перемогли «молоді і не зі Львова» (на перших «КерамПІКах» домінували представники потужної мистецької школи з міста Лева). Це означає, що українська кераміка «розростається» не лише вглиб, а й ушир та водночас молодшає. А головним рушієм-двигуном її поступу залишається той-таки опішнянський музей-заповідник із його тамтешніми «галузками».

Бо ж тут не лише збирають і зберігають кращі твори майстрів, а й виховують смак останніх, допомагають їм засвітитися, власне, плекають нинішніх і майбутніх зірок української художньої кераміки. Скажімо, одним із завсідників Опішні став мешканець села Межиріч, що на Черкащині, художник-багатоверстатник Сергій Радько, який тільки-но переступив полудень віку. Донедавна у столиці гончарства він працював тижнями, навіть місяцями. І таки доріс до рівня одного з найсамобутніших вітчизняних митців-керамістів із народним корінням творчості. Фундатор цієї скарбниці, доктор історичних наук і перший лауреат премії імені Бориса Возницького за вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи Олесь Пошивайло називає пана Сергія «творцем третього національного стилю».

Багато його робіт (від, так би мовити, настільних до кількаметрових монументальних скульптур на подвір’ї) буквально зачаровують відвідувачів заповідника. Саме тут найвибагливіші поціновувачі глиняної краси відкрили для себе яскравий талант молодого художника-кераміста Юрія Мусатова з Конотопа. Він не ліпить традиційні для Опішні глечики чи куманці, працює переважно «під омофором» абстракцій, авангарду. Однак у столиці гончарства почувається, за його словами, як удома. Після таких «домашніх» тріумфальних перемог, у тому числі й на «КерамПІКу», мав персональну виставку своїх робіт у Польщі, їздив на симпозіум до Німеччини.

Чому проминув нашу столицю? «Тому що київські галереї нині здебільшого приватні, — відповідає Юрій Мусатов. — А значить, погоду там визначають власники, засновники. Їхню мистецьку політику мені важко збагнути. У тих галереях сьогодні засилля «контемпорарі арту». Себто, принаймні за термінологією, сучасного актуального мистецтва. Та якщо мої роботи не сучасні, то, як кажуть, ударте мене по голові. А заодно й «несучасних» німців, поляків, які охоче експонують створене мною». Коли ж молодий митець звертався до київських галеристів, останні його дружно... ігнорували. Тільки з однієї столичної галереї прислали відповідь: мовляв, подивіться виставлені в нас роботи і творіть щось подібне.

«Водночас практично всі представлені там зразки дуже схожі на ті, що продукує модна нині художниця, — продовжує пан Юрій. — Тож мені фактично пропонувалося долучитися до когорти штампувальників робіт під уже розкручений бренд. На це, звісно, погодитися не можу». До речі, саме Юрій Мусатов став першовідкривачем ще одного унікального проекту Національного музею-заповідника українського гончарства — тамтешньої кераморезиденції. Офіційно її презентували восени минулого року на відкритті його персональної виставки. Та до цього він понад місяць працював, творив у власне резиденції — облаштованій під майстерню колишній хаті знаного місцевого гончаря Йосипа Марехи, яка сьогодні є складовою заповідника.

Останній забезпечує майстрів, які приїздять сюди, безкоштовним для них житлом, формувальними матеріалами та піччю для випалювання готових виробів. При цьому, згідно з угодою, художник-кераміст залишає для музейної колекції частину виготовлених робіт. Для митців, особливо молодих, які не мають ні власних майстерень, ні тих-таки печей (за сучасне німецьке горно треба викласти щонайменше три тисячі євро), таке, бодай тимчасове, творче гніздечко стає неоціненною знахідкою. Та, зрештою, й іншої Опішні з її правічною й водночас завжди модерною глиною не знайдеш ніде.