На початку жовтня 1954 року Марію Вівчарик, тоді ще Ластівку, звільнили з ув’язнення. Вона отримала довгоочікувану, омріяну свободу. Щоправда, свободу цю дуже обкарнали: далі залізничної станції Інта (у таборі цього міста вона і відбувала покарання за любов до України) їй нікуди їхати не дозволили.
За колючим дротом
Людей тоді випускали щодня. По суті, їх могли випустити всіх одразу, бо майже всіх звільнили. Та адміністрація табору елементарно боялася. Адже звільнених не було куди дівати...
Марія Ластівка пішла до подруги, сусідки по нарах, Ніни Сюйви. Подругу випустили раніше. А на волі Ніну чекав колишній смертник з Волині Семен Макарчук, який дуже її любив. Коли з Рівненщини привезли засуджену за членство в ОУН дівчину з дивним прізвищем Сюйва, він ніби втратив голову. Макарчук побрався зі своєю коханою. Отже, Марія знала, що її приймуть, нагодують і обігріють теплом свого серця.
Від Макарчуків вона подалася до їхніх знайомих Музичуків. Не хотіла заважати молодятам... А за декілька днів впала і зламала руку. Біда ніколи не буває вчасною. А того разу — особливо. Адже Ластівка саме влаштувалася на шахту.
Знайомі порадили йти до Халєєва (начальника управління комбінату «Інтавугілля»). Мовляв, допомогти в цій ситуації зможе тільки він. Вона прорвалася через секретарку і таки потрапила на прийом до недавнього всевладного бога, чи, скоріше, — сатани. Він вислухав її розпачливу скаргу, щось подумав похмуро, а тоді підняв слухавку, набрав телефон головного лікаря лікарні і сказав: «Сейчас к вам придет освободившаяся Мария Ластовка. Возьмите ее на лечение и содержите в больнице до тех пор, пока она сможет работать».
От тоді в Марії Ластівки чи не вперше за 10 років з’явилася можливість відпочити, згадати минуле. А згадати їй було що...
За крок до смерті
Народилася вона 1925 року в родині січового стрільця Степана в селі Кривеньке тепер Чортківського району Тернопільської області. Її батьки були переконаними українцями, хоч жили у польській державі. Коли підросла, була активісткою багатьох українських громадських організацій. У вересні 1939 року прихильно зустріла радянську владу, сподіваючись, як і багато її односельців, що, можливо, Україна Велика і Західна, об’єднавшись в одній державі, будуватимуть щасливе життя для українців. Та життя чомусь тільки важчало і українського у ньому ставало дедалі менше. Дійшло до того, що 29 січня 1941 року вночі «визволителі» заарештували найпатріотичніших юнаків села Івана Третяка, Богдана Шмату, Богдана Копія, Дмитра Вороха, Романа Мотику, Зеновія Федьківа, Івана Стойка, Степана Остапчука. А вчителя історії і географії Омеляна Бережанського взяли просто по дорозі до школи на очах ошелешених школярів. За місяць зникла і вчителька української мови Надія Іванівна Макаренко, яку в село прислали з Полтавщини (село Гілці). Марія Ластівка, як і всі жителі Кривенького, дуже її любила. Радянські посадовці пояснили, що її, буцімто, перевели в школу іншого села. Та ніхто вже тієї жінки не бачив... Саме тоді ідеалістка Марія зрозуміла, що окупант завжди окупант, під яким би прапором не прийшов.
22 грудня 1941 року вона стала членом ОУН. За твердість переконань і несхитність отримала псевдо «Скеля». Вона лікувала поранених бійців УПА, організовувала збирання для них продуктів, медикаментів, лікарських трав. Не раз лише диво рятувало її від німецької кулі. В її хаті зупинялися майже всі районові, надрайонові та повітові провідники ОУН-УПА, зокрема «Казка», «Лет», «Мрія», «Домовина»... Тут лікувався від ран провідник «Чумак». А коли горіла хата Наталії Марчак, з якої відстрілювалися оточені вже енкаведистами, а не гітлерівцями, «Арсен», «Артем», «Сокіл» (Михайло Мотика) та інші, їх врятувала Марія Ластівка. Бій тривав до ночі, а вночі загарбники зуміли підпалити хату. Самі ж утекли, з остраху, що до оточених повстанців наспіє допомога. Але й місцеві жителі боялися до неї підійти, остерігаючись засідки енкаведистів. І лише Ластівка полетіла до палаючого будинку і вивела з нього побратимів якраз перед тим, як хата завалилася.
Марії Ластівці завдячували життям не лише ці повстанці. Вона, приміром, урятувала від арешту Степана Вороха та його брата Володимира. Майже всю зиму вони переховувалися на горищі її хати. Згодом вони стали відомими діячами української діаспори в США. Степана Вороха за активну громадську діяльність і жертовність навіть називали совістю діаспори. З ним мали за честь зустрічатися президенти США. А коли Україна здобула незалежність, саме він організував збір коштів, на які було придбано будівлю українського посольства у Вашингтоні.
Степану Вороху Боже провидіння дарувало життя, а 40 молодих хлопців з маленького села Кривеньке загинули у лавах УПА.
Пройшла всі кола пекла
18 грудня 1945 року НКВС заарештувало і Марію. Не видала жодного прізвища, хоч катували її немилосердно. Знущалися у підвалі Чортківського НКВС. Коли її мати не знайшла Марії в загальних в’язницях, вона вирішила, що єдину доню уже вбили. З горя збожеволіла і померла сорокарічною в Чернівецькій лікарні. У 70-х роках Марія Ластівка знайшла ту лікарню, та їй лише здалеку показали документи про смерть матері. Нині на Руському кладовищі Чернівців, де поховали померлу від горя українку, встановлено меморіал комсомольцям...
...У теплій лікарні післятабірної Інти Марія Ластівка мимоволі згадувала не лише побратимів і рідне село, а й те, як 10 років будувала будинки і шахти на Півночі, валила ліс у 40-градусні морози, копала канал, як замерзала і вмирала від голоду...
Вижила вона і на так званій волі. В Інті вийшла заміж за такого ж, як і сама, колишнього ув’язненого члена ОУН, земляка Іллю Вівчарика, народила дітей. В Україну після ув’язнення вперше приїхала 1957 року.
— Я так мріяла повернутися до рідної хати, в якій виросла, — згадує Марія Ластівка-Вівчарик. — Але працівники КДБ сказали прямо і чітко: тут тебе не припишуть. Україна велика, їдь звідси подалі. От я і згадала: «Горить Сміла, Смілянщина кров’ю підпливає»... Черкащина — серце України, — подумала я. Там були гайдамаки, холодноярці. Отже, люди такі ж завзяті, як і в нас... Так і опинилися в Смілі. Не шкодую, хоч рідне село таки сниться...
У Смілі Марія Вівчарик разом з чоловіком виростили двох синів, Богдана і Олександра. Богдан став військовослужбовцем, Олександр — журналістом. Обидва — великі патріоти рідної землі. Саша автор й «Голосу України», він чудовий краєзнавець і мандрівник. Його син, Назар, також обрав журналістську стежину.
На схилі літ Марія Ластівка-Вівчарик оточена любов’ю і теплом своїх рідних. Давно вже немає на білому світі її побратима-чоловіка. А вона дочекалася своєї реабілітації, навіть отримала з рук державних посадовців орден Княгині Ольги. Ця нагорода додала їй снаги.
Вона об’їздила Черкащину вздовж і впоперек. Її серце надихає героїчна історія цього краю. От тільки в Умані душу ятрив спогад про те, як тут у Чорній ямі розстріляли близько тисячі в’язнів Чортківської тюрми. Сталося це 19 липня 1941 року. Майже всі вони ще тільки перебували під слідством. Однак радянська влада 17 днів гнала не засуджених людей у спеку без води і їжі пішки з Чорткова до Умані, щоб умертвити їх на Черкащині. Серед цих мучеників були і юнаки з села Кривеньке Зеновій Федьків, Роман Мотика, Омелян Бережанський...
Тому вона й боролася за незалежність України всіма можливими способами. Була серед засновників Руху в Смілі, товариства «Просвіта», КУНу, Товариства політв’язнів і репресованих. Її завжди гріла і тримала на землі любов до Батьківщини. Єдине, про що вона просить у Господа, щоби українці були згуртованими і щоби наша держава наповнилася українським змістом.
Сміла — Черкаси — Сміла.
Фото з архіву героїні публікації.
«Я щаслива, що дожила до того часу, коли нагороджують не лише комуністів, а й націоналістів», — сказала під час вручення ордену Марія Вівчарик.
Марія Вівчарик у молодості.
