На одному із останніх засідань уряду Прем’єр-міністр Азаров дав доручення міністру освіти і науки Табачнику підготувати пропозиції до законодавства щодо обов’язкового відпрацювання молодими вчителями в школі після закінчення університету. Мовляв, у школі понад 17 відсотків працює пенсіонерів та ще є й вакансії до того. Переконаний, що з цього нічого не буде, примусом учителів в школі не утримаєш.

Давайте розберемося, що відбувається з молодими педагогами. Сьогодні ставка молодого вчителя десь 1440 гривень. Прибиральниці — 1147 гривень. Середня у народному господарстві — близько 3400 гривень. Житла немає, перспектив його отримати — жодних! Ось тут і криється відповідь на запитання, яке шукає уряд. Тобто уряд шукає не в тому напрямі, де треба.

А чи реально сьогодні розв’язати означені проблеми? Думаю, що реально. Тож заглянемо в недавню історію.

За 2005—2007 роки заробітна плата вчителя зросла втричі! На кінець 2007 року середня зарплата освітянина досягла середньої по народному господарству. Нині вона є нижчою від середньої в економіці майже на 800 гривень! Тож рецепт тут відомий — треба вводити Єдину тарифну сітку в дію у повному обсязі, поновлювати дію ст. 57 Закону «Про освіту». Дивно, що освітянські профспілки про це говорять дуже тихо.

Продовжуємо аналіз. У 2004 році в Україні було 32 тисячі вакансій вчителів. На 1 вересня 2007 року — лише 340! Причина такої позитивної динаміки в реальній турботі за вчителя. І ще — за згадані три роки в Україні було збудовано майже 160 шкіл, за останні три роки — менше півсотні. Зате закрито в десятки разів більше. У 2007 році педагоги в Україні отримали понад 1,5 тисячі квартир, а торік — у 10 разів менше. Це при тому, що на черзі перебуває більш як 20 тисяч педагогів.

Що потрібно робити? 

Збільшити розмір підйомних молодим вчителям з 5 до 10 окладів, поширити виплату підйомних не тільки на сільські, а й на міські школи, 

а також профтехучилища і технікуми. Це мізерна сума для бюджету — десь 100 мільйонів гривень на рік.

Варто запровадити спеціальну доплату для молодих вчителів на рівні 20—30 відсотків від окладу, забезпечити молодь гуртожитками, квартирами... Адже найбільше кидають школу молоді вчителі в перші три роки роботи.

Щодо обов’язку молоді відпрацьовувати в школі після навчання. Така постановка проблеми має під собою підґрунтя. Адже держава затратила великі кошти на майбутніх вчителів. Але діяти треба не дідівськими, а сучасними методами. Доцільним було б укладати договори з першокурсниками-педагогами, в яких сторони брали б на себе відповідні зобов’язання. Майбутні вчителі — добросовісно вчитись і працювати, а місцеві органи влади, куди буде направлений вчитель, забезпечити їх нормальною зарплатою, житлом, комунальними послугами та іншим. Тоді буде взаємна вигода, можливість запитати того, хто порушує договір. Другого не дано.

Особливо критичним для молодого вчителя є перший рік роботи. 

Знаю це з особистого досвіду. Менше третини вчителів витримують цей період. Тому потрібна справжня допомога і підтримка молоді, а не примус. На часі, певно, запровадження психолого-педагогічного відбору в педуніверситети, відродження батьківського педвсеобучу, оновлення підготовки молодих вчителів. Німецький психолог К. Леонгард виділяв 12 типів характерів особистості. Не всі ці типи людей здатні працювати з дітьми і виховувати їх. Тож відбір абітурієнтів на педагогічні спеціальності за знаннями давно застарів. І досвід Полтавського педуніверситету за часів Івана Зязюна нині є, як ніколи, актуальним.

Спроби змусити примусом працювати молодих вчителів, як, до речі, і лікарів, через постанови уряду, укази президента, зміни до законодавства нічого доброго не дадуть! 

Таке робилося не один раз, і успіху не було. Такі кроки суперечать міжнародним зобов’язанням України, Загальній декларації прав людини. 

Адже кожен громадянин, згідно із Конституцією, має право вільно обирати місце проживання та роботу.

Щодо великої кількості пенсіонерів у школах, вузах і ПТУ. Сам по собі цей факт не є критичним. Добре, що мудрі вчителі можуть передати молоді свої знання та досвід. Інша справа, що літні педагоги, особливо в середній школі, не витримують психологічних навантажень, особливо з боку гіперактивних дітей. Закон дозволяє йти вчителеві на пенсію за вислугою при 25 роках педагогічного стажу. Та багато хто цим не користується. Чому? Бо розмір пенсії є принизливим і жити за нього не сила. Тож і змушені наші ветерани з останніх сил працювати, дбати за свої сім’ї.

Не можна ігнорувати і моральні чинники в діяльності українських педагогів. Бо не тільки хлібом єдиним живе людина. Але коли серед лауреатів цьогорічної Державної премії в галузі освіти не має жодного вчителя чи директора школи, незрозумілим є принцип відбору нагороджених, то це не сприяє також зростанню авторитету вчителя.

Нещодавно я спостерігав на телебаченні за конфліктом в одній сільській школі на Хмельниччині між вчителем і дітьми та батьками. Типова українська сім’я — бідна безробітна мати з гектаром городу, батько за кордоном на заробітках. І таких дітей-сиріт, напівсиріт при живих батьках сотні тисяч. Дитина віддана сама собі. Бідна вчителька-ветеран мучиться із такими неслухами-учнями. І згадав я тоді дідуся Маркса, який правильно писав: щоб людина була людяною, їй потрібно створити людські умови життя. Тож краще не скажеш. Для того, щоб в школі були добрі, людяні вчителі, працювала молодь, були гарні діти — треба, щоб в Україні було людське життя. Над цим слід нам добре задуматись.

Станіслав НІКОЛАЄНКО, голова Громадської Ради освітян і науковців України, доктор педагогічних наук.