До постановки питання для наукової і суспільної дискусії

 По-друге, сьогодні вагоміше повинен звучати голос інтелектуалів. У тому числі з урахуванням нинішнього стану україно-російських відносин. Вони перебувають у такій точці, коли неминуче мають або погіршитися, або поліпшитися. Певен, що всі ми дотримуємося позиції щодо настійної потреби позитивного сценарію співробітництва між Україною і Росією.

Протягом усього ХХ сторіччя національне питання перебувало в епіцентрі бурхливої політичної історії світу. Не буде перебільшенням твердження, що системотворчим чинником політичної історії світу в цей період стали гасла соціальної справедливості та національного визволення, що так чи інакше інтерпретували всі держави та політичні сили Євразійського континенту. На рубежі сторіч соціальні й міжнаціональні конфлікти (і регіонального, й загальнонаціонального характеру) поширювалися країнами Європи подібно до ланцюгової реакції.

Загострення німецько-чеського й німецько-словенського протистояння, польсько-українські чвари, анексія Боснії та Герцеговини, що загрожувала перерости у військовий конфлікт між Сербією й Австрією, політичні перевороти в Туреччині та Ірані, визвольний рух на Криті — таким був далеко не повний перелік провісників майбутніх революційних і військових потрясінь.

Розв’язання соціально-економічних і політичних суперечностей шукали в революційних війнах і соціальному протистоянні. Віхами історії ХХ сторіччя стали кілька революцій, дві світові війни, злет і крах нацизму, розвал колоніальної системи, виникнення СРСР і створення блоку країн так званої соціалістичної співдружності, що докорінно змінили політичну мапу світу. Не менш важливим, можливо, значно відчутнішим, потрясінням став розвал не тільки соціалістичної системи, а й Радянського Союзу. Виникнення Євросоюзу та інших міждержавних політичних, торгово-економічних об’єднань позначило початок епохи глобалізації, яка, безумовно, поставить національне питання на нову, може, ще значущішу висоту.

Чи треба казати, наскільки актуальною й суспільно звучною є розробка принципово нових концептуальних підходів до регулювання галузі етнонаціональних відносин. Світове співтовариство здійснило значний крок уперед у напрямі переосмислення національного питання як такого, принципів гармонізації галузі міжнаціональних відносин; ролі, завдань та взаємної відповідальності держави і суспільства в досягненні міжнаціонального миру й добросусідства. Напрацювання в цьому напрямі справді відчутні. Проте й нині національне питання зберігає не тільки могутній творчий, а й руйнівний потенціал. Саме тому вивчення і теоретичне осмислення історичного досвіду національної політики 1950-х років не втрачає своєї суспільної й наукової потреби.

У політичній практиці більшовизму національне питання йшло пліч-о-пліч із класовим: з ними вони прийшли до влади, завдяки вмілому маніпулюванню ними вони утримували владу протягом цілої історичної епохи. Політична важливість національного питання тоді усвідомлювалася цілком, попри вторинність, що підкреслювалася, стосовно питання соціального. Ця складова політичної програми більшовизму була однією з найсильніших і забезпечила йому стабільну політичну вагу. Після 1917 року боротьба політичних програм перемістилася з галузі теорії у площину політичної практики. Створена більшовиками на постімперських просторах державно-політична конструкція не мала аналогів: пластична національна політика забезпечила їй достатній запас міцності та симпатії всіх пригноблених народів світу.

Одна немаловажна обставина в ті часи випала з уваги симпатиків радянської влади — прискорена модернізація, національне адміністративно-територіальне будівництво, так зване національне відродження здійснювалися в контексті й шляхом тотального порушення прав людини, терору та репресій, депортацій цілих етнічних груп. Осмислення двоїстої природи політичного режиму СРСР у зв’язку з його світовим впливом, що дедалі зростав, стало завданням номер один для деяких європейських мислителів.

Феномен сталінізму привернув увагу політичних діячів уже наприкінці 1920-х років, тоді залунали недвозначні порівняння політичних систем СРСР, Італії та Німеччини. Після виходу у світ промови Льва Троцького «Сталінізм і більшовизм» (1937 р.), який і узвичаїв термін  «сталінізм», інтерес до нього охопив істориків та публіцистів, філософів та економістів. Діапазон думок і рівень проникнення в проблему був кардинально відмінний: від непримиренного заперечення до захопленого схвалення, що не дивно: в епоху світової економічної кризи ідеологічне й економічне протистояння країн традиційної демократії й тоталітарних режимів, що динамічно розбудовувалися, перейшло в завершальну стадію, ідеї реваншизму й сильної влади підвели Європу до межі гуманітарної катастрофи.

Друга світова війна на час приглушила інтерес суспільствознавців до цієї проблематики. З новою силою він актуалізувався в часи «холодної війни», коли стало принципово важливо зрозуміти джерела мобілізаційної міцності СРСР і поставити, в такий спосіб, надійний заслін подальшому просуванню комунізму. Наукові пошуки в напрямі вивчення сталінізму стали органічною складовою радянськології та інформаційної війни протиборчих систем. Як відомо, статус наукової концепції за терміном «тоталітаризм» затвердив політологічний симпозіум, що зібрався в 1952 році у США. Він був визначений як «закрита й нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій усіляка дія — від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів — направляється й контролюється з єдиного центру». У 1956 році Карл Фрідріх і Збігнев Бжезинський запропонували авторську модель тоталітаризму й емпіричний підхід до його вивчення. Саме вона стала відправною точкою осмислення феномена представниками деяких історичних, соціологічних, політологічних шкіл.

Теорія тоталітаризму виникла як результат осмислення політологами сучасної їм політичної реальності, в якій країни розвиненої чи такої, що розбудовується, демократії, країни з авторитарними й тоталітарними режимами не тільки співіснували, а й змушені були розв’язувати спільні завдання, часом долати, здавалося б, нерозв’язні протиріччя в ім’я збереження миру й людства. Після випробування ядерної зброї протистояння світових політичних систем перейшло в стадію тривалої конфронтації з відповідною їй інформаційною війною. На цьому етапі основним завданням західних політологів стало не так осмислення й типологізація, подальша розробка концепції як такі, як вироблення прикладних методик ослаблення своїх політичних опонентів. Ідея стала прапором політиків і публіцистів, які формували політичну культуру часів «холодної війни» і готували суспільну свідомість до необхідності/невідворотності глобальних змін.

На зміну концепції тоталітаризму в 1970-х роках прийшло соціально-історичне трактування сталінізму, так званий ревізіонізм. Якщо теорія тоталітаризму переймалася передусім питаннями влади, режиму, особистістю диктатора, то ревізіоністи звернулися до соціальних і економічних питань. Незабаром обидві концепції зазнали критики, тому що не давали відповідей на багато запитань. Політичну змінила соціально-історична концепція, яка потім була доповнена історією повсякденності.

З розпадом СРСР питання взаємодії влади і народів, режиму й особистості актуалізувалися з новою силою, тим паче, що довгі десятиліття проблема залишалася на периферії наукової уваги. Визначенню «сталінізм» у радянській історіографії протистояв апологетичний термін — «епоха Сталіна». Самої проблеми «сталінізму» як наукової теми не існувало й не могло існувати в умовах панування положень  «Короткого курсу історії ВКП(б)». Під час «хрущовської відлиги» вона була підмінена терміном «культ особистості», покликаним реабілітувати кричуще беззаконня партії сталінської епохи.

Завдання вивчення сталінізму постало перед радянськими істориками на завершальному етапі існування СРСР як політичне замовлення, покликане гармонізувати суспільні відносини за рахунок вивчення позитивного досвіду розв’язання національного питання в часи непу та наповнити радянську систему, що реформувалася, новим, демократичним змістом. Пік актуальності проблематики припав на 1990-ті роки.

Погляд вітчизняних істориків на проблему був істотно відмінний від погляду їхніх зарубіжних колег не так емоційністю, як якістю. Фактично це був погляд на явище «зсередини». Це був погляд не так дослідників, як людей, генетично так чи інакше пов’язаних зі сталінською епохою. Терміни, запропоновані ними, інтерпретували феномен крізь призму власного досвіду буття: «режим особистої влади», «адміністративно-командна система», «казармений соціалізм», «реальний соціалізм сталінського типу» тощо. Стосовно методологічної основи досліджень, треба зазначити, що вирішальний вплив на розвиток пострадянської історіографії мали теорія тоталітаризму (і похідні від неї), модернізаційний і цивілізаційний підходи.

Вирішальним чинником якісної зміни історіографії і в Росії, й в Україні треба вважати «архівну революцію» кінця ХХ сторіччя, що стала основою нового етапу в теоретичному осмисленні проблеми. Утім сталінізм, його внутрішня, зокрема, національна політика, залишаються найскладнішою інтерпретаційною проблемою історичної науки. Це обумовлено не лише політичною кон’юнктурою й закритістю частини джерел, а й специфікою самої теми, насамперед її незмінною актуальністю, що, на жаль, зростає. Фігура Сталіна і створений ним режим залишаються одними з найгостріших питань наукової та суспільної дискусії.