Історію життя останнього отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського на Соловецькому острові, де він провів у засланні чверть століття, переповідають не лише екскурсоводи, а й місцеві мешканці. Старий помор, що майстрував рибальського човна неподалік монастиря, почувши, як ми, повертаючись від древнього святилища на березі Білого моря, говорили українською, зупинив нас. Почав розпитувати звідки ми і чи приїхали на прощу до монастиря, чи до Калнишевського.

До погруддя, мабуть, найвідомішому соловецькому бранцю, ми приходили щодня усією українською делегацією, що брала участь у Днях пам’яті жертв тоталітарного режиму, і поодинці. Хтось ніс до могильної плити невеликий сніп пшениці, перев’язаний синьо-жовтою стрічкою, хтось — національний прапор, вишиваний рушник, кетяги калини.

На Соловки козацького ватажка за порадою приписаного до Кущівського куреня Грицька Нечеси, так називали січовики князя Потьомкіна, відправила Катерина ІІ.

Саме в цьому курені, що формувався здебільшого з родичів і земляків, починав козакувати Калниш. На Січ його привели дядьки Андрій, Давид і Зиновій, що були серед козацької старшини. Перша згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датується 1754 роком, тоді він займав посаду військового осавула. Вроджений розум і родинні зв’язки допомагають йому швидко змінити пернач на булаву. Він стає військовим суддею, а згодом — і кошовим отаманом. З булавою в руках у 1762 році їде до Москви на коронацію Катерини ІІ. Імператриці отаман, який причорноморські степи активно заселятиме вихідцями з полтавської й інших губерній та запровадить на півдні повномасштабне землеробство, завдяки чому Україна стане «житницею Європи», не сподобався з першого погляду і вона вимагає його переобрати. За три роки Калнишевського вдруге обирають кошовим отаманом і на цій посаді він залишатиметься до рокового дня — 4 червня 1775 року, коли до стін січової фортеці, у якій перебувало три тисячі козаків, підійшло стотисячне військо генерала Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни. Ані рішення старшинської ради і духовенства не чинити опір, щоб «не проливати братню християнську кров», ані дорогі подарунки, якими задобрювали Петербург (не лише цінні сорти риби, вози фруктів, а й татарські коні і навіть верблюди), ані дві золоті медалі за сміливість, проявлену у російсько-турецькій війні, одна з діамантами, якими імператриця відзначила Калнишевського, а в його особі — Військо Запорозьке, ані слова Потьомкіна «люб’язний батьку» і його поклони «курінному отаману, товариству й усім сіромахам» не врятували Січ з її церквою, скарбницею, пушкарнею та гаванню від руйнування, а козацьку старшину — від репресій.

Кошового отамана як державного злочинця відправили в Соловецький, військового суддю Павла Головатого — в Тобольський, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський монастирі.

Про долю Петра Калнишевського нічого не було відомо майже сто років.

Його побратими в одній зі своїх пісень просили галку полетіти за Дон — принести від Калниша вісті. Про місце ув’язнення «державного злочинця» випадково довідався революціонер-народник Петро Савович Єфименко, котрий перебував у засланні на узбережжі Білого моря. Улітку 1862 року, відвідавши село Ворзогори, що за 180 верст від Соловецьких островів, він записав розповідь місцевого селянина, який, будучи на прощі в монастирі, бачив козацького отамана. Зацікавившись спогадами Лукіна, Єфименко відшукав в архіві Архангельського губернського правління «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке для содержания в Соловецкий монастырь кошеваго Петра Калнишевского. Июля 11-го дня 1776 г.» За його проханням члени Російського географічного товариства П. Чубинський і А. Гоздаво-Тишинський відвідали архіпелаг і знайшли ще два документи, що стосувалися ув’язнення отамана, його могилу, Євангеліє, подароване монастирю з нагоди свого звільнення у 1801 році. Зацікавившись повідомленням Єфименка, надрукованим у журналі «Русская старина», поїхав на Соловки і Д. Яворницький — автор «Історії запорозьких козаків». Зібрані матеріали він узагальнив у кількох своїх працях.

З них Петро Калнишевський постає сильною, непересічною особистістю, яку не зламали неволя й холодні каземати.

Сьогодні камери, де 25 років провів кошовий, показують під час екскурсій Соловецьким монастирем. Спочатку місцем ув’язнення отамана була Головленківська тюрма, холодна й волога. Згодом його переводять до тепліших келій у Прядильній башті, інші дослідники, такі, як М. Колчин, автор історичного нарису «Ссыльные и заключенные в острог Соловецкого монастыря в XVІ—XІX вв.», вказують на ймовірне перебування Калнишевського в Білій башті, поблизу монастирського млина й так званого сушила. Саме ці камери відкриті для екскурсантів. До них веде темний вузький прохід, над яким нависає важка стеля. З коридору, де вдень і вночі стояли вартові, через масивні двері можна потрапити у дві однакові невеликі камери. Вони, як і весь Соловецький кремль, вимурувані з відшліфованих льодовиком валунів. Під ногами таке саме каміння й пісок, навпроти дверей — маленьке заґратоване віконце. У нього ледь заглядає північне сонце, яке з’являється в цих широтах не так часто — сніг і зима панують на острові з листопада по травень.

Щоб вижити в такій камері, де камінь промерзає наскрізь і не прогрівається навіть протягом короткого літа, треба було мати справді козацьке здоров’я.

Довічне утримання в одиночних камерах часто приводило до божевілля в’язнів. Калнишевський не лише зберіг ясність розуму, а й людську гідність та віру в Бога.

Тривалий час в історичній літературі побутував міф про те, що кошовий отаман у кам’янім мішку здичавів, заріс, а одяг на ньому розсипався від сирості й часу. Архівні документи, хоч частина їх і загубилася під час більшовицької революції, свідчать, що отаман, як знатна особа, щодня отримував від уряду на прожиття один рубль. За рік — понад 360 рублів, тоді як річне утримання ченця обходилося в дев’ять рублів, а простого каторжанина — від 10 до 30. Є свідчення про те, що Калнишевський власним коштом ремонтував вологу камеру в Головленківській тюрмі і наймав для цього робітників. Звичайно на гроші, які мав, міг замовити необхідний одяг та їжу.

З келії отамана, якого охороняли чотири солдати і офіцер, виводили тричі на рік — на великі церковні свята. Тоді ж його запрошували до монастирської трапезної. Поморські рибалки бачили старого козака і залишили спогади, що був він одягнений у синій китайчатий сюртук з олов’яними ґудзиками, а іншим разом — у червоний кармазин. І синій, і червоний — улюблені кольори козацької старшини, що диктувала моду і на Запоріжжі, і в Гетьманщині.

На краю землі, за 160 кілометрів від полярного кола, Петро Калнишевський не відцурався рідної мови. На Січі, де він управляв усією системою освіти в центрах паланок, містечках і селах, навчання відбувалося тогочасною українською. Надаючи мові значення важливого чинника, що формує національний характер, оберігає звичаї і традиції, «справний козак» і на Соловках розмовляв як в любій Україні. Про це згадують помори: «Росту среднего, старый видом, седастые волосы; видно, что много сидел. Борода не долгая, белая... Говорил он не так чисто, как по-русски».

Особливою рисою українського козацтва впродовж 300-річної його історії була глибока релігійність. Петро Калнишевський, який власним коштом збудував щонайменше п’ять церков, зберіг традицію жертвувати на храми і в казематі. На заощаджені гроші він для Свято-Преображенського собору замовив запрестольний хрест зі срібла вагою понад 30 фунтів, а на подяку за своє звільнення — Євангеліє з коштовною оправою зі срібла з позолотою, вага якого перевищувала два пуди.

Дари ці не збереглися, вони були вивезені з острова більшовиками в 20-х роках минулого століття.

Цар Олександр дарував Калнишевському свободу, коли тому виповнилося 110 років. Сліпий отаман не наважився вирушати в далеку дорогу на Запорожжя, а як більшість старих чи поранених у боях козаків, вирішив доживати віку у святій обителі.

 

Київ—Соловецькі острови—Київ.

Фото автора.

У такій камері кошовий П. Калнишевський провів чверть століття.

Соловецький монастир кілька століть був водночас і тюрмою.

Біля Свято-Преображенського собору є автентична могильна плита отамана та пам’ятник, до якого приїжджають українці.