Перезавантаження інформаційного простору потребує продуманих і системних кроків

Президенту України П. О. Порошенку,

Голові Верховної Ради В. Б. Гройсману,

Прем’єр-міністрові України А. П. Яценюку

Шановний Петре Олексійовичу!

Шановний Володимире Борисовичу!

Шановний Арсенію Петровичу!

Розвиток демократичної України неможливий без вільних мас-медіа. Водночас випробування, що випали на долю країни, загострили питання організаційно-правового перелаштування національного інформаційного простору. На наше переконання, його перезавантаження потребує продуманих і системних кроків, що передбачили б і зміцнення суверенності держави в національному інформаційному полі, і гарантування вільного демократичного розвитку засобів масової комунікації, осмислення і оцінки ролі та місця ЗМК в умовах нових викликів.

З огляду на це закликаємо Президента України, новообрану Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Раду національної безпеки та оборони України згуртувати патріотичні українські сили, професійне журналістське середовище для активного захисту національного інформаційного простору, протидії інформаційній агресії, безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод громадян України, вжити невідкладних заходів, які, зокрема, передбачали б:

— вироблення і реалізацію державної інформаційної політики, зорієнтованої на дієвий і радикальний захист національного інформаційного простору як важливого чинника національної безпеки. Антиукраїнсько спрямований інформаційний продукт, вироблений здебільшого в Росії, що останніми роками вільно транслювався національними телерадіомережами, поширювався на газетно-журнальному ринку, мав приховане змістовно-смислове навантаження. Через відповідні маніпулятивні способи впливу на суспільну свідомість він руйнував основи української державності. Ідея «русского мира» на першому рівні спрацювала: анексія Криму, вторгнення на Донбас — це перемога насамперед «зомбоящика», що стала можливою і через відсутність в українському соціумі імунітету протидії інформаційно-пропагандистській агресії;

— створення на основі державних інституцій дорадчих органів протидії зовнішній інформаційній експансії та агресії. Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення разом із Держкомтелерадіо варто, на нашу думку, докорінно змінити підходи до формування національної медіаполітики, а новостворюваному міністерству інформаційної політики реагувати не лише на виклики в умовах воєнної агресії та знахабнілої пропаганди з боку Росії, а й запропонувати кардинально нові правила гри на ринку інформаційних послуг з урахуванням пріоритетів інформаційної безпеки.

— створення суспільного мовлення на засадах міжнародного досвіду, керуючись суспільними, а не політико-комерційними інтересами, із гарантуванням професійних та соціальних прав журналістів й інших працівників мас-медіа, що реформуватимуться. Ухвалений Верховною Радою Закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення України» створив правові основи діяльності нового мовлення. Через тривожні цьогорічні події в державі довгоочікуваний документ не пройшов належної експертизи в суспільстві, а уряд запропонував доволі сумнівний алгоритм формування громадського мовлення через ухвалу Кабінету Міністрів «Про створення суспільного телебачення та радіомовлення України» у формі публічного акціонерного товариства. Вважаємо, що таке утворення фактично копіює модель Держтелерадіо радянської епохи, відмінність лише у демократичному декорі та комерційному присмаку. Від такої громіздкої схеми єдиного управління телебачення та радіомовлення відмовилися в більшості країн Західної Європи і повністю на постсоціалістичному просторі;

— збереження Національної радіокомпанії України як окремої реорганізованої інституції в системі суспільного мовлення. У сучасній українській історії Українське радіо завжди виконувало унікальну соціальну місію літописця, авторитетного комунікатора. Воно насправді стало провісником нової епохи, піднімало національний дух, формувало патріотичні настрої, повертало історичну пам’ять. Те, що сьогодні довкола нього відбувається, найвірогідніше є черговою спробою маргіналізувати Українське радіо, зробити вторинним, притлумити його значення як важливого соціального і національного інституту, а то й приректи на загибель через неприродне організаційно-правове новоутворення.

Радіо має відмінну від телебачення природу інформаційного виробництва, за внутрішніми характеристиками демократичніше, а за глибинною сутністю воно природніше та ближче до суспільного мовлення. Отже, бачення та становлення громадського мовника для радіо та телебачення — це різні шляхи та інші сенси. Творцям нового телерадіопростору не слід забувати і про інформаційну безпеку, що істотно послаблена в умовах запроваджуваного експерименту, про специфічну роль радіомовлення в особливий період, зокрема, в разі оголошення воєнного стану. Немає відповіді на запитання про долю інтелектуальної власності НРКУ, передусім це 200 тисяч годин художніх та документальних записів, що становлять неоціненний національний духовний скарб світового масштабу. Вимагає ґрунтовного обговорення і перспектива іномовлення, в основі якого завжди було радіо. Окрема тема, якої сором’язливо уникають, — це соціальний захист великого загону порядних журналістів, які внаслідок «реформи» вже завтра можуть опинитися фактично на вулиці;

— запровадження реального та змістовного діалогу між владою та інститутами громадянського суспільства. Якщо і надалі влада залишатиметься глухонімою, зокрема в питаннях формування суспільного мовлення, і орієнтуватиметься лише на визначену вузьку групу медіаекспертів, коли серйозні рішення ухвалюватимуться на урядовому рівні фактично з голосу — все закінчиться не в інтересах українського слухача та глядача.

Розвиток подій довкола становлення суспільного мовлення, створення міністерства інформаційної політики засвідчує, на нашу думку, відсутність чіткого бачення шляхів розбудови і захисту національного медіапростору, неготовність громадянського суспільства до серйозного та конструктивного діалогу. Коли в умовах війни у розуміння інформаційної політики вкладаються лише проблеми свободи слова і жодним чином не створення на основі існуючих або нових державних інституцій механізмів протидії зовнішній інформаційній експансії та агресії, стає тривожно за майбутнє України.

З повагою секретарі Національної спілки журналістів України — Олексій КОВАЛЬЧУК (голова Дніпропетровської обласної організації НСЖУ), Степан КУРПІЛЬ, Віктор НАБРУСКО, Михайло СОРОКА (голова Київської організації НСЖУ), Віктор ЧАМАРА, Віра ЧЕРЕМНИХ, Віктор ШПАК, голови обласних організацій НСЖУ: Запорізької — Наталія КУЗЬМЕНКО, Кіровоградської — Юрій СЕРДЮЧЕНКО, Львівської — Ярослав КЛИМОВИЧ.