Нестримний плин часу віддаляє нас від найкривавіших в історії людства подій Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Зменшується армія ветеранів — живих свідків і безпосередніх учасників тієї жорстокої битви. Серед них є особлива категорія, яку 50 повоєнних років у народі так і називали — «діти війни». А 22 жовтня 1993-го Верховна Рада України встановила їм статус «учасник війни». Вони рано увійшли в трудове життя та воєнне лихоліття...

У пам’яті старожилів сіл Кіровка, Червона Трибунівка, Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині, залишився випадок, який вони називають Божим спасінням. У грудні 1943 року німецький полковник — командир полку, що дислокувався на території тих сіл, передбачаючи затяжні бої, наказав підлеглим офіцерам організовано вивести мирне населення з сіл. Наших людей відвели за десятки кілометрів від передової лінії фронту — в напрямку Вінниці і розпустили по селах.

Три з половиною місяці тривали кровопролитні бої. Коли люди після відступу німців повернулися до своїх осель, то побачили, що більшість їхніх будинків були розвалені чи спалені. Тоді мої земляки й оцінили чуйність німецького полковника...

Після прориву оборони німецького полку на полях тих побоїщ лежали сотні червоноармійців і «чорнорубашечників» — так називали мобілізованих польовими військкоматами ненавчених чоловіків і 16—17-річних юнаків. Їх, необмундированих, часто неозброєних, кидали в бій, щоб спокутували кров’ю ганьбу перебування в окупації. Наступаючі частини Червоної Армії залишали на полі бою безліч мертвих і поранених. Тоді проти них була і сама природа, бо посипав густий сніг і вдарили морози. Живі заздрили полеглим...

Селяни підбирали поранених і виходжували як могли. На стелі братської могили в селі Кіровка викарбовано: «Тут захоронено 250 неизвестных советских солдат, погибших 14 марта, 1944 года». В архіві сусідньої сільської ради села Малий Чернятин у списках полеглих 14 березня 1944 року значиться 516 «невідомих радянських солдатів».

Важкі роботи з відновлення зруйнованих колгоспів передусім лягли на плечі жінок. Скрізь вкрай бракувало працездатних рук. До польових робіт залучали неповнолітніх дітей. Але ж поля були усіяні вибухівкою! Партійні діячі знали, що чекає на тих дітей...

Тож до збору врожаю було чимало дитячих жертв і каліцтв. Бо підлітки, з нестримною від природи цікавістю, самі шукали покинуту зброю та снаряди. Підривалися на мінах, гинули й калічилися, як на війні, залишаючи своїм матерям незагойні рани. Але про це у звітах не писалося. У кращому разі — в колгоспних архівах збереглися відомості про трудодні. І тепер уже важко встановити реальні жертви на полях трудового фронту, навіть у Кіровці.

Події в наших селах — це лише фрагмент географії жертв дітей війни в районах тривалих кровопролитних визвольних боїв в Україні. Скільки їх усього, тих жертв? Такої статистики немає...

Соціальний захист пошматованих війною дітей Верховна Рада визначила ще в 1993-му прийняттям Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Що ж спонукало Якова Гальченка порушити це питання через десять років після прийняття закону?

Мабуть, те, що статус неповнолітніх, мобілізованих обкомами партії на обробіток полів, усіяних смертоносною зброєю, і тих підлітків, які працювали у районах, де бої не йшли, у юридичному сенсі не може бути рівнозначним.

У статтях 8, 9 вищезгаданого закону дано визначення категорії учасника війни. Зокрема, пунктом 2 статті 9 цей статус надається «особам, які народилися до 31 грудня 1932 року... включно і... з подачею документів, що підтверджують факт роботи в період війни...»

Прийнятим Верховною Радою формулюванням статус учасника війни визначається роком народження і фактом роботи. Але в тіні залишається надзвичайно істотне для районів затяжних боїв питання, з чого складалась та робота, умов її виконання. Як свідчать події у Кіровці, була робота, яка виконувалася із ризиком для життя.

Для прикладу здійснимо невеличкий екскурс у минуле за допомогою мемуарного нарису учасника війни з нашого села «...Повернувшись з гонів після оранки, діти розпрягали корів попастися, а самі переступали в заміновану зону й обережно розміновували поле: толові шашки — в торбу, а взривники — в кишеню. Знаходили лисячу діру — закидали в неї сотню-півтори тих шашок. Закріпляли... гранату. Підтягували до неї червоний німецький телефонний кабель, прив’язували його кінець до чеки гранати й, розігнувши вусики на ній, відбігали на безпечну відстань і смикали за вільний кінець кабелю. Видовище було незрівнянним: високо в небо підіймався величезний стовп вогню й землі, супроводжуваний вибухом величезної сили. Задовільнившись ефектом, «мінери» знову запрягали корів у шлеї і йшли в гони. Ризик був великий, і жертви були».

А десь інде такі ж мобілізовані 12-річні школярі теж коровами поля орали, а в перерві між гонами спокійно грали у нормальні дитячі ігри і теж виконували «факт роботи».

Вочевидь маємо дві різні специфічні ознаки правового статусу: одна з пролиттям безвинної дитячої крові, друга — без. Бо там боїв не було.

Депутати Верховної Ради голосують за пункт 2 статті 9 — статус «учасник війни», по всій Україні разом. Але ж ми, старше покоління, знаємо, яка велика різниця між «дітьми війни».

У розділі ІІ закону в статті 6 «Особи, які належать до учасників бойових дій» у пункті 11 значиться: «Особи, які були залучені... державними і громадськими організаціями до розмінування полів...» У цьому сенсі діти-школярі, мобілізовані партією до обробітку полів зі смертоносним начинням у районах тривалих визвольних боїв, як у селі Кіровка, були рівні дорослим. Відповідно до статті 6 закону мали б отримати статус «осіб, які належать до учасників бойових дій». Але і це питання було ігноровано.

Встановлення факту поранення особи в неповнолітньому віці внаслідок воєнних дій до 2003 року здійснювалося за Законом «Про пенсійне забезпечення громадян СРСР». За запитами організацій соціального забезпечення комісії опитували свідків і складали протоколи. На їх підставі ЛТЕК визначала причину інвалідності. Тоді інвалідність надавалася лише особі, яка втратила ногу або руку. Для всіх інших, хто отримав поранення при обробці полів, протоколи складалися хіба що для статистики.

У похилому пенсійному віці для тих мобілізованих неповнолітніх школярів при встановлені в них інвалідності від загального захворювання як наслідку причинного зв’язку з воєнними діями, протоколи опитування свідків набули особливо вагомого значення. Тільки ними можна обґрунтовувати в МСЕК статус інваліда війни від загального захворювання.

Якщо в пункті 3 статті 7 закону «Особи, які належать до інвалідів війни, малолітні в’язні фашистських концтаборів були визнані інвалідами від загального захворювання» (нині цю статтю виключено), то в пункті 4 слова «від загального захворювання» вже не включені. А це значить, що ті мобілізовані партією 12-річні українські діти — школярі в пенсійному віці позбавлялися права на отримання статусу інваліда війни від загального захворювання.

І ті 12-річні мобілізовані Обкомом КПРС, Обкомом ЛКСМУ на поля й дороги для обробітку, які дивилися смерті в очі, часто попадали в самий вир розриву мін, снарядів, не визнаються Верховною Радою. Наче звинувачуються й сьогодні у зраді Батьківщини, як і їхні брати — «чорнорубашечники».

Автор—учасник війни, інвалід другої групи за двома загальними захворюваннями, тричі подавав до МСЕК документи і тричі МСЕК було відмовлено: «Не положено!» У законі для таких, як ви, бракує вислову: «Від загального захворювання»...

Олександр ГІВЧУК, учасник війни, інвалід ІІ групи.

Кіровка

Калинівського району

Вінницької області.

Фото з альбому автора.

У матеріалі Якова Гальченка «Пошматовані у дитинстві потребують соціального захисту» — газета «Голос України» № 195 (3195) за 16 жовтня 2003 року, йдеться про десятки тисяч жертв дітей під час бойових дій на окупованій території і неповнолітніх, мобілізованих партією на обробіток полів. Реакції влади на болючу тему тоді не було.

Діти війни (зліва направо): Л. Брицький, С. Голошивець, О. Гівчук.