Робота на агропідприємстві знайшлася лише для двох

Западинці, що у Летичівському районі, переживають не кращі часи. У селі числиться близько трьохсот жителів, хоча і ті далеко не всі тут живуть. Когось із стареньких забрали діти, а хто молодший — давно заробляють на життя де-небудь у місті чи навіть інших країнах. Хоча і раніше село не відзначалось особливим розмахом, проте такого спустошення, як тепер, ніколи не було. Зібравшись у центрі біля відремонтованого ФАПу, люди хочуть поговорити про все, що наболіло. Починають із того, що з усього села лише двом вдалось отримати роботу в господарстві, що нині орендує западинецькі землі. Один там агрономом. Другий — трактористом, причому за трудові досягнення його фото торік занесено на обласну дошку пошани. Комусь така винагорода за працю може видатись відгомоном колишніх часів. Але, як не дивно, западинчани гордяться своїм односельцем і ... трохи заздрять йому. Бо знайшов роботу поблизу дому, із записом у трудовій книжці та офіційною зарплатою...

Молодий чоловік із немовлям на руках не захотів представлятись, проте розповів, що на роботу їздить за півсотні кілометрів до обласного центру. А решта заробітку дає худоба:

— Треба якось виживати, бо у мене, крім сина, є ще дві старші дочки. Мушу дітей на ноги ставити. А з одного городу чи молока — грошей не назбираєш.

Хоча чимало його земляків саме так і живуть. На диво, у невеличкому селі тримають майже півтори сотні корів. Причому старші люди вже потроху відмовляються від худоби, бо не мають сил за нею доглядати. Зате там, де є молоді роботящі руки, і кому ще далеко до пенсії, основну ставку роблять якраз на молоко. В таких сім’ях рідко обмежуються однією і навіть двома коровами — вже як працювати, то знати, за що.

— Найкращий заробіток у тих, хто везе сир та сметану на базар до Хмельницького, — розповідають жінки. — Там за одну поїздку можна кілька сотень заробити. А от здавати молоко тут, на місці, не так вигідно. Правда, у вересні вже почали платити по дві з половиною гривні за літр, а до того було ще дешевше. Тому те, що на базарі заробиш за день, в селі отримаєш за тиждень.

Сільського голову Михайла Демкова можна назвати справжньою місцевою елітою — вже не один десяток літ очолює сільраду, тому, як мовиться, при посаді і зарплаті. Але і його виручає все той же город та худоба.

— Тримаю три корови, ялівку, два бики, шестеро свиней, — розкриває свої бізнес-секрети голова. — І навіть свій пай в оренду не здавав. Бо ж усю цю живність треба чимось годувати, на куплених кормах багато не заробиш.

Таке хазяйство непросто утримувати. Як правило, біля нього важко трудиться вся родина, а заробітки при цьому зовсім не ті, що хотілося б.

За кілограм живої ваги яловичини сьогодні дають не більше дев’яти гривень. Так низько ціна ще не падала. У разі здавання на переробку цілої туші корови можна отримати і по двадцять гривень за кілограм. А за молодого бичка — ще на чотири гривні більше. Але ж ту тушу потрібно ще обробити та доставити на підприємство, а це теж витрати, на які йде не кожен господар.

Якби рентабельність такого виробництва підраховували економісти, то дійшли б висновку, що вона наближена до нуля. Сільський люд таких обрахунків не веде. Перераховують лише ті нечисленні купюри, що потрапляють до рук. А про те, як заради них наробились, вже ніхто мови не веде.

Наскільки точною є економічна наука загалом, настільки приблизною виявляється вона для западинчан. Підраховуючи нині плату за орендні паї, дядьки тільки руками розводять:

— Скільки ж та наша земля коштує, якщо за неї отримуємо по шість з невеличким центнерів зерна? І чому ж так сталось, що наші паї «всохлись» ледь не вдвічі?

У сільраді ситуацію пояснюють так: коли майже десять років тому оформляли державні акти, з’ясувалось, що значна частина земель — це схили. А вони, відповідно до законодавства, не підпадають під розпаювання. Тоді ці землі і вивели з паїв.

Тривалий час схилів ніхто не торкався. Аж поки нинішньої весни орендар їх не засіяв. Людям невтямки: чому ж для них ця земля виявилась непридатною і недоступною для користування, а для орендаря — навпаки.

У районі, де розпорядились цими площами, в такому підході не вбачають криміналу. Мовляв, нехай краще будуть схили засіяними, ніж заростають бур’яном. Тим більше, що плата за землю пішла до сільської казни.

Все, начебто, логічно та головне — законно. Але люди все одно не втямлять, чому ж ті закони ніяк не на їхню користь? Чому одна і та сама земля одним приносить прибутки, іншим — тільки роботу? І, зрештою, хто вони на цій землі? Бо господарями їх назвати важко.

Западинці все ще живуть надією, що хтось прийде та щось зробить у їхньому селі. Бо практично все розвалилось, закрилось, зникло...

— Така гарна школа була, але вже два роки, як закрита. Казали, що дітей мало, тепер усіх двадцятьох возять до сусідів. Але нехай би хто організував у тій школі хоч якесь виробництво: і людям — робота, і приміщення збереглося б, бо за зиму-другу воно просто розсунеться, — просять в один голос.

Але хто ж має прийти, зробити, найняти на роботу? Сільський голова висуває свою версію:

— Це правда, до бюджету сільської ради надходить по 15 гривень за кожен гектар орендованої землі. Але що зробиш за такі гроші, якщо у Западинцях всього шістсот гектарів передано в оренду? Про які соціальні, а тим паче — бізнес-проекти можна вести мову? От якби закон зобов’язав орендарів за використання кожної тисячі гектарів землі створювати п’ятдесят робочих місць, це б справді могло допомогти селу.

Наразі таких зобов’язань ніхто на себе не бере — ні орендарі, ні держава. Тож люди виживають, як можуть. Щоб не малювати картину лише чорними фарбами, варто зауважити: багатьом це таки вдається. Вже не один рік поспіль Хмельниччина пишається, що займає у країні чільні позиції з багатьох показників в АПК. Але при цьому, зазначає керівник аграрного департаменту ОДА Олег Стрілецький, 

Загалом виходять чималі обсяги, які неможливо спожити самостійно. Це означає, що більша частка вирощеного, вигодованого та виробленого йде на продаж. І це — реальне джерело доходів для селян. Як і місце роботи, котре не потрібно створювати додатково — воно вже є. Причому майже у кожному дворі.

Можливо, все це потрібно визнати, визначити і впорядкувати. Тобто передбачити встановлення трудового стажу, сплату податків, відрахувань до Пенсійного фонду... А одночасно розробити механізми регулювання цін, що допомогло б кожному, хто працює і живе за рахунок землі, стати конкурентоспроможним на ринку.

Тим часом тисячам маленьких і великих западинчан за старою звичкою ще хочеться вірити, що хтось колись дасть кожному роботу, зарплату, гарні дороги, нові школи та лікарні — словом, райське життя. Та хто б не обіцяв його, навряд чи так станеться.

Хто спритніший та кмітливіший, давно це зрозумів і таки навчився заробляти гроші навіть на своєму городі. Але одинакам, які можуть покладатись лише на силу своїх рук, надзвичайно важко. Ось тут і потрібні державні підтримки, програми, певні зобов’язання перед трударями. Тоді й справді можна повірити в те, що навіть у Западинцях ще довго не згасне життя, а у села, як і в людей, є перспектива.

 

Хмельницька область.