Про що мовчить вчитель

Днями Прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що на зміну педагогам, які досягли пенсійного віку, повинні прийти молоді вчителі. Він доручив міністру освіти і науки нормативно зобов’язати випускників педагогічних вузів, які навчалися коштом бюджету, відпрацьовувати у школах.

Сумніваюся, що заганянням молодих педагогів до шкіл можна розв’язати проблему старіння педагогічних кадрів. Молоді остерігаються учительської праці, бо вона не забезпечує прийнятного соціального статусу.

Молодий вчитель приходить до школи після закінчення вищого навчального закладу, можливо, у нього вже є сім’я і діти. Якщо він закінчив бакалаврат, то матиме восьмий розряд тарифної сітки. Якщо він магістр — то дев’ятий, а це 1 474 грн. посадового окладу. Для порівняння, посадовий оклад технічної працівниці без вищої освіти у цій само школі — 1 147 грн.

 Якщо у родині двоє вчителів і двоє дітей — це близько до межі бідності, не кажучи вже про відсутність навіть гіпотетичної можливості заробити на власне житло. Вони можуть любити свою професію, та хтось із сім’ї вимушений її покинути, для того щоб заробляти. У будь-якому випадку, щоб вижити, вчителям доводиться підробляти репетиторством або ж додатковими роботами.

У сільського вчителя додається ще одна проблема. У малій школі є проблема —добрати необхідну кількість годин до ставки. Це ще зменшує оплату праці. Доводиться надолужувати веденням сільськогосподарських робіт.

Все це призводить до того, що вчитель не має достатнього часу на підвищення кваліфікації та самовідновлення, які необхідні, аби вберегтися від професійного вигорання.

Це усереднені показники, а якщо брати реальні приклади, то, пропрацювавши у школі 45 років, вчитель-пенсіонер в регіонах отримує пенсію в розмірі 1 043 грн. (у Києві — трохи більше за рахунок столичних надбавок).

Середня освіта тримається на досвідчених, кваліфікованих учителях. 55% вчительського складу мають стаж понад 20 років. Саме завдяки самовідданості і професіоналізму цих людей живе і працює система освіти.

Людей, якими рухає любов до дітей, не зупиняє бідність, на яку прирікає їх вчительська професія. Але болить значне падіння поваги до вчительської професії у суспільстві.

Найбільше принижує атмосфера несвободи і примусу з боку влади.

Зокрема, хронічне недофінансування змушує вчителів і директорів шкіл випрошувати в органів влади і батьків гроші, матеріали просто для того, щоб організувати навчальний процес, забезпечити елементарні умови для навчання дітей.

Пошук коштів — не єдина невластива функція вчителя. Вчительство відкрито розглядається як різновид адміністративного ресурсу, засіб створення «масовки» на політичних заходах.

Учителя відволікають від роботи безперервні суперечливі «реформи», які призводять лише до збільшення паперової бюрократії, а також до необхідності закуповувати нові навчальні матеріали власним коштом.

Деякі такі новації обурюють. У вересні заборонили використовувати навчальні посібники для 1-х, 2-х і 5-х класів, які мають дозвіл МОНу, але видані до 2012 року. Це пояснюють запровадженням нових освітніх стандартів. Та чи принципово відрізняється зміст освіти для дітей цієї вікової категорії, щоб заборонити учителям використовувати випробувані часом збірники диктантів, задачники або хрестоматії? Немає аргументів для такого абсурдного обмеження педагогічної свободи вчителя. То для чого це? У вчительському середовищі найпопулярніша версія така — щоб примусити закуповувати нові посібники, надруковані видавництвами, наближеними до керівництва Міносвіти.

Перше — вчитель потребує гідної оплати праці. В усіх розвинених країнах освітянин належить до середнього класу. Фінський вчитель на рік отримує понад 40 000 доларів, американський — 45 000, німецький — 65 000 (дані 2011 року). А в Україні...

За даними Міністерства фінансів, для реалізації цієї норми по всій галузі освіти необхідно 58 млрд. грн. Зрозуміло, що неможливо одномоментно розв’язати таку проблему. Але ми все-таки зобов’язані закласти у законодавство необхідний рівень оплати праці вчителя та розробити кількарічну програму поступового доведення оплати праці до цього рівня. Закликаю народних депутатів підтримати цю ініціативу.

Пропоную також підтримати законопроект народних депутатів від Партії регіонів С. Кузьменка і Є. Балицького №2413 щодо збільшення розміру виплати педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків. Цю ініціативу можна реалізувати вже зараз.

Друге — вчитель потребує мотивації до професійного зростання. Програма зростання оплати праці до гарантованого законодавством рівня повинна супроводжуватися підняттям рівня кваліфікації педагогічних працівників. Підтвердження високого кваліфікаційного рівня має передбачати суттєве зростання оплати праці. Тоді в освітян буде реальна мотивація працювати над розвитком своєї професійної майстерності.

Сучасна система мотивації вчителя, його професійної підготовки нині розробляється у рамках обговорення засад нового базового закону про освіту. Але ми повинні вже сьогодні дати мотивуючий сигнал вчителям, особливо молодим. Депутати—члени Комітету з питань науки та освіти внесли проект постанови №2893 щодо збільшення розміру щорічних премій Верховної Ради України педагогічним працівникам навчальних закладів та молодим ученим. Вважаю, Верховна Рада повинна підтримати збільшення премій.

Третє — вчитель потребує довіри і поваги. На мою думку, це найголовніше і найцінніше, що втримує в професії. Яка може бути повага на короткому повідку? Держава повинна більше довіряти вчителю. Потрібна децентралізація управління освітою. Центральні органи влади мають формувати політику, затверджувати державні освітні стандарти з визначеними очікуваними навчальними результатами. Місцеві управління освіти мають створювати належні умови для роботи шкіл та вчителів. І нехай сам учитель вирішує, як будувати навчальну програму для досягнення визначених результатів, якими методиками і підручниками користуватися, які курси підвищення кваліфікації відвідувати. Саме таку модель відносин між державою, школою і вчителем ми закладаємо у новий базовий закон про освіту, саме така модель працює у провідних системах освіти світу.

Скільки в Україні, та й усьому світі державних або приватних компаній, в яких працює півмільйона працівників? Лише система середньої освіти налічує понад 510 тисяч освітян. А ще дошкільна, позашкільна, професійно-технічна, вища освіта...

У загальноосвітніх навчальних закладах навчається понад 4,2 млн. учнів. Мало яке підприємство в Україні може похвалитися подібною «абонентською базою» — хіба що телекомунікаційні компанії.

Важко переоцінити значення освітянської спільноти для України. Як держава застосовує цей величезний потенціал? Нині систему освіти намагаються зробити засобом збереження влади та нав’язування провладних політичних поглядів. Але ж справжнє призначення освіти в іншому. У системі освіти закладаються підвалини майбутнього, виховуються громадяни, які завтра вестимуть країну до процвітання. Таку освіту ми маємо спроектувати, і розпочати необхідно зі зміни ролі вчителя.

Бо не може підневільний вчитель виховати вільну особистість. Саме тому ми повинні забезпечити підвищення соціального статусу вчителя, мотивувати його до професійного зростання, дати вчителеві більше свободи і більше повноважень для творчої самореалізації.

У вересні світова стрічка новин рясніла подіями за участі вчителів: вуличні сутички в Мексиці, страйки в Греції, протести у Великобританії. Незважаючи на роки пригнічення, в освітянській спільноті України зберігається величезна пасіонарність. Відчуваю це, спілкуючись з освітянами щоденно. Впевнена, українське вчительство не мовчатиме вічно. Краще прислухатися до потреб вчителя сьогодні, ніж чекати, поки він вийде на вулиці завтра.