«Ми змушені були ховатися від уболівальників»

— Їх було безліч, і кожна з них вдихала у команду нове життя. Наша перемога у Кубку Союзу 1969 року стала величезною сенсацією. Це ж не жарт — команді з Першої ліги перемогти у фіналі 1:0 представника Вищої (СКА, Ростов-на-Дону). А яскравий вихід «Карпат» до Ліги Європи три роки тому! Так само і нещодавній матч із «Шахтарем». А в 1971-му, коли ми у Львові перемогли київське «Динамо» з рахунком 3:1! Тоді кияни ні від кого не пропускали три голи, а ми їм забили. Та всі ці здобутки заслужені, адже в основі будь-якого успіху — велика робота.

Та все ж найбільшими сенсаціями є створення «Карпат», пізніша їхня ліквідація і відновлення 1989-го.

— Та ми ховалися від усіх! Знали, де після матчів збиралися вболівальники, щоб обговорити гру. Тож ми десятою дорогою обходили ті місця, бо нас би просто на сувеніри розібрали (усміхається. — Авт.). На центральній алеї міста далеко за північ святкувало близько десяти тисяч чоловік. Можете собі уявити, як тоді любили команду!

Важко сказати, від чого це залежить — від молодості арбітрів чи від інших чинників. Можливо, вони «помиляються» за гроші, але хто ж це доведе? Колись теж «працювали» із суддями, але це було інакше: їх зустрічали на вокзалі, везли до якогось дефіцитного магазину, де ті могли собі купити, скажімо, норкову шапку зі знижкою. Але за власні гроші. Потім їх вели на вечерю. Не знаю, як це тепер відбувається, але суддівством частіше не задоволені.

— Було таке. Особливо цим «відзначались» у Ташкенті. Приїжджаєш туди, а дихати нема чим. Я не можу їм дорікнути, що автобус був не той чи готель, — із цим все було гаразд, а от на полі...

Початок матчу вони призначали на першу, другу, третю годину дня. А перед самою грою поле рясно поливали водою. Уявляєте собі наші відчуття? Спека і вологість. Це жах, це небезпечно для здоров’я. Призвичаїтись до таких умов могли не всі — як правило, три-чотири гравці з команди просто зупинялися. А вони цим користувалися й добивали суперника.

— А ми тоді не були футболістами. Ми не могли отримувати гроші за те, що граємо. Кожна команда була закріплена або за заводом, або за іншою структурою, і ми рахувалися на роботі у цих організаціях і там отримували зарплату. А блага? За те, що виграли Кубок СРСР, федерація дала нам медалі, грамоти і кожному по 261 рублю. А у Львові кожен отримав по чорно-білому телевізору «Електрон». Але ці телевізори якісь несправні були, бо дуже швидко їх довелося ремонтувати.

Коли «Карпати» тренував Олег Кононов, він запросив мене на зустріч з футболістами, щоб я розповів про ту легендарну команду. Коли мова зайшла про гроші, я сказав, що наша місячна зарплата становила 130—160 рублів. Один темношкірий легіонер запитав, скільки це орієнтовно на нинішні гроші. Я спробував пояснити, на що він відповів: «Та я стільки за один день на таксі витрачаю» (сміється. — Авт.). А нам доводилося на них жити цілий місяць. Щоправда, ще платили по 40 рублів за перемогу. І коли я назвав цю цифру, футболісти зауважили, що за таку премію вони б хіба на поле вийшли й одразу пішли, — не граючи.

— Квартири були. Мене в один період дуже хотіли переманити до київського «Динамо». Приїхала зі столиці людина, яка привезла ордер на трикімнатну квартиру на Хрещатику площею 200 квадратних метрів. Я вже навіть думав, що якби тоді погодився на пропозицію киян, а нині цю квартиру продав, то був би мільйонером (усміхається. — Авт.). Та коли у Львові почули, як мене зваблюють перейти до «Динамо», миттю виділили мені квартиру у центрі міста. І я вже 40 років у ній мешкаю.

— Так, тоді «Москвич» коштував три тисячі. А ми багато перемагали і всі преміальні (а це 40 рублів за гру) відкладали. Тож за три—чотири роки на машину можна було назбирати.

— Та я з неї практично втік (сміється. — Авт.).

— Я грав за дублерів «Динамо» і паралельно здобував вищу освіту. Після кожного матчу сідав на потяг і мчав до Львова на пари. Я чудово розумів, що футбол через травму може будь-коли закінчитися, а без диплома у ті часи ти був ніхто. Тож я тримався за науку.

У дублі киян я грав чудово. Мене вже навіть розглядали як конкурента Лобановського. Одного разу я навіть зіграв за основу киян у матчі на Кубок СРСР в Ленінграді. Коли тренер оголошував склад на цю зустріч, то замість прізвища Лобановського він назвав моє. Всі були вражені. Я вийшов на поле, ми виграли, а один з голів було забито з моєї передачі. Це був останній матч сезону.

Тоді, 1961-го, основа та дублери «Динамо» стали чемпіонами СРСР. Тож керівництво всіх гравців вирішило преміювати безплатною поїздкою до Сочі на двох. Тренери команди викликали нас по одному до себе й запитували, з ким їдемо відпочивати. Хтось брав дружину, хтось матір чи батька, хтось дівчину. І тут моя черга. А в мене ж на носі сесія в університеті, тож у коридорі я штудіював «Науковий комунізм» (сміється. — Авт.). Заходжу, а мене запитують: «Ну, з якою дівчиною поїдеш?» Я показую на книжку і кажу, що хіба з нею, а краще, якщо взагалі не поїду і нормально складу сесію. Вони подумали, що в мене з головою щось не те. Як це — відмовитися від путівки до Сочі? Та все-таки я залишився і складав сесію.

І от на початку січня 1962-го у моєму львівському помешканні задзвонив телефон. Беру слухавку, а там... перший секретар обкому партії! Тоді це було крутіше, ніж губернатор. Сказав, щоб я завтра о дев’ятій ранку з’явився до обкому. Я всю ніч не спав, не розумів, за що мене туди викликають. Вже почав згадувати, чи не сказав десь щось зайве.

Зайшов я до кабінету секретаря весь блідий. Побачивши мій переляк, той заспокоїв мене і почав говорити про футбол. Мав на мене повне досьє: всі матчі, які зіграв, голи, хвилини проведені на полі. Він запропонував мені покинути «Динамо», залишитися у Львові і розпочати виступи за команду, яку от-от мали утворити. І переконав.

Коли з «Динамо» почали телефонувати і нагадувати, щоб я їхав з ними на збори,  став хитрувати, мовляв, ще не склав іспитів і мушу трішки затриматись у Львові. А коли вони нарешті дізналися, що я з чемпіона СРСР «Динамо» переходжу до новоствореної аматорської команди «Сільмаш», покрутили пальцем біля скроні. Тодішній мій крок справді нагадував авантюру, але пізніше на базі цієї команди, яка виборола право стартувати серед майстрів у Другій лізі, утворилися «Карпати».

Тож ніколи не шкодував, що так вчинив у 1961-му. Я став частиною історії самобутнього клубу, а «Карпати» назавжди залишились у моєму серці.

 

 

Львів.