Яка доля спіткає спеціалізовану медико-санітарну частину №19, турбує нині в Кіровограді десятки тисяч людей. Цей медичний заклад підпорядкований Міністерству охорони здоров’я України та фінансується за рахунок державного бюджету. І це його головний і чи не єдиний «недолік». У бюджеті грошей катма, тож чому не зекономити ще й на цій кіровоградській лікарні та не реорганізувати її, мабуть, подумали в Мінохорони здоров’я. А от про що подумали в місцевих коридорах влади, можна лише здогадуватися. Кажучи казенними словами, лікарня, про яку йдеться, покликана здійснювати медичне обслуговування працівників уранових шахт «Інгульська» та «Новокостянтинівська, геологорозвідувальної експедиції №37 «Київгеологія» та будівельно-монтажного управління №5, членів їхніх сімей і населення прикріпленої території.

Простіше кажучи, СМСЧ №19, виконуючи Конституцію України, безплатно лікує людей, проводячи щорічно майже п’ятсот операцій та обслуговуючи майже десять тисяч хворих. Тож хіба можна «реорганізовувати» такий заклад? — запитаєте ви. Можна. Наприклад, якщо, користуючись поняттям «від стелі», взяти та й зменшити розчерком пера кількість обслуговуваних пацієнтів з дев’яти тисяч до чотирьох. Знову здивуєтесь, чи можна таке зробити, адже хворі — не яйця, їх на смітник не викинеш! З’ясовується, і це можна. Треба просто не помітити деяких цифр у деяких звітах. Та ще, можливо, перестати дбати про людей. А прибрати ліжка — найлегше.

Інформація про те, що до кінця року планується закриття п’ятиповерхового корпусу стаціонару СМСЧ №19, впала на голови кіровоградців, як грім з неба. Адже це чи не єдина в Україні лікарня, де проводять унікальні операції. Чи доводилося вам чути, що, видаливши у хворого частину кістки, можна виростити таку само за порівняно невеликий проміжок часу? А довжиною 16 сантиметрів? Та чого там чути, приїздіть до шахтарської лікарні та подивіться на власні очі. А поставити на ноги скалічену на обидві ноги людину після ДТП, що трапилося понад рік тому, та ще й після того, як в обласній лікарні пацієнтові сказали, що оперувати його немає сенсу? Нині Сергій Шевченко вже впевнено рухається на одній нозі, а на другу чекає ще кілька операцій.

Таких прикладів можна навести багато.

Наших чиновників від медицини тут так і не дочекалися. Тож не дивно, що закулісна новина про ймовірне закриття операційного відділення та відчутне скорочення в усьому закладі спричинила небувале обурення як з боку мешканців міста, так і з боку персоналу лікарні. Переймаючись ситуацією, обласна газета «Народне слово» навіть опублікувала інтерв’ю начальника управління охорони здоров’я Кіровоградської ОДА Олега Рибальченка з цього приводу.

Подамо деякі тези цього інтерв’ю. «Мешканці, які обслуговуються в цьому медичному закладі, не втратять доступність медичної допомоги. Ми не обговорюємо абсолютне закриття, розформування чи ліквідацію медико-санітарної частини №19. Питання полягає лише в тому, в якому вигляді вона існуватиме...».

І справді, в якому?

З’ясовується, нині тривають переговори про переведення СМСЧ №19 на баланс міста (Кіровограда. — Авт.). Щоправда, місто не надто цього хоче, бо не потягне таку ношу. Та в управлінні сподіваються (!), що фінансування МОЗ залишиться. Наразі обласна адміністрація має лише запит міністерства і повинна відповісти, в якому обсязі зможе профінансувати цей заклад сама. На даний же час бюджет закладу формується з двох частин: за рахунок видатків МОЗ «на утримання відомчих закладів і перерозподілу бюджетних коштів на кількість мешканців, які обслуговуються» (виділено автором). А кількість... раптом зменшилася вдвічі. Тож кореспондент газети не втримався, щоб не запитати, чим можна пояснити таке різке зменшення, від 9500 до 4100 осіб, що обслуговувалися в СМСЧ №19?

«Якщо СМСЧ №19 забезпечує медичний огляд працюючих у важких і небезпечних умовах, то контингентом для них є не весь персонал, а лише ті, хто працює у шахті... Контингенти — це не люди. Одна особа одночасно може бути жителем мікрорайону, працівником шахти та інвалідом за професійним захворюванням, а це три різні категорії. Ми оперуємо вивіреною органом державної статистики реальною кількістю обслуговуваного населення — 4100 осіб. Зміну цієї цифри можна пояснити зменшенням населення за рахунок природних процесів (у Кіровограді населення за останні роки майже не зменшилося. — Авт.). Крім того, і на самій шахті сталися зміни. У 2010 році знову-таки відбулося визначення контингенту, і частину населення (за його ж бажанням) (!) місто залишило за собою. Населення тих територій, які раніше були закріплені за СМСЧ №19, але ближче розташовані до поліклінічного об’єднання Кіровограда, звернулося з відповідним проханням до міського голови. Окрім територіальної віддаленості треба враховувати і дефіцит кадрів у СМСЧ №19. У 2010 році міський голова підписав документи, відповідно до яких він віддає (!) певну частину мешканців іншим лікарням. Після цього, згідно з розрахунками загальнодержавної відповідності населення до кількості ліжок, відбулося практичне впорядкування...». Отака, зрозуміла для пересічного хворого інформація.

Чому ж тоді в окремих ЗМІ наводиться інформація, що кількість осіб, які щороку звертаються по допомогу до СМСЧ №19, сягає 20 тисяч? Якщо й не таку, то не набагато меншу цифру називають і поінформовані громадяни та працівники лікарні. З’ясовується, вони неправильно рахують. Адже «хворий за один день може звернутися і до хірурга, і до терапевта, і до невропатолога. І тоді таких звернень три...» (!).

І справді. А от якщо такі звернення порахувати за одне, то до терапевта, чи до невропатолога хворому звертатися нібито вже не треба. Ось у чому сила вітчизняної медицини. Нема чого шахтареві чи ветеранові війни тричі звертатися в лікарню з різними болячками і псувати статистику. Вибери щось одне і хворій на здоров’я. Може, саме таким принципом керуються в Міністерстві охорони здоров’я? А якщо ні, то яким? Доречно тут згадати виокремлену тезу щодо «кількості мешканців, які обслуговуються». От, виявляється, де собака зарита.

Ще один аргумент чиновників — не всі шахтарі нині живуть на території обслуговування. Тож вони отримують медичну допомогу за місцем проживання. Мабуть, що так. Але ж будь-яка лікарня виконує свої функції за територіальним та спеціалізованим принципом. Чи можна заборонити шахтарям лікуватися в інших медзакладах, де надаються інші медпослуги? Або вихованцям місцевої ДЮСШ — лікуватися в СМСЧ №19?

Різке зменшення кількості пацієнтів з дев’яти до чотирьох тисяч — абсолютна липа, стверджують працівники лікарні й показують свої реальні дані та офіційні звіти, згідно з якими СМСЧ №19 як обслуговувала раніше, так і продовжує обслуговувати майже десять тисяч хворих. Згідно з довідкою, яку, зокрема, передали й до МОЗУ, 2013 року за СМСЧ №19 закріплено 1557 працівників шахти «Інгульська», 300 працівників шахти «Новокостянтинівська», 85 геологорозвідників, 66 працівників БМУ №5. Застосувавши встановлений коефіцієнт 3,2, разом із членами сімей маємо майже 6500. Додаємо 420 колишніх працівників — профхворих, 550 ветеранів праці, 35 інвалідів виробництва, 123 працівника закладу та 1872 жителя прилеглої території — виходить 9425 осіб. Навіть якщо не враховувати місцевих жителів, то — 7553. Але ж не чотири тисячі, як повідомляється в Міністерство охорони здоров’я. Врешті, до лікарні звертаються й не шахтарі, та й живуть не на закріпленій території. Життя змушує їх це робити, бо в інших закладах допомогти їм не можуть...

Далі. З’ясовується, «реорганізація» таки вплине на долю персоналу.

«З огляду на плани з адаптації до кількості населення будуть структурні зміни в кількості ліжок без втрати лікарів, але певні зміни все-таки торкнуться медичних працівників, — йдеться далі у відповіді. — Частина має перейти до іншого підрозділу, наприклад, до поліклініки (чи там їх чекають?! — Авт.), а інша — може залишитись у тому ж відділенні, де працює. В медичному закладі є працівники пенсійного віку, які погоджуються працювати й надалі, якщо лікарня залишиться у такому само вигляді. Якщо будуть будь-які структурні зміни, то вони відмовляються працювати. Це питання можна вирішити лише за бажанням працівників».

То ось як можна позбутися пенсіонерів. А що насправді бажають працівники, зокрема — хірургічного відділення, читаємо в їх листі до народного депутата Є. Мармазова: «Ми, працівники ДЗ СМСЧ-19 МОЗУ... дуже стурбовані закриттям стаціонарного п’ятиповерхового корпусу нашої лікарні, хірургічного та приймального відділень, операційного блока, та звільненням персоналу, який там працював. Ми хвилюємося за майже 500 пацієнтів, які щорічно могли лікуватися в хірургічному відділенні, оперуватися та отримувати висококваліфіковану медичну допомогу. Крім того, щорічно в стінах хірургічного відділення отримували висококваліфіковану консультативну допомогу 2000 хворих. Як відомо, лікарні створені для хворих. Куди їм дітися, та й нам теж? Знаючи... позицію Президента про те, що: «якісне реформування медичної галузі було і залишається одним із пріоритетних завдань. При цьому не повинні закриватися медичні заклади, які укомплектовані і належно виконують свої обов’язки, і звільнятися висококваліфікований спеціалізований хірургічний персонал». Підписали листа 20 працівників.

Чиновники ж стверджують, що в лікарні — дефіцит кадрів, і ставлять запитання: навіщо перебувати в лікарні, якщо там немає медичного персоналу? І справді. А хто ж тоді — два десятки працівників хірургічного відділення? Хто — всі 123 працівники закладу? Може, не медики?! То хто ж тоді робить операції, якими заклад славиться не лише на Кіровоградщині, а й в усій країні. Хто ж тоді лікує щорічно майже десять тисяч хворих?

«У травматологічному відділенні працює надзвичайно професійний лікар (йдеться про завідувача відділення, кандидата медичних наук, лікаря від Бога Олександра Баркова. — Авт.).... Зрозуміло, що пацієнти бояться втратити талановитого медпрацівника, однак особисто під нього будувати (утримувати? — Авт.) стаціонар не раціонально. Дрібні операційні втручання амбулаторного типу як відбувались, так і будуть відбуватися...». Отже унікальні операції, які під силу в державі, після професора Єлізарова, хіба що його учневі О. Баркову та ще одиницям, повернення до життя калік, від яких відмовилися в усіх інших закладах, часто — порятунок їх від гангрени та інших небезпечних для життя наслідків — дрібні операційні втручання? Ну, знаєте, панове!

З цієї нагоди ще одне, аж ніяк не риторичне, запитання: а може, за наявності такої матеріальної бази і таких спеціалістів заклад, навпаки, не розвалювати треба, а підсилювати та розбудовувати?

Кіровоградщина скрізь констатує себе, і небезпідставно, енергетичним серцем країни. Тут найбільші в Європі запаси уранової руди, тут розташовані діючі шахти з її видобутку, тут розпочали будівництво заводу ядерного палива. Галузь розвивається, створюються нові робочі місця. І при цьому «реорганізовують» шляхом тотального скорочення медзаклади, які покликані дбати про здоров’я працівників галузі, членів їхніх сімей і місцевого населення.

«Але ж ми залишаємо СМСЧ №17 у Смоліному», — парирують ретиві чиновники. Але ж там працює лише два лікарі. Як бути з твердженням, що бракує кадрів, у цьому випадку? Чи не краще саме ними підсилити потрібний людям заклад? Чи мета все-таки інша?

У листі міністра Р. Богатирьової до голови Кіровоградської ОДА А. Ніколаєнка зокрема зазначається: «З метою формування єдиного медичного простору пунктом 29.1. Національного плану дій передбачено передачу державних закладів охорони здоров’я, що належать до сфери управління Міністерства охорони здоров’я України і надають медичну допомогу населенню, у тому числі за професійною, не пов’язаною із станом здоров’я людини, ознакою (виділено автором), у власність відповідних територіальних громад.

Зважаючи, що ДЗ «Спеціалізована медико-санітарна частина № 19 Міністерства охорони здоров’я України» та ДЗ «Спеціалізована медико-санітарна частина №17 Міністерства охорони здоров’я України» не виконують загальнодержавних функцій та надають медичну допомогу за професійною ознакою (виділено автором), пропонуємо передати ці заклади у власність відповідних місцевих державних адміністрацій...».

У разі прийняття рішення про таку передачу, міністр просить поінформувати МОЗ та обіцяє, що Міністерством фінансів України будуть враховані зміни при розподілі обсягу міжбюджетних трансфертів.

Складається враження, що хтось неправильно інформує міністра. Бо як можна назвати «державним закладом, що надає медичну допомогу населенню за професійною, не пов’язаною із станом здоров’я людини, ознакою, СМСЧ №19, якщо лише операцій за рік у цьому закладі проводиться майже п’ятсот, якщо лікують тут, у т. ч. — стаціонарно, майже десять тисяч хворих? І не лише шахтарів, а й школярів, ветеранів тощо? І де в Національному плані дій сказано про штучне скорочення кількості хворих, скорочення кількох діючих відділень, закриття операційних блоків, у яких проводяться сотні унікальних операцій?

На завершення хочеться навести ще одну цитату з листа міністра: «Відповідно до Указу Президента України від 12 березня 2013 року № 128 «Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010—2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» визначені необхідні кроки, спрямовані на поліпшення здоров’я населення, забезпечення рівного й справедливого доступу усіх громадян до медичних послуг належної якості» (виділено автором).

Панове?! Може, ми щось не так розуміємо? Або ви? Чи, може, ви вважаєте, що Президент України, видаючи цей Указ, мав на увазі щось інше?

Кіровоград.

Фото автора.

 

P. S. Коли матеріал уже було підготовлено до друку, пролунало кілька телефонних дзвінків. Деякі абоненти переконливо доводили, що вся справа в необхідності «захоплення» чималенького добротного приміщення, яке вивільняється після закриття стаціонару СМСЧ №19. Інші ж стверджують, що саме сюди переведуть інший заклад, а вже на його приміщення, розташоване в центрі міста, дехто давно поклав око. Ми не можемо погодитися з такими переконаннями. Нам здається, що просто хтось не зовсім уважно прочитав відповідний Указ Президента України.

Факт

Навіть закордонні медики, які співпрацюють з лікарями СМСЧ №19, приїхавши до лікарні, були вражені рівнем та новітніми методами оперативного лікування, тому й погодилися надавати для українських хворих німецькі імплантати. 

До речі

Та, кажуть, усе значно простіше. Кажуть, потрібно саме 4100 — норма мінімальної кількості хворих, що має обслуговуватися стаціонарами, встановлена МОЗ. Менша від норми кількість хворих дозволяє «реорганізувати», а простіше кажучи — скоротити або й закрити стаціонар медзакладу.

Сергій Шевченко, попри небажання фотографуватися, після операцій лікаря Баркова (ліворуч) йде на поправку і дуже задоволений: в інших лікарнях йому сказали, що його ноги невиліковні і він назавжди — інвалід.