Минув рік від початку подій на Майдані, що стали поворотними в історії країни. Ми багато чого намагаємося зрозуміти й переосмислити. Адже в запалі революцій часто виникають ситуації, коли, не замислюючись і не розібравшись, ми виносимо вирок тим, чий досвід відомого вченого, успішного менеджера, громадського діяча та організатора системних перетворень у суспільстві може стати для нас неоціненним надбанням. Про це і не тільки бесіда кореспондента «Голосу України» з опальним ректором столичного медуніверситету Віталієм МОСКАЛЕНКОМ.
— Віталію Федоровичу, хочу одразу уточнити: на які запитання вам не хотілося б відповідати?
— Насамперед хочу одразу подякувати редакції одного з найавторитетніших видань країни за надану можливість виступити на його сторінках. Але, скажу відверто, мені б не хотілося говорити про деталі слідства, що вже практично завершено, і тому обговорювати подробиці висунутих проти мене обвинувачень саме тепер було б не зовсім коректно. Крім того, я б не хотів розповідати про все пережите, коли мені довелося залишити пост ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Так, були ще й певні складності зі здоров’ям, але говорити про особисті проблеми на тлі тієї трагедії, яку переживає нині Україна, було б, щонайменше, недоречно.
— Так, але ваше залишення посади мало доволі широкий суспільний резонанс...
— Зізнаюся, дуже гірко читати той вал негативу, який обрушився на мою адресу після відомих подій. Зрозумійте, сьогодні я ні на кого не тримаю зла, і по-християнськи всіх пробачив. Тут доречно згадати слова австрійської письменниці, лауреата Нобелівської премії з літератури Марії Ебнер-Ешенбах: «Апостоли ненависті вас не врятують».
Але я пишаюся тим, що ми зуміли буквально відродити університет. Ті, хто ввійшов туди після мене, побачать добротні, гарно відремонтовані й відреставровані корпуси та приміщення, унікальні навчальні аудиторії з новітнім навчальним обладнанням, ґрунтовно впорядковані музеї, лабораторії тощо. Дай Боже, щоб їм удалося зробити хоча б половину того, що було зроблено за минулі десять років...
А зроблено було, справді, чимало... Це й відкриття нових спеціальностей, англомовного відділення, медичного коледжу, тренінгового центру для викладачів і студентів коштом Євросоюзу. Це й 25 комп’ютерних класів, створення 250 нових навчальних планів і програм і такої ж кількості підручників, до того ж, зауважте, кожен — трьома мовами. Це й перехід на кредитно-модульну систему організації навчального процесу, підписання в Болоньї спеціальної декларації. Це й повна модернізація стоматологічного центру, розширення втричі Українського медичного ліцею, а головне — створення стабільної фінансово-економічної основи (зростання власного бюджету в 5 разів!). Це й повноцінний розвиток соціально-побутової інфраструктури, освоєння нових клінічних баз і багато, багато іншого. Нами створено потужний кадровий резерв — майже 300 молодих учених, залишених в університеті.
Свій безцінний досвід і знання передають майбутнім лікарям і провізорам 250 докторів наук і професорів, 900 кандидатів наук і доцентів, понад 100 заслужених лікарів України, лауреатів Держпремії України та академіків — це, повірте, кращий кадровий потенціал не тільки серед медичних університетів.
Ось чому, починаючи з 2005 року, університет стабільно посідає перше місце серед українських «медів». Відповідно до рейтингу ЮНЕСКО «ТОП-200», впродовж останніх кількох років ми впевнено тримали 3—5-ті позиції, випереджаючи відомі виші-гранди. Уже три роки наші випускники отримують дипломи європейського зразка. Тільки в останні 2—3 роки підписано майже 70 договорів з європейськими, азіатськими та американськими вузами, куди студенти активно їздять на стажування. Великий потік і бажаючих навчатися в нашому університеті. Тобто, по суті, євроинтеграція в нас почалася вже давно. Пишаюся тим, що два мої учні після закінчення вузу продовжили навчання один в Оксфорді, а друга в Каролінському університеті Швеції. Мені пощастило читати лекції в Оксфорді, в Норвегії, в Польщі, в Швеції й у низці інших країн.
До слова, університет посідає перше місце серед київських вузів, а їх понад 40, за кількістю студентів-іноземців, випереджаючи 50-тисячні колективи Національного університету імені Т.Г. Шевченка та КПІ. Скажу тільки, що за ці роки кількість іноземних студентів росла з 300 до 1500 осіб (68 країн світу)!
До НМУ їдуть навчатися молоді люди з усіх регіонів країни, тому що ми довели прозорість своєї діяльності, давно задекларували своє євроспрямування. Як результат, стабільні конкурси серед абітурієнтів — від 5 до 20 і більше осіб на бюджеті та 2—3 — на контракті. Студентів медуніверситету за ці роки стало вдвічі більше — їхня кількість зросла з 6 до 13 тисяч.
— Наскільки мені відомо, ваш талант блискучого менеджера досить помітно проявився ще в харківський період вашої професійної діяльності...
— Так, Харків — особлива, я б навіть сказав священна, сторінка моєї біо-графії. Тут я закінчив медичний університет і пройшов шлях від лікаря до заступника міського голови. Навчався в аспірантурі, працював у кардіологічному Центрі під керівництвом знаного у світі академіка СРСР і України, Героя Радянського Союзу та Героя України Любові Малої. Коли я працював заступником з охорони здоров’я і соціальних питань Євгена Кушнарьова, відомого державного і політичного діяча, в Харкові сталася дуже серйозна аварія на Диканівських очисних спорудах, яка була справжньою мегакатастрофою. 29 червня 1995 року в місті пройшла величезна злива — за дві години випало майже 27 міліметрів опадів. Було підтоплено три райони міста, кілька станцій метрополітену. Але найстрашніше — внаслідок потужного гідроудару вийшли з ладу всі дев’ять насосів головної насосної станції (ГНС). Коротше, Харків «зупинився». Масштаб аварії, впоратися з якою Україна була не в змозі, перевели в ранг міжнародної екологічної катастрофи. До її ліквідації підключилося багато країн Європи і світу: Голландія, Греція, Китай, Німеччина, США та інші. Було доставлено спеціальні насоси, змонтовано необхідне обладнання. І тільки через півтора місяця (!) вдалося відновити роботу ГНС. Саме в цей період перед медиками було поставлено жорстке завдання: зробити все можливе й неможливе, щоб не допустити епідемії. До речі, на той час на Півдні України лютувала холера. І ми це завдання виконали ціною воістину титанічних зусиль. Розповім лише про один факт: у стислий термін з міста евакуювали понад 300 тисяч дітей!
Доля подарувала мені ще одного Вчителя — Владлена Гиржанова. Авторитетний керівник області, новатор, учасник Параду Перемоги, він був справжнім патріотом рідного міста. Отож за дев’ять років спільної щотижневої роботи в Інституті «Харківпроект» було побудовано, починаючи з етапу проектування, понад 70 об’єктів. По суті, нинішня інфраструктура охорони здоров’я Харкова та області — його заслуга. Назву, зокрема, багатопрофільну лікарню на 3,5 тисячі ліжок — фактично медичне містечко, що виросло практично на пустирі, перший перинатальний центр, що з’явився в Україні в той час, коли про такі центри ще ніхто навіть не мріяв. Крім того, в кожному з 9 районів побудували типові дитячу й дорослу поліклініки, підстанції швидкої меддопомоги за індивідуальним зразком. Коли до нас приїхали італійці й побачили все це, вони були дуже здивовані, сказали, що в нас просто «марсіанська» охорона здоров’я. До речі, такої самої думки був і академік Євген Чазов, випускник нашого університету 1953 року, а в той час міністр охорони здоров’я колишнього Союзу.
— Після Харкова був Київ, де ви стали заступником, першим заступником міністра охорони здоров’я й, нарешті, міністром, якого багато моїх колег, котрі спеціалізуються на медичній тематиці, називають найуспішнішим главою цього відомства за всю історію незалежності України...
— Дякую за втішну оцінку. Так, справді, на цьому поприщі вдалося добитися певних результа-тів. Працював в урядах В. Ющенка та А. Кінаха. Віктор Андрійович ще тоді взяв дуже крутий вектор на євроінтеграцію, але через політичний розклад (у парламенті домінували фракції комуністів і соціалістів) йому просто не дали реалізуватися в цьому напрямі.
Саме в цей період нами було підготовлено майже 20 національних і державних програм, у тому числі й ключова — «Здоров’я нації», до 27 указів Президента, понад 300 постанов Кабміну, в тому числі і проект закону про обов’язкове медичне страхування. Особливо показово: за один день він «витримав» перше і друге читання в парламенті. Щоправда, остаточне голосування не відбулося з низки незалежних від медиків причин. Знаєте, сьогодні я дуже жалкую про ту втрачену можливість... Але щодо цього я покладаю великі надії на нове керівництво Міністерства охорони здоров’я, яке вже має відповідний досвід. Ну й хотілося б вірити, що цього разу наші депутати не відступлять. У цьому контексті хочу навести слова 33-го президента США Гаррі С. Трумена, котрий у 60-ті роки минулого століття сказав: «Будь-який президент, який наміриться проштовхнути через конгрес реформу охорони здоров’я, повинен спочатку подумати про власне здоров’я». І ще: «Щоб виконати велику і важливу працю, потрібні дві речі — чіткий план і обмежений час». А це вже слова американського бізнесмена й письменника Елберта Хаббарда. Тож «гальмувати» реформи не варто.
— А сьогодні впровадження страхової медицини — один із головних пунктів реформування української системи охорони здоров’я...
— Справді, хоч би що ми в країні робили, охорони здоров’я радянського зразка вже не буде ніколи. І не тому що воно таке, а тому, що в нас у країні вже склалися ринкові відносини і охорона здоров’я тут не є винятком. Це вже показали майже всі пострадянські республіки і країни Східної Європи. На мій погляд, у цьому сенсі з низки причин як історичного, так і ментального плану нам особливо корисний досвід Польщі...
— Мені довелося читати вашу книжку «Здоров’я і охорона здоров’я: ключові імперативи». Праця, я б сказала, програмна за масштабністю викладеного матеріалу.
— На думку багатьох моїх колег і іноземних фахівців, це справді дуже серйозна праця. У ній вдалося викласти основні аксіоми охорони здоров’я. Крім того, багатолітні дослідження систем охорони здоров’я світу привели до написання ще однієї монографії, яка так і називається «Системи охорони здоров’я». У ній узагальнено найсучасніші матеріали з цієї проблеми (50 країн світу!).
Досвід показує, що без медичного страхування належної якості медицини не буде. Чому? Тому що в нас у структурі бюджету галузі фонд оплати праці становить 85—90 відсотків, якщо ви додасте сюди 10 відсотків за енергоносії, то легко зрозумієте, що на сам «Процес», тобто на медикаменти, технології, обладнання, видаткові матеріали практично нічого не залишається. Це, на жаль, сумні реалії.
Але от скажіть, вас, як пацієнта, цікавить, приміром, яка заробітна плата в лікаря або яка вартість його білого халата? Звісно, ні! Вас цікавить саме «Процес»! І, зрозуміло, персонал, який уміє якісно виконувати свою роботу. Слава Богу, персонал у нас досить кваліфікований і досвідчений. Але... От скільки, на вашу думку, повинна отримувати, скажімо, медична сестра сьогодні?
— Ну, за нинішнього життя щонайменше 5 тисяч...
— Отож, якщо п’ять тисяч гривень помножити на 450 тисяч медсестер у країні та ще на 240 тисяч лікарів і на 310 тисяч іншого персоналу, то ми виходимо на цифру майже 82 мільярди. Чи може країна за держжбюджету приблизно в 400 мільярдів віддавати тільки на зарплату медикам такі асигнування? Запитання, гадаю, риторичне. І підняти охорону здоров’я можна тільки шляхом глибоких, системних реформ. Адже ця сфера — айсберг: непосвячений бачить лише верхівку.
— Тобто потрібно впровадити обов’язкове медичне страхування, а це ще один соціальний податок, розмір якого становитиме... Скільки на вашу думку?
— Орієнтовно 5—10 відсотків. І тут треба розуміти, що це буде дуже сміливий, дуже непопулярний крок, який потрібно зробити, щоб потім усім нам стало краще в ім’я майбутнього.
Насамперед потрібно пам’ятати, що саме працівники медичної галузі стануть найпершими й найзатятішими «супротивниками» реформування». Чому? Тому що реформи можуть призвести до масових скорочень, зменшення доходів, виникнення потреби в перекваліфікації, одержанні нових знань, освоєнні нових спеціальностей. Крім того, протестні настрої будуть мотивовані небажанням змінювати звичний розпорядок роботи, інтенсифікувати працю тощо. Не слід забувати і про соціальну значущість медиків в суспільстві. Як це було свого часу в тій-таки Польщі, коли лікарі й медсестри, котрі протестували проти реформи, чинили дуже сильний тиск на польський сейм. Але місцеві депутати непохитно витримали натиск, не здригнулися. І сьогодні Польщу вже можна ставити за приклад за рівнем якості й послуг охорони здоров’я.
— Ризикну припустити, що введення медстрахування без особливого захвату сприймуть і малозабезпечені верстви населення — пенсіонери, інваліди, безробітні. У них просто нема з чого вираховувати такий внесок...
— Під час впровадження системи обов’язкового медичного страхування страховку на пенсіонерів, дітей, інвалідів, малозабезпечених оплачує держава. Але всі, хто має роботу, повинні тотально платити за медичні послуги. У такий спосіб буде забезпечено фінансування лінійної медичної допомоги, під якою маються на увазі невідкладні стани — травми, пологи, інфаркти міокарда, інсульти і планове лікування. Якщо ж ідеться, скажімо, про лейкемію в дитини або про протезування пораненого під час АТО, то все це також оплачує держава. Крім того, саме держава бере на себе важливі соціальні функції захисту суспільства від небезпечних інфекційних хвороб, таких як туберкульоз, ВІЛ-СНІД, цукровий діабет тощо. Дуже важливий момент — загальні фонди фінансової відповідальності країни повинні становити не менш як 75 відсотків від реальних потреб медицини! Інакше охорона здоров’я буде просто не в змозі виконувати свою важливу медико-соціальну функцію.
— Віталію Федоровичу, що б ви побажали нашим читачам у переддень Нового року?
— Користаючись нагодою, я хотів би привітати зі святами насамперед своїх колег, з якими мені довелося багато років працювати, студентів. А також лікарів, особливо тих, хто перебуває сьогодні в зоні АТО, хто виконує свій передусім патріотичний, професійний і гуманітарний обов’язок. І ще раз хочу особливо підкреслити: ми всі відповідальні за майбутнє охорони здоров’я, а отже — за майбутнє наших дітей, прийдешніх поколінь.
Бесіду вела Вікторія ВІКТОРОВА.
ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
Віталій Москаленко — український учений в галузі соціальної медицини та організації охорони здоров’я, академік, віце-президент Національної академії медичних наук України, заслужений лікар України (1997), заслужений діяч науки і техніки України (2007), з 2003-го по 2014 рік — ректор Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Міністр охорони здоров’я України (2000—2002).
Кавалер орденів Ярослава Мудрого ІІІ, ІV, V ступенів. Має низку інших урядових, міжнародних, відомчих і духовних нагород. Кавалер Великої Золотої медалі й «Золотої Зірки» Світової академії медицини Альберта Швейцера (2007). Академік Білоруської, Польської, Російської та інших академій наук.
