Тарасовими шляхами по Київщині

«Ми віримо, що ці стіни пам’ятають Тараса, — каже Лілія Загородня, показуючи нам кімнати, в яких колись творив, мріяв, співав гість Репніних. — Хоча, звичайно, майже все тут довелося перебудувати по-новому: так склалося, що гостьовий флігель, як і сам маєток, став жертвою не так часу, як людей...»

Шевченко мешкав у дерев’яному флігелі з чотирьох кімнат. Його стіни і стеля були оздоблені фресками; за переказами, їх власноручно виконав Тарас Григорович: майстерності фрескового живопису навчився в художника-альфрейщика Ширяєва, коли його учнем брав участь у розпису Маріїнського театру в Петербурзі. В часи, коли «соціальну справедливість» встановлювали найпопулярнішим методом — пограбуванням і руйнуванням, флігель з дивовижними фресками... розібрали на дрова. «Достойно» пом’янули Тараса в «сім’ї вольній, новій»...

У 80-х роках минулого століття почали відбудову. Відродженням пам’ятки всенаціонального значення активно перейнявся музейний ентузіаст району Олександр Непорожній, однак через пам’ятну економічну скруту справу довелося призупинити — майже на 20 років. Хоча, знову ж таки, вимушена «консервація» об’єкта не зупинила мародерів. Уже покладений за старовинним зразком паркет розікрали, поцупили, розтаскали все, що можна було викрутити, навіть вікна розбили... «І лише 2003 року, за сприяння нашого тодішнього і теперішнього голови райдержадміністрації Володимира Павловича Семеняки, за що йому дуже вдячні не лише музейні працівники, а й численні відвідувачі, флігель Шевченка нарешті довели до ладу», — переповідає нелегку «біографію» пам’ятки пані Загородня.

На жаль, тут зберігаються лише фотокопії картин Тараса Григоровича. Не залишилося сліду і від колекції живописних робіт, якою володіли Репніни: тільки одна оригінальна картина «Сліпець із хлопчиком» дивом убереглася з тих далеких часів, її родина привезла колись з Європи. Доля цієї роботи невідомого італійського художника, датованої ХІХ ст., до речі, сама по собі цікава. Передало її у щойно відкритий музей подружжя Купрій: їхня прабабуся колись служила у князя і, коли руйнували маєток, забрала картину додому. Аж через кілька поколінь її повернули «правонаступнику» господарів: очевидно, така риса, як чесність, у цій родині цінувалася більше, ніж матеріальна вигода від продажу речі, яка вже стала майже фамільним надбанням. Решта картин — «роз’їхалася» по світах або осіла в приватних колекціях вітчизняних шанувальників живопису. Деякі роботи можна побачити в музеї Ханенка.

Серед експонатів флігеля виставлено предмети з князівського сервізу, ікони того періоду та вишукані меблі. Звісно, навряд чи саме на цьому ліжку відпочивав Тарас, але те, що воно старовинне — незаперечний факт.

Шевченко легко орієнтувався не лише в межах маєтку. Він добре знав усі закапелки Яготина. У повісті «Близнецы» Тарас Григорович подав короткий опис Троїцької церкви, збудованої наприкінці ХУІІІ ст. Це був храм надзвичайної краси: споруджений в іонійському архітектурному стилі, він відрізнявся від інших церков своєю оригінальністю. Храм до наших днів, як і багато що з тодішніх архітектурних — і не тільки — шедеврів не «дожив». Тому його опис в «Близнецах» має не лише літературну, а й краєзнавчу цінність.

«Звичайно, невпізнанно змінився Яготин. І втрат зазнав за цей час, і набутків. Але якби Тарас Шевченко зараз глянув на наш край, він неодмінно зрадів би. Люди, як і тоді, люблять співати, знають багато старовинних пісень, цінують мистецтво, килимарство. Які в нас знамениті майстри! Ні, яготинці за своєю суттю залишилися яготинцями, тими самими, з якими залюбки проводив свій час наш дорогий Кобзар», — оптимістично завершила екскурсію кімнатами флігеля Лілія Загородня.

Пройшовши наостанок територією колишнього пишного князівського володіння, яке і «ворони розклювали, і сороки розклювали» майже до повного знищення (залишилася одна сьома частина маєтку), ми за Тарасовим маршрутом подалися до Березані.

До Березані, селища на берегах річечки Недри, Тарас Шевченко вперше завітав у серпні того самого, щедрого на знайомства і творчість, 1843 року. Тут жив український етнограф, автор збірника «Малорускіє і червоннорускіє думи і пєсні» Платон Лукашевич. Рід цього березанського пана славився українським патріотизмом. Сам етнограф неабияк пишався, що в його прадіда Якима Лукашевича гостював мандрівний філософ Григорій Сковорода. Знайомство було обопільно корисним: Тарас через Лукашевича ознайомився з галицьким літературним альманахом «Русалка Дністрова», де було вміщено твори Якова Головацького, Івана Вагилевича та Маркіяна Шашкевича. Платон Лукашевич хотів віддати Шевченкові деякі праці галицьких письменників, аби той допоміг у столиці провести їх через цензуру.

Дружби однак не склалося. Повіривши спочатку в лібералізм, патріотизм та освіченість господаря, Кобзар згодом гірко в ньому розчарувався. І були серйозні підстави. Вирваний з кріпацької неволі, поет дуже болісно реагував на найменший прояв поміщицького самодурства. Патріотизм для нього полягав не лише в зацікавленні пана старовиною, а й у ставленні до закріпачених українців. У цьому плані «українофіл»-етнограф був справжнім деспотом. «Шевченко став свідком кріпосницької сваволі Лукашевича, — розповідає директор Березанського музею Галина Рих. — Узимку, в люту стужу, цей пан посилає свого кріпака пішки в Яготин до Тараса у якійсь дріб’язковій справі й наказує йому повернутися з відповіддю того ж таки дня. А це 30 верст в один бік. Уявіть собі, в заметіль. Пішки. Дізнавшись про такий наказ, Шевченко обурюється. Він не може залишити в себе посильного, щоб не накликати на його голову панський гнів, тому з відповіддю не затримується. Пише гострого листа Лукашевичу з повідомленням, що назавжди пориває з ним знайомство. Кріпосник від такої звістки нахабніє зовсім: відповідає Тарасові, що в нього триста таких свинопасів, як Шевченко. Мовляв, втрати не буде...».

Цей випадок справді є доведеним історичним фактом. Біографи Кобзаря згадують, що Тарас, розповідаючи під свіжим враженням цю історію Варварі Репніній, «ридав, як дитина». Купившись на удаваний лібералізм, Шевченко надалі намагався уникнути таких помилок: тільки після розповіді селян про ставлення до них пана, вирішував, іти до нього в гості чи знехтувати...

Утім, Березань більше відома іншою історією. Саме тут, 9 жовтня 1843 року, поет написав свою знамениту «Розриту могилу» — гнівну і все ще актуальну (!) поезію, вбивчу правдивість якої ховали за кляпом цензури і в царській Росії, і довгий час за радянської влади. Схоже, і нині є немало охочих «вирвати» «Розриту могилу» зі сторінок «Кобзаря». «Степи мої запродані Жидові, німоті. Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває... А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати»...

Дослідники життя і творчості Кобзаря стверджують, що цю поезію він написав під враженням від такої картини: Шевченко їхав старим яготинським шляхом і побачив, що на полях Лукашевича солдати розкопують одну із стародавніх козацьких могил. Розкопують вочевидь не археологи і не для наукових розвідок. Лопатами махають москалі (солдати): або шукають скарб за наказом якогось офіцера, або ж просто рівняють землю, аби на вимогу імперських шовіністів знищити навіть згадку про славну минувшину України. І поет не стримав гнівних емоцій!..

Можна уявити, який переполох збурили ці рядки в ті часи, якщо й нині пророцтво Тараса Шевченка влучає в «яблучко»!

Нині над розритою могилою височіє курган

Директору й ініціатору створення березанського музею Галині Лаврентіївні Рих — майже 95 років. Про Тараса Григоровича розповідає так, наче зростала з ним разом — з деталями, про які не кожен столичний науковець знає. Легко цитує Шевченкові вірші. «Це тепер, — каже, — комп’ютеризація, Інтернет, а колись допомогли батькам попорати худобу, запалили свічку і читаємо «Кобзаря». Ось і вивчила напам’ять...».

Галина Лаврентіївна мерзлякувато тулиться до увімкненого в кабінеті радіатора, хоча на вулиці й теплінь. Роки... Але вмить забуває про вік, коли питаємо про місце, де Кобзар побачив розриту могилу, і погоджується разом з березанським сотником Михайлом Ніколенком нам його показати. «Нині над могилою височіє курган. Його насипали наші козаки..., — розповідає дорогою. Пан Михайло уточнює, що зробили це після консультації з Галиною Лаврентіївною, і вона благословила їх на «відновлення історичної справедливості. Казала, що Тарас Григорович був би задоволений таким рішенням...».

Директор музею — беззаперечний авторитет з усіх питань, коли йдеться про історію. Адже це саме завдяки їй, тоді просто вчительці, вдалося відшукати легендарне місце. Ще живі були старожили, які пам’ятали розповіді своїх дідів про перебування в них Шевченка, його обурення Лукашевичем і розкопками стародавньої могили. Один із цих патріархів і показав Галині Лаврентіївні її точне місце поблизу старого яготинського шляху. Насипаний курган та пам’ятний знак — камінь з вибитим написом, що тут і є «Розрита могила», можна побачити з вікон електрички, що прямує в Гребінківському напрямку (про те, як козаки насипали курган і як нині в Березані вшановують пам’ять автора «Розритої могили», читайте в одному з наступних номерів «Голосу України».).