Віденська битва, або Як козаки османців долали

— Віденська битва, яка відбулась 12 вересня 1683 року між Османською імперією, з одного боку, та Австрійською імперією, Німецькими князівствами і Річчю Посполитою — з другого, справді проходила за багато сотень кілометрів від України. Однак це не означає, що вона не є для нас «своєю» з огляду на такі обставини. По-перше, австрійська столиця Відень на той час була одним із політичних центрів Європи, а її завоювання турками кардинально змінило б політичну ситуацію і на землях України. По-друге, тоді велика частина України була складовою Речі Посполитої і підлягала зверхності польських королів. Отже, значна кількість українців із Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини (сучасна Івано-Франківщина), Волині, східного Поділля та правобережної Київщини воювала під прапорами короля Яна ІІІ Собеського біля мурів Відня.

— Насамперед треба сказати, що турки не раз хотіли завоювати Україну в результаті великих військових походів 1672-го, 1674-го, 1677-го та 1678 року. У 1672-му турки захопили Кам’янець-Подільський, який став центром окремої османської адміністративної провінції — Кам’янецького еялету. Водночас турецьке командування планувало захопити навіть Київ, який в усвідомленні православних Східної Європи був величним «другим Єрусалимом». 

З огляду на ці та інші причини, а тут насамперед треба згадати релігійно-ідеологічне протистояння між християнством та ісламом, перемога під Віднем 12 вересня, яку, крім австрійців, німців та поляків, забезпечили також і українці, мала велике значення для подальшого історичного і культурного розвитку українських земель. Адже відтоді Османська імперія почала поступово втрачати свої позиції в Європі та її складовій частині — Україні.

— Якщо зауважити, що безпосередньо у Віденській битві взяли участь близько трьох сотень українських козаків, а загалом коаліційна християнська армія налічувала майже 75 тисяч вояків (натомість османське військо було вдвічі більше — 150 тисяч!), то, очевидно, такий висновок буде відвертою міфологізацією історичних подій. Але якщо зважити на те, що у другій половині XVІІ століття на Заході всіх українців називали «козаками», а військо Речі Посполитої майже на дві третини складалося з українців, то можна зробити важливий і несподіваний для сучасної європейської громадськості висновок: Україна поряд із Польщею, Австрією та Німеччиною забезпечила перемогу над Османами під Віднем. У польських архівосховищах мені вдалося опрацювати оригінальні документи, які свідчать, що кількість вихідців з українських земель Польсько-Литовської держави у війську Яна ІІІ Собеського становила близько 14 тисяч вояків, а разом із помічниками-«пахолками» їх було понад 20 тисяч осіб! До того ж у цьому війську пліч-о-пліч воювали не лише козаки і шляхтичі, а й міщани, селяни та навіть ченці, адже воно було «затяжним» на зразок народного ополчення. Цікаво, що серед оборонців Відня розповсюджувався німецькомовний «летючий листок»-газета з текстом пародійного листа українських козаків до турецького султана. Він виконував роль своєрідної ідеологічної зброї та укріплював моральний стан віденських жителів.

Своєрідним продовженням Віденської битви стали дві великі битви з османською армією під Парканами (нині місто Штурово у Словаччині) 7 і 9 жовтня та визволення від турків колишньої столиці угорських королів Естергома 27 жовтня 1683 року. Саме під час цих баталій відзначилися основні козацькі сили, які налічували близько 3 тисяч «охотників»-добровольців з Правобережної України та Запорозької Січі. І хоча козаки на чолі зі старшинами Яковом Вороною, Семеном Палієм, Максимом Булигою, Самійлом Самусем, Семеном Корсунцем, Захарієм Іскрою прийшли до театру бойових дій вже після завершення Віденської битви, наприкінці вересня — на початку жовтня, вони все-таки зуміли зробити вирішальний внесок у перемогу над турками на теренах Австрійської імперії.

— Після Віденської битви державами Священної ліги була вироблена спільна програма дій, яка передбачала військові походи війська Української козацької держави проти татар та інших мусульманських васалів Османської імперії в Молдавії, Північному Причорномор’ї та Криму. Протягом 1684—1699 років українське військо на чолі з гетьманами Андрієм Могилою, Іваном Самойловичем та Іваном Мазепою, полковниками Семеном Палієм та Іллею Новицьким, іншими керманичами здійснило 9 великих (кількість підрозділів — від 10 до 60 тисяч осіб), близько 10 середніх (від 5 до 10 тисяч) та 50 менших (від 300 осіб до 5 тисяч) походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я, а також декілька потужних морських виправ проти османського флоту на Чорне море.

Ось так Україна дієво впливала на хід європейської історії та зробила все можливе для того, щоб народи Європи жили в мирі та злагоді! Якщо актуалізувати це питання, то сучасним жителям Австрії, Німеччини, Польщі, Словаччини та Угорщини слід добре пам’ятати й належно шанувати внесок українців в їхню незалежність від турецької експансії...

— Дуже добре, що у Відні вже є два пам’ятники українським козакам: один із них встановлено у 2003-му, другий — у 2012 році. Ще у 1983-му, на честь 300-річчя Віденської битви, українська громада Австрії встановила відповідну меморіальну дошку на стіні собору св. Леопольда. Перед тим, до 200-річчя битви, в австрійській столиці одна з вулиць стала носити ім’я нашого славетного земляка, вихідця з містечка Самбора — Юрія-Франца Кульчицького, на розі одного з будинків встановили його скульптуру. Того самого віденського міщанина Кульчицького, який напередодні битви зумів пробратися через ворожий табір і повідомити командувача австрійсько-німецьких військ князя Карла V Лотарингського про важкий стан гарнізону Відня. Одне слово, австрійська столиця поступово стає визначним культурно-історичним місцем пам’яті для українців.

— За ініціативою депутатів Львівської міської ради вирішено встановити меморіальну дошку в місті Лева на честь українських учасників Віденської битви. Однак чому лише Львів? Вважаю, що відповідні пам’ятні знаки можна було б встановити також у Києві, Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську, Вінниці, Чернігові, Білій Церкві, Бережанах, Теребовлі, Жовкві, Золочеві, Олеську, Яворові, Стрию, Жидачеві, Рогатині, Летичеві, Бердичеві, Овручі та інших містах, з яких походили українські вояки, що воювали у 1683 році під Віднем.

Чому б, наприклад, не заснувати спеціальний музей чи окрему експозицію «Україна у Віденській битві 1683 року» в межах Жовківського чи Підгорецького замків на Львівщині? Мабуть, це було б цікаво і надзвичайно пізнавально не тільки для українських екскурсантів, а й туристів із Польщі, Австрії, Німеччини, Угорщини та інших країн світу. А хіба місто Прилуки на Чернігівщині не заслуговує пам’ятного знаку на честь учасника Віденської битви, довголітнього прилуцького осавула Михайла Мовчана? Відомо, що цей український герой Відня був похований у Свято-Троїцькій церкві Густинського монастиря поблизу Прилук. Чи є сьогодні хоча б напис на його могилі? До речі, Михайло Мовчан залишив цікаві спогади про свою участь у битві за столицю Австрії, які дійшли до нашого часу.

Одне слово, українцям не тільки треба пишатися своєю історією, а й наполегливо працювати над відновленням історичної пам’яті про значну роль України в обороні Європи 330 років тому, а головне — популяризацією цих важливих знань серед європейської спільноти.

Чернігів.