Історія картини запорізького художника — ніким не поміченої і швидко забутої
2007 року в Києві планувалася ювілейна виставка знаного на Запоріжжі митця Анатолія Якимця. Готуючись до неї, окрім створення картин про козацтво, він вирішив розкрити маловідому тему, до якої звернувся після бесід зі своїм колегою по народному хору «Запорозькі козаки» Володимиром Діденком. Обидва співають, от і подружилися. Писав портрет цього майстра хорового співу, що керував народним колективом «Бунчук» одного із запорізьких Палаців культури. Розговорилися про тему зниклого в 1930-ті роки кобзарства.
Нагадаємо, що протягом століть сліпі кобзарі, лірники, а згодом і бандуристи ходили по Україні, оспівуючи у своїх думах славні козацькі походи. За два роки праці над картиною Анатолій Якович переглянув усю доступну у Запоріжжі літературу і з’ясував, що існувало не лише кобзарське братство, а й окрема мова спілкування (сліпі люди мали знати, чи зустрілися саме зі своїми). Після революції 1917 року «народна влада» спочатку шукала порозуміння з цим потужним пропагандистським ресурсом. А потім почалося силове нищення кобзарства. Перша серйозна облава позначена
1925-м, наступна — вже 1927-м. І ось 1932 рік. У грудні влада оголошує великий збір мандрівних бандуристів, кобзарів, лірників і співаків у Харкові. Мовляв, найкращі поїдуть до Москви, виступати перед Сталіним. Було їх усіх 337 душ, і чи не стільки ж хлопчиків-поводирів. Завантажили у «столипінські» вагони. Поїзд рушив на північ і, минаючи Москву, поїхав далі. Раптом ешелон зупинився, і людей почали випихати з вагонів. Тут усі зрозуміли, що не до Сталіна їх привезли. Трохи пройшли від залізниці (ось цій миті і присвячена «Остання пісня кобзарів»), і їх почали штовхати до великої ями. Плач, зойки, люди намагаються вибратися нагору, а звідти лунають постріли. Мороз проймає до кісток, паралізує і без того змучені тіла. Скоро яма почала стихати...
Енкавеесники розпалили поблизу багаття, грілися, пили спирт — їм було начхати на нещасних. Тим часом двоє з великої співочої сім’ї, Мотря Маловичко та її молодший син, вибралися з могили. Дісталися до родичів, але не в рідному Амурі (сьогодні це частина Дніпропетровська), а в іншому місці. І лише за «хрущовської відлиги» жінка розповіла історію, яка й потрапила на сторінки книг.
— Тема зниклого кобзарства утаємничена і сьогодні, — розповідає Анатолій Якимець. — І навколо моєї персональної виставки у Києві, де була і «Остання пісня кобзарів», відбувалося щось містичне. Зокрема, зовнішня реклама на виставковій залі з’явилася лише в кінці першого дня 10-денної експозиції. А телевізійники та фотографи прибули, коли вже почав пакуватися додому. Хоча всім побачене сподобалося. У книзі відгуків багато записів присвячено саме «Останній пісні». Більшість схвальних, але був і такий: «Якимец! Вы — антисоветчик, а могли бы быть художником». Нагадаємо, це 2007 рік...
...Сьогодні заслужений художник України Анатолій Якимець святкує 70-літній ювілей. Каже, що звання «заслужений» зобов’язує, тому без роботи не сидить, має великі плани. А своїх «Гайдамак» Анатолій Якович таки напише. Побажаємо автору здоров’я й наснаги!
Запоріжжя.
На фоторепродукції: «Остання пісня кобзарів».
