За ним і досі верби плачуть над Серетом

Про те, що сталося далі, Степан Будний розповідає у листі від 9 серпня 1957 року до свого друга студентських років Анатолія Добрянського: «Приїхав додому, розповів матері про свої справи, а вона в плач. І так мені стало її жаль, що я пішов на пошту і дав телеграму директору школи №19, що не приїду на роботу... В тебе також є мама, і ти мене зрозумієш. Можливо, я заради неї нехтую своїм майбутнім. Ну що ж! Я не можу забути, що я її син. Мій обов’язок бути біля неї».

Тоді навіть у страшному сні не могло наснитися, що через десять місяців смертельна недуга назавжди забере у матері єдиного сина, її єдину надію й опору. А до того, протягом кількох місяців, які Степан Будний проведе в палаті онкологічної лікарні, він напише свої найкращі вірші, котрі увійдуть до золотого фонду української поезії ХХ століття.

Але тоді, після закінчення навчання в університеті, здавалося б, ніщо не віщувало біди. Після двох місяців вчителювання у сільській школі, за сім кілометрів від райцентру, які Степан долав пішки через ліс, він переходить працювати кореспондентом у місцеву районну газету «Червоні зорі». А заодно викладає у вечірній школі. Для поезії залишалися хіба що ночі.

Одноманітна робота в районці, провінційне оточення, брак друзів — усе це втомлювало, дратувало, засмоктувало таку неординарну особистість, якою був Степан Будний.

Знаючи про свою смертельну недугу, що його дні, як то кажуть, пораховані, Степан не ховається за пеленою болю, не відчужується від навколишнього світу, якому не перестає зізнаватися у своїй синівській любові:

Перечитуючи поезії Степана Будного, написані на порозі смерті, просто дивуєшся його мужності, нескореності перед невблаганними обставинами, його залюбленості у життя, з яким він, по суті, прощається:

Отож молодий поет постає символом творчої мужності, духовно незламної особистості, яка ставить перед собою конкретну мету і невпинно наближається до неї. Такою стала його творчість в останні місяці короткого, як спалах зірки, життя. По суті, це щоденний бій з невиліковною хворобою, з якого поет вийшов переможцем, залишивши нам у спадок згустки немилосердного болю, а ще більше — сонячних протуберанців своєї надії і віри. Чим не приклад для нас, українців, того, як не опускати руки в найскладніших ситуаціях, як залишатися собою до останньої межі. Чи не тому невдовзі поет Йосип Курлат, який добре знав Степана, напише:

Творчість Степана Будного — це своєрідний поетичний букет, навічно подарований своїй землі, своєму народові, з якого він вийшов, перейнявшись його радощами й печалями. Букет барвистий, пахучий, наскрізь пронизаний весняною свіжістю. Так щиро і безпосередньо писати про свій край, про те, що огортало красою молоду душу поета, могла тільки людина з талантом «не позиченим, а власним» (Леся Українка). Перечитуючи його поетичні рядки — то немов поринаєш у білу заметіль весняних садів, ніби купаєшся в обіймах літнього леготу, ніби слухаєш неповторну мелодію майового дощу...

Треба сказати, що в радянські часи поезія Степана Будного буквально пробивала собі дорогу до масового читача. Через три роки після смерті поета у видавництві «Молодь» вийшла його поетична ластівка з символічною назвою «Людина до сонця йде» з передмовою Наталі Кононенко (згодом — Кащук). Щоправда, молодого поета чомусь названо студентом Львівського 

педінституту, де він ніколи не вчився. Вийшла за сприяння незабутнього Павла Тичини, який був знайомий з передчасно згаслим поетом. Сталося це навесні 1958 року, коли відомий письменник як депутат Верховної Ради республіки зустрічався зі своїми виборцями у Тернопільському медінституті. На цю зустріч разом з іншими молодими літераторами запросили і Степана Будного, який уже лікувався в обласному онкодиспансері. Хворий поет прочитав своє «Звертання до Марічки»:

Згадують, що поет-академік уважно слухав свого молодого колегу, а тоді поцікавився в редактора обласної газети «Вільне життя» Миколи Костенка, який сидів поруч у президії: «А хто цей юнак?» «Кореспондент районної газети і заодно вчитель у вечірній школі», — почув у відповідь. «Великий поет з нього буде», — зробив висновок столичний гість.

У тій же «Молоді» в 1972 році було надруковано «Поезії» С. Будного, до яких увійшло майже півтори сотні віршів з передмовою Романа Лубківського, яка буквально заполонює своєю щирістю і точними оцінками того, що зумів створити його земляк-попередник. І лише в роки незалежності України до нас приходить Степан Будний у повноті своєї творчості. Зокрема, в книзі вибраного «Син землі» (Львів, 1997), у книзі спогадів про поета «Молодий нащадок Прометея» (Тернопіль, 2008). Зроблено це передусім стараннями двох земляків-теребовлянців: журналіста і редактора Григорія Кушнерика та письменника і видавця Михайла Ониськіва. Правда, в радянські часи були спроби створити зі Степана Будного образ сурмача комсомольської юності. Навіть дві обласні комсомольські премії його імені заснували — в Чернівцях і Тернополі. І хоча незадовго до смерті він написав: «...чи я у лавах комсомолу не йшов, не мріяв, не горів», не це визначало його творчість. Образ рідної землі у всій її привабливості та красі, образи його роботящих земляків, які «сіють здавна всю свою любов» — ось головні домінанти його поезії.

За місяць до своєї смерті Степан Будний напише: