Про невідворотність покарання суддів за незаконні рішення

Судді з початком ринкових реформ активно включилися в гонитву за особистим збагаченням, як це й передбачає ринок. Свідченням того стали корупційні технології у взаємодії судів та їх клієнтів. Деякі голови судів, депутати та держчиновники юридичного профілю почали сприяти створенню юридичних фірм або адвокатській діяльності для родичів, свояків, кумів, які захищають інтереси своїх клієнтів у суді, де головує їхній родич. У несправедливості такого родинного правосуддя можна не сумніватися, та дивно інше, що це відбувається на очах можновладців-борців з корупцією і в той же час ніхто не порушує питання про несумісність чесного суду та «родинного» правосуддя. 

 Корупція в судах визначається самою системою організації та діяльності судових органів. Судіть самі: якщо в процесуальному законі визначено, що оскаржити рішення Вищого господарського суду у Верховний Суд України можна тільки за згодою того само Вищого господарського суду, дії якого оскаржуються, то як тут не бути корупції. Зрозуміло, що допускають до Верховного Суду тільки вибірково й дуже небезкорисливо. І таких прикладів з українського законодавства, де корупція формується самим законом, можна навести дуже багато. Звернімо увагу й на ту обставину, що в Україні за роки реформ посилилася дія «телефонного права» під час рішення багатьох питань у порядку приватної ініціативи, неформальним і незаконним шляхом. Цьому сприяє той факт, що від 30 до 50 відсотків економіки в різних галузях перебуває в тіні. А це означає, що в неформальному нелегальному обороті крутяться мільярди доларів, які використовуються як корупційні кошти.

Якщо врахувати залежність суддів від голів судів, від виконавчої влади, за високого рівня службового завантаження, то навряд чи варто дивуватися корупції в судах. Крім цього, практика свідчить, що підвищення професійного рівня судді носить формальний, поверхневий, несистемний і підконтрольний владі характер, що дає змогу малограмотним людям сидіти довгі роки в суддівських кріслах і ухвалювати незаконні судові рішення зовсім безкарно. Такі судді особливо вигідні владі під час виборчої кампанії — вони виконують будь-які замовлення влади, безцеремонно нехтуючи вимогами закону на догоду замовнику. Багато чесних кандидатів у депутати, особливо лівого флангу, були не обрані через несумлінних і нечесних суддів. І все це проходить під гаслом незалежності суду і суддів, про право судді на помилку, на суб’єктивне тлумачення застосування закону. Гадаю, що тут, поряд зі справедливими твердженнями, багато агітаційної демагогії та лицемірно неправильних тверджень.

Розмови про незалежність суду доречні, доки йдеться про зовнішній вплив на суддю, від кого б він не йшов. Однак ці заклики про незалежність мають вигляд повної демагогії, коли суддя чинить всупереч закону та втіленій в законі волі законодавця. 

Саме зміст закону та втілення в ньому волі законодавця — критерій чесного та справедливого суду. Тому підкуплений суддя — завжди залежний суддя і від своїх клієнтів, і від закону, який він порушив на догоду корупційним зобов’язанням. Слід мати на увазі, що судові ухвали виносить суддя, але всі юристи, які брали участь у процесі з конкретної справи, не менше судді здатні витлумачити і закон, і фактичні обставини справи. Тому, коли виноситься вочевидь неправосудне рішення, воно не може бути непоміченим, і в суспільстві повинні бути механізми притягування судді до відповідальності за незаконне рішення. Причому ці механізми повинні діяти в режимі суворої невідворотності, якщо ми прагнемо реально позбутися корупції.

За радянських часів існував інститут протестів прокурорів і голів судів на ухвалені судові рішення, і це дуже дисциплінувало суддів, обмежувало їх свавілля в залі судового засідання.

Ліберал-демократи, прийшовши до влади, зовсім невиправдано і даремно відмовилися від цього ефективного інституту контролю за прийняттям судових рішень. Суддя в судовому засіданні залишається паном не тільки в момент прийняття рішень (що природно), а й після ухвалення судового рішення він залишається недосяжним ні для громадської думки, ні для оцінки його діяльності з боку суддівського співтовариства.

Таким чином незалежність суддів з принципу необхідності перетворюється на практику свавілля суддів під час прийняття судових рішень. На жаль, у нашому законодавстві, включаючи Конституцію, принципи юридичної відповідальності суддів дуже слабо і незрозуміло розроблені. Формально продекларовано про відповідальність суддів, але це, скоріше, відноситься до побутової поведінки суддів, ніж до неправосудних рішень судді. Відомо, що найдієвішим принципом юридичної відповідальності є принцип невідворотності покарання за правопорушення.

У концепції чинного законодавства конкретний механізм невідворотності покарання суддів за неправосудні і незаконні судові рішення зовсім не розроблений. Насамперед держава не має у своєму розпорядженні конкретного механізму виявлення незаконно ухвалених рішень конкретними суддями, їх чіткої реєстрації. Немає й юридичного механізму швидкого й оперативного реагування на вчинені правопорушення з боку суддів. А за таких передумов і на ефективність застосовуваних заходів до несовісних суддів й казати годі. От і почуваються судді  привільно, навіть в умовах, коли тисячі громадян України подають позови на Україну до Європейського Суду із прав людини. Українських суддів це абсолютно не хвилює, бо за їхнє судове свавілля їх не притягають до відповідальності. От яскравий приклад, що одержав у пресі резонансне висвітлення.

У судовому позові «Агрокомплекс» проти України Європейський Суд із прав людини визнав, що Україна завдала збитків «Агрокомплексу» у сумі 179 млн. євро. В остаточному підсумку Європейський Суд визначив, що держава Україна має виплатити «Агрокомплексу» 27 млн. євро. Крапку поставлено. Держава Україна зобов’язана виплатити. Але крапку не поставлено в аналізі цього рішення та ролі українських судів і суддів, що довели своїми незаконними рішеннями громадян України до Європейського Суду. Логічно, щоб після рішення Європейського Суду, де Україну зобов’язують компенсувати громадянам України завданий збиток, у справу вступав юридичний механізм відшкодування завданого збитку в порядку регресу з боку суддів, які прийняли по цій справі незаконні рішення. Такий підхід дуже протверезив би суддів і став би ефективним засобом у боротьбі з корупцією у судах. До речі, тут зручно (у силу конкретності) і застосовувати принцип невідворотності покарання суддів за незаконні рішення. У цьому зв’язку, звертаємо увагу читачів на те, що нині діє Закон України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду прав людини», де ст. 9 цього закону зобов’язує Міністерство юстиції подавати позови про відшкодування збитку держбюджету внаслідок проведення виплат за рішенням Європейського Суду. Дуже було б справедливо, якби всі судді та чиновники, які давили на суд, а також голови судів — усі учасники групового правопорушення стосовно «Агрокомплексу», виплатили в необхідних частках усі 27 млн. євро в бюджет як компенсацію за збиток, завданий «Агрокомплексу» за рішенням Європейського Суду. Це був би для всієї судової системи України дуже вражаючий прецедент і реальний початок боротьби з корупцією в українських судах.

Виправданням судових рішень частково є вказівка на те, що суддя має право на помилку. І це справді так. Адже будь-яка людина не застрахована від помилок. Та постає правомірне запитання, а на скільки помилок, приміром, у рік має право суддя? У принципі, на жодну. Але практично — це рідкість. Отже, необхідно встановити максимум допустимих помилок з певних категорій справ, і, виходячи із цього, визначати професійну придатність судді чи його навмисну корупційну поведінку.  

Після допустимого максимуму помилок суддів необхідно піддавати повному переекзаменуванню на предмет знання всіх галузей права. Якщо допустимий максимум помилок суддя робить систематично, то необхідно ставити питання про порушення або присяги, або про його професійну непридатність. Для включення цього механізму юридичної відповідальності суддів створювати спеціальні органи немає необхідності — достатньо існуючих кваліфікаційних комісій. 

Дуже сильно сприяв формуванню корупції в судах інститут заняття посади судді безстроково. За час дії нової Конституції інститут безстрокового заміщення посади судді не виправдав тих надій на незалежність і неупередженість суду, які на нього покладалися.

Справа в тому, що залежність суддів від виконавчої влади, олігархічних кланів, бізнесу й інших структур настільки всеохоплююча, глибока та конкретна, що інститут безстрокового заняття посади судді не тільки не протистоїть корупції, а, навпаки, допомагає її впровадженню. Особи, обрані безстроково на посаду судді, скоріше відчувають свою безкарність, ніж відповідальність, і часто творять свавілля замість правосуддя. Разом з тим влада оцінює інакше цей інститут, вважаючи, що саме безстрокове заняття посади судді забезпечує незалежність суддів. Але юридично формально декларативно незалежність суддів забезпечена і на конституційному, і на законодавчому рівні. Достатньо сказати, що кожний із судових органів, незалежно від свого місця в системі, і кожний суддя вирішує конкретні справи самостійно, керуючись тільки законом і правосвідомістю. Кожний судовий орган є самостійним носієм судової влади.

Статистика Вищої кваліфікаційної комісії суддів показує, що з 28 839 скарг і заяв на суддів в 2011—2012 роках 80% суддів, притягнутих до дисциплінарної відповідальності, були судді, обрані на посаду судді безстроково. Згідно з  даними соціологічного дослідження, 80% громадян України не довіряють суду і правоохоронним органам. І на цьому тлі статистичних показників вважати, що обіймання суддею своєї посади безстроково зміцнює незалежність суддів, не вкладається в логіку здорового глузду. Навпаки, треба створити такий порядок обіймання суддями своїх посад, коли суддя через певний проміжок часу повинен звітувати про свою діяльність з усіх оціночних показників. Думаю, що заняття суддею своєї посади має включати три періоду: 5 років, 10 років і 15 років, а тільки для суддів Верховного Суду України — безстроково. Логіка такого підходу полягає в тому, що у Верховному Суді триває постійний відбір найдосвідченіших і перевірених у професійному і моральному відношенні суддів. Тут суттєво вища оплата праці, різні види соціальних пільг, судді Верховного Суду займають високе суспільне становище й авторитет у суспільстві. Їм є що втрачати, якщо їх примусово звільняють із посади, наприклад, через порушення присяги або в силу судового переслідування. І вік суддів Верховного Суду, і їх службове становище, і життєвий досвід, і відповідальність за остаточне судове рішення визначають забезпечення їм максимальної незалежності, складовою частиною якої має бути безстрокове обрання на посаду судді Верховного Суду.

 Судді інших судів, маючи досвід суддівської роботи в основному п’ять років, ще ні професійно, ні морально не готові до такого рівня відповідальності перед суспільством, щоб їм можна було довірити посаду судді безстроково з першого дня роботи на посаді судді. Тому ідея внести зміни до Конституції України для того, щоб усі судді, всіх інстанцій призначалися на посаду судді безстроково — є дуже погана ідея і теоретично, і практично.

У цілому, є тільки два найважливіші ефективні засоби боротьби із правопорушеннями в сфері діяльності суддів:

1) жодне правопорушення суддів не повинне залишитися непоміченим для держави та суспільства;

2) швидке й оперативне застосування заходів невідворотної відповідальності за вчинені правопорушення.

Коли люди знають, що від відповідальності не уникнути, і «криша» не допоможе, вони воліють дружити із законом і совістю, а не піддаватися на спокуси корупції та свавілля у своїй поведінці. А нашим суддям ніщо людське не чуже.