Тарасовими шляхами по Київщині

Крім поезії стародавнє місто Переяслав надихнуло Шевченка і на малярство. Зберігся його малюнок Покровської церкви (сам храм войовничі атеїсти зруйнували 1937 року): на передньому плані — похилі хатки, завалений паркан, величезна калюжа із свинею-«курортницею» і як різкий контраст до цієї вбогої панорами — стрункий, величний силует храму. «Персонажами» для ще двох малюнків стали також Михайлівський чоловічий монастир (нині церква УПЦ МП), Вознесенський собор з єпіскопським будинком і каплицею — спорудою над підземним ходом та кілька краєвидів.

Поет під час приїздів у Переяслав відвідував і навколишні села — В’юнище, Монастирище, Трахтемирів, Андруші. Розповідають, що рибалки часто перевозили Тараса на правий берег Дніпра, де він усамітнювався під розлогою вербою і поринав у думи.

Усе це згадував Шевченко у поезії «Сон», написаній на засланні. У Новопетровському укріпленні снилися йому й Андруші. «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші...», — зізнавався він у листі до Андрія Козачковського (1854 рік).

Чудовий Чернечий гай з його віковими липами, дзеркало Станіславської протоки та чепурні хатки в зеленій облямівці садів неймовірно вразили уяву Тараса Григоровича. В Андрушах він намалював сепією два краєвиди села: хату, в якій, за переказами, гостював Тарас, та церкву, що проглядає крізь буйну гущавину, і великі будинки, які, очевидно, належали архієрейському двору (довколишню красу оцінив не лише Кобзар: переяславські архієреї обрали Андруші як райське місце на землі для своїх дач. Тут було велике архієрейське подвір’я з корпусом для хору).

Майже місяць прожив Шевченко у селі В’юнищі — у збіднілого пана Степана Самойлова: як писав Тарас Григорович, «доброго та гостинного чоловіка». Кобзар захворів, а в Козачковських саме затіяли ремонт. З Переяслава до В’юнища віддаль близька, і лікар міг часто приїздити до друга-пацієнта. Втім, незважаючи на докучливу недугу, гість Самойлова багато працював. Напевно, навіть фізично здорова людина не здатна була б так викладатись, як це робив хворий поет-художник. До речі, маловідома деталь. Козачковський згадував, що Тарас хотів написати його портрет, однак Андрій Йосипович попросив натомість подарувати йому свій. Шевченко майже завершив роботу: це був портрет, уточнював лікар, не схожий на всі інші. Залишалося закінчити незначні деталі, але Тарас Григорович саме зібрався до Репніних у Яготин. Він пообіцяв Козачковському надіслати подарунок звідти, однак, на превеликий жаль, унікальний автопортрет десь загубився і втратився назавжди, як і ті вірші, про які забув навіть сам автор...

Цю фразу нам повторювали не лише обізнані за посадовим обов’язком музейники, не тільки діти і вчителі Переяславської гімназії, котрі вивчають і викладають творчість та біографію Шевченка на уроках української літератури, а й прості перехожі, яких ми допитували на вулицях міста. «Аякже, все знаю», — аж образилася літня тітонька, тягнучи натоптану базарним крамом торбину. — Це ж у нас Тарас Григорович написав «Заповіт», а його поховали не по правді, за тридев’ять земель...». Можливо, комусь із місцевих старожилів Канів і справді видається «заморським царством», бо нарікання на «неправильне поховання» Кобзаря цього дня ми чули не раз (утім, не тільки переяславці заявляють про право власності на «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»; претендують на нього і в багатьох інших місцях, де колись «було чути, як реве ревучий»). Директор тутешньої гімназії (у її старовинних стінах колись були колегіум і духовне училище, для спудеїв яких викладав медицину й анатомію Андрій Козачковський) Олександр Батрак також переконаний, що Шевченко в «Заповіті» мав на увазі саме переяславські кручі над старим руслом Дніпра, бо часто задивлявся на них, перебуваючи в місті.

«Досі науковці сперечаються, де ж Кобзар заповідав себе поховати. Але сам він вказав точні координати нашої місцевості: все тут збігалося з його описом...». Щоправда, ті координати вже давно заховалися під водами Канівського моря. Може, й добре, що поховали Шевченка «неправильно», інакше довелося б вдаватися до ексгумації його праху, адже «поліпшувачів природи» не зупинила б перешкода — могила Пророка...

Олександр Петрович стверджує, що гімназисти не просто «проходять Кобзаря» на уроках літератури, а знають про його гостювання в їхньому рідному краї, про те, що він тут написав і намалював, багато більше, ніж цього вимагає шкільна програма. У гімназії щороку проводять конкурси і фестивалі, присвячені Тарасу Григоровичу, і діти охоче беруть у них участь. Одна п’ятикласниця цього року навіть написала власну поезію про Шевченка.

Менталітет переяславців, визнає він, поза сумнівом, дуже змінився з ХІХ століття. Як і скрізь у світі. Але попри всі завоювання прогресу, попри зміну суспільно-політичних устроїв і поколінь, духовний слід від перебування на цій землі великих людей усе-таки позначається на довколишній атмосфері: можливо, він не видимий ззовні, але відчутний на якомусь вищому рівні.

«Фольклор, який так надихав Шевченка у Переяславі, у самому місті зберігся мало, — додає директор музею Олена Калінович. — Це зрозуміло: урбанізація, приїжджі з інших місць. Але в довколишніх селах ще б’ють справжні джерела народної творчості. В цьому переконуєшся під час експедицій. Навіть не бабусі, молоді ще жінки знають стільки весільних пісень, щедрівок, колядок, голосінь, узагалі старовинних пісень, що тільки не лінуйся записувати і все це збирати. Все це наша історія, свідчення нашої генетичної пам’яті... Якщо цього не робити, років через п’ятдесят наші земляки перетворяться на «іванів безрідних», на тих правнуків поганих, про яких писав Тарас».

На жаль, прояви цієї штучної амнезії можна спостерегти і нині навіть на прославленій Шевченком переяславській землі. Наприклад, каплиця, зображена на згаданому вище малюнку і, як пишуть в деяких довідниках, «збережена до сьогоднішніх днів», нагадує, даруйте, руїни вбиральні поблизу сміттєвого звалища. Територія, на якій вона валиться, змінювала господарів, а тим було не до історичних сентиментів. Так само не цікавить «шевченківський об’єкт» ні керівників міста, ні церковників...

Ще «веселіше» від масштабніших катаклізмів: Андруші, В’юнище — всі ті розкішні села, які були, за Шевченком, «кращими за рай», опинилися на дні Канівського водосховища. Земні «райські кущі» затягло суцільним болотом і залило каламутними водами. Ми стояли край берега: ні гір високих, ні садів, ні хаток Трахтемирова вдалині. Стародавню козацьку столицю, хоч і не поховали на дні зеленої каламуті, зате перетворили на приватний осідок магната-скоробагатька: історія стала товаром, вигідним для гендлярів... І мимоволі згадалися рядки з вірша «Іржавець», хоч і написані наприкінці 1847 року, і не в Андрушах, а в Орській фортеці, але так — наче сьогодні. І не тільки про мертві села під рукотворним морем. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать...».