Глухівський... карамболь, або Як торф’яні барони державу і людей у дурні пошили...

Територію ДП «Глухівторф», площею у кілька гектарів, де розташовані колишні виробництва — цех пресування, транспортер, склад готової продукції та інші виробничі приміщення, навіть важко визначити за географічною приналежністю: чи то пампаси, чи то джунглі, чи, взагалі, щось марсіанське. Усі давно знеструмлені, оскільки на стовпах лінії електропередач навіть натяку на проводи. 

У них можна легко замаскувати мінімум одне партизанське з’єднання або дивізію. Пробираємося ними з моїми гідами Миколою Вітальєвим та Михайлом Пітутіним з побоюванням зламати ноги, а то й звернути карки. Тож ступаємо, немов сапери по мінному полю.

Цех з пресування торфу нагадує сталінградські руїни: без вікон, без дверей. Посередині — загиджений птахами та іншою живністю потужний прес для формування торфобрикетів. «Так і є, вже у стадії «оптимізації», — іронізує Микола Вітальєв. — Половину деталей, либонь, «миші» з’їли. Схоже, «добродії» поспішають, щоб до зими від цієї унікальної машини взагалі згадки не залишилося. А з його «кончиною» піде у безвість і саме підприємство...».

Припущення супутників занадто оптимістичні. Після ретельного огляду «партизанської бази» мені здалося, що ДП «Глухівторф» бозна-відколи судомиться у таких конвульсіях — консиліум хірургів не врятує. Дійти такого висновку можна без жодних підрахунків і фінансових балансів, досить один раз пройтися «мінною» територією і побачити на ній близько півтора десятка остовів понівеченої колишньої «бойової» техніки: розкурочені автомобілі, потужні грейдери, кістяки інших машин, поглинуті бур’янами у людський зріст виробничі приміщення. Навіть металобрухт з них потягне чи не на мільйон гривень. «Либонь, більше, — каже Михайло Пітутін. — Адже лише вартість агрегату для сушіння й укладання торф’яної окрушки, який хоч і розібраний на кілька частин, але придатний до роботи, перевищує 800 тисяч гривень.

Однак наявні залишки техніки, розкиданої як попало і де попало, — лише дещиця від усього автомобільно-тракторного парку, що колись числився на балансі підприємства, стверджують мої глухівські чичероне.

...На руїни «Глухівторфу» мене привів лист чотирьох «могікан» — трьох останніх охоронців і екс-головного інженера підприємства. У ньому, як і надісланих до багатьох владних і прокурорських органів, вони детально описують останню чотиримісячну агонію чи не найпотужнішого торфовидобувного виробництва регіону. Розповідають з болем у серці, як тодішні й нинішні начальники на їхніх очах розтягували підприємство по гвинтику, по шайбочці, як після завершення епопеї «відродження» їм — останнім чотирьом свідкам «зачистки» виробництва — начальники фактично дали коліном під зад, відправивши у вільне плавання без заробленої ними чотиримісячної зарплати 27 тисяч гривень на всіх, без трудових книжок і запису в них про звільнення з роботи. Забігаючи наперед, зазначу: свої трудові книжки, в яких усе їхнє життя, вони з великим скрипом повернули після річних митарств лише цього року, а ось записів про звільнення в них немає й досі.

За твердженням співрозмовників, «оптимізацією» підприємства без передиху займалися тодішній директор ДП «Глухівторф» Тимур Скрипниченко у зв’язці зі своїм патроном — генеральним директором об’єднання ДП «Сумиторф» Сергієм Васильківським...

— Тандем начальників працював з таким «натхненням і ентузіазмом», куди тому Девіду Копперфільду, — іронізує екс-охоронець Микола Вітальєв. — Причому ці фокуси пан Васильківський «ніжно» називав «заходом, необхідним для відродження підприємства».

— Зрештою, думаю, що обидва вони всього-на-всього «торф’яний пил», — висловлює припущення його колега, — а справжні «барони», які керували процесом «оздоровлення» і ДП «Глухівторф», і об’єднання «Сумиторф», перебувають за межами області. Адже саме після їхніх відвідин Глухова наприкінці позаминулого року і розпочався завершальний дерибан торф’яної галузі в регіоні. Високе столичне начальство оглянуло торф’яні поля, задоволено поплямкало губами і відбуло до Києва. Ось після цього тутешнє керівництво і пустилося берега.

З’ясувати, звідки ноги ростуть, і хто віддавав розпорядження про «оптимізацію» «Глухівторфу» та інших торф’яних підприємств області, відповідним органам нескладно. Адже торф’яною галуззю держави заправляє Державний концерн «Укрторф». Ось там, за логікою, та у ДП «Укрторфвидобування», не інакше, й окопалися «барони», які переплутали грішне з праведним. Тож «інтерв’ю» прокурорам, після з’ясування усіх деталей «оптимізації», є в кого брати.

Та чи захочуть, а точніше, чи дадуть їм те «інтерв’ю» взяти? Навряд чи. 

— пригадують мої супроводжуючі.

Одне слово, ситуація за Шекспіром: «Бути чи не бути?». Питання, як може здатися, не таке вже й безглузде. Бо, як висловив здогадку Михайло Пітутін, провінційним прокурорам швидше дадуть по руках, ніж дозволять потривожити можновладне цабе. І це, здається, правда.

...Після «торф’яного турне» мені весь час не дає спокою думка: якби в цьому випадку на місці держави були приватні інвестори, що б вони вчинили з «карамболістами» за проведену ними «оптимізацію»?..

Однак повернімося до наших «баронів». Зі зниклою документацією ДП «Глухівторф», як уже згадувалося вище, пропали також трудові книжки і табелі обліку робочого часу й авторів листа до редакції. Люди до Васильківського, мовляв, віддавайте зарплату за чотири місяці і наші особисті документи. «Той подивився на нас, як на нові ворота, і переадресував «з’ясовувати усі проблеми» з наступником Скрипниченка — Анатолієм Деркачовим», — пригадує події півторарічної давності Микола Вітальєв.

Утім, Деркачов виявився також не ликом шитий: замість дослухатися до претензій працівників — узагалі показав їм на двері: мовляв, не знаю, не відаю, хто ви і звідки, тож паняйте звідси на всі чотири, доки не закликав вас до порядку...

Пішли, а що вдієш, коли «пан» наказав: з боргами у зарплаті й без трудових книжок. 

— У Києві торф’яні барони ганяли нас, як хортів на полюванні — з концерну «Укрторф» до ДП «Укрторфвидобування»: туди — назад, туди — назад, — пригадує Микола Вітальєв. — Не інакше як з помсти за нашу скаргу на ім’я керівника концерну І. Горобця, в якій ми детально виклали методи «оздоровлення» його підлеглими підприємств на Сумщині. Однак ні документів, ні зароблених грошей ми так і не отримали.

Тоді четверо ошуканих, у надії розставити всі крапки над «і», звернулися до голови Глухівської райдержадміністрації Олександра Ткаченка. Той «обурився» діями торф’яних спритників і пообіцяв владнати справу «по справедливості» із залученням до неї правоохоронців. Зазначу, не під час приватної зустрічі, а через районну газету «Неделя» у номері від 13.04.13 р. Та, як відомо, у можновладців свої терміни розгляду скарг пересічних громадян. Зрештою, одним Ткаченком список не обмежився. Він довжелезний. Фігурує у ньому, зокрема, і Територіальна держінспекція з питань праці у Сумській області, в якої також просили захисту своїх прав від пройдисвітів. Захистили... Ось витяг із відповіді начальника цієї установи С. Дворника Глухівській міськрайонній прокуратурі та скаржникам:

«...Державні інспектори праці здійснюють перевірки та ґрунтують свої висновки на підставі документів, ведення яких передбачено трудовим законодавством (табелі обліку робочого часу, відомості нарахування заробітної плати, трудові книжки, накази з кадрових питань, таке інше). Відсутність перелічених вище документів унеможливлює здійснення вищевказаної перевірки...». Точнісінько, як у фільмі: «Він же пам’ятник, хто ж його посадить?!..». І справді, якщо у прокуратурі «проковтнули» цю відписку без солі й порекомендували скаржникам звернутися... до суду, то що взяти з якоїсь інспекції.

Пішли і таки добилися свого. 27 березня цього року справа нарешті зрушила з мертвої точки: за актом грубого порушення стосовно авторів листа трудового законодавства було порушено кримінальну справу за ч.1 ст.172 Кримінального кодексу України. «Нині триває досудове слідство», — повідомив автора цих рядків старший прокурор Глухівської міськрайонної прокуратури Денис Бондаренко.

Тим часом четверо глухівських «могікан» і надалі перебувають у «піковій» ситуації: через відсутність записів про звільнення з попереднього місця роботи не можуть законно влаштуватися на іншу. Не погасили їм також і зарплатного боргу. І це при тому, нагадаю, що «металобрухт» потягнув на мільйони. Тож уся четвірка півтора року перебивається без роботи з хліба на воду. А з пана Васильківського та його начальників як з гуски вода.

— Сам Васильківський з травня минулого року в Глухові офіційно взагалі носа не показує, — стверджує Михайло Пітутін. — Хоча люди неодноразово бачили його «інкогніто» в Анатолія Деркачова.

— Це природно, адже Деркачов виявився ще тим «хрещеником», — запевняють дуетом співрозмовники і розповідають про чергову «оптимізацію» роботи підприємства, сподіваючись, що правоохоронні органи порушать кримінальну справу, яка відірве усіх, кого треба, від керівних крісел...

...Ось така історія тривалий час відбувалася під носом у правоохоронців і керівництва Глухівського району, якому й доручено реалізовувати державну програму з виробництва та використання альтернативних видів енергії. Втілювати, а не з філософським спокоєм спостерігати, як фактично під корінь знищили у регіоні підприємство і, схоже, не одне, з виробництва одного із видів цього палива. Торфу навколо — океан, а галузь — у конвульсіях.

Сумська область.