Коли Сергій Маренок (на знімку) обирав майбутню спеціальність, напевно, більше керувався юнацькими романтичними уявленнями, ніж реаліями життя. Бо, з одного боку, любив хімію, та з другого — на яку роботу інженером-хіміком міг розраховувати у Хмельницькому, де навіть невеличке виробництво такого профілю важко відшукати. А паралельно хлопчина здобував ще й другу вищу освіту — за спеціальністю «менеджер-організатор виробничої сфери», з якою перспективи майбутнього працевлаштування теж прозирали доволі туманно. Та життя склалось так, що обидві спеціальності згодились. 

Утім, це не життя так склалось. Це він сам його склав. Хмельничани звикли жартувати: диплом про вищу освіту потрібен для того, щоб зайняти місце на базарних рядах. Сергій не чекав, поки в кишені будуть омріяні дипломи, а почав працювати вже з четвертого курсу: батьки не мали змоги допомагати матеріально, тож про себе, а згодом і про них довелось турбуватись самому.

Почав уже традиційно для десятків тисяч випускників — із торгівлі. Потім спробував себе в різних фірмах і на різних посадах, аж поки не вирішив: досить, треба самому створювати і своє робоче місце, і власний бізнес, і надійне майбутнє. Так він став підприємцем.

Звучить трохи пафосно, а в житті все було набагато простіше — зайнявся продажем обладнання для опалення, систем постачання та очищення води. І не помітив, як за цією справою минуло вже десять років. Як на диво, тут і знадобились йому і хімія, і менеджерський досвід. Спробуй скажи після цього, що скористатись набутими в університеті знаннями ніде.

— Чи встиг за цей час розбагатіти та перетворити невеличку приватну справу на справжній сімейний бізнес? — перепитує. — Та як подивитись. З одного боку, задоволений, що можу забезпечити фінансово себе та родину. З іншого — спрацьовує одвічне правило: людині ніколи і нічого не буває вдосталь.

Говорить, що це не через жадібність, а через те, що готовий і далі розвиватись. Мріє, що з нового року переїде із свого невеличкого офісу до просторішого приміщення. Якщо все буде добре, спробує найняти працівників. Словом, нові плани будуються.

На запитання: «Чи справді таке успішне і багатообіцяюче підприємницьке життя?» не дає однозначної відповіді. Звичайно, міг би поплакатись, що трохи зависокі податки. Але ж розуміє, що хтось таки мусить їх платити. До цього навіть не рахував, скільки ж передає у державну казну, але на ходу прикинув — виходить понад вісімдесят тисяч гривень на рік. Багато це чи мало? Та уявімо собі, щоб кожен із нас так попрацював, щоб поповнив бюджет на таку суму. Думається, тоді чимало проблем із дефіцитом коштів вирішувалося б набагато простіше. І це за того, що все у своєму бізнесі Сергій створює сам, починаючи від робочого місця і закінчуючи інвестиціями. Не сподівається, що хтось допоможе. Не вірить у дармові гроші. Не чекає будь-яких знижок та кредитів. Не заробив ні від кого оплачуваної відпустки чи хоча б лікарняних. Просто працює. І в усьому покладається на себе.

Каже, не біда, що паралельно розвиваються великі компанії із подібною спеціалізацією. Переконаний, послуги ось таких підприємців та невеличких підприємств завжди будуть потрібні. Бо не монополісти-гіганти, а ось такі торгівці та виробничники найчастіше виявляються поруч із кожним із нас.

Над тим, щоб колись передати свій бізнес донечці, поки ще не замислювався. І через те, що в цьогорічної першокласниці ще довгий шлях до трудового старту. І через те, що надто мінливим є життя, і хто знає, як працюватиметься приватним підприємцям не те що через десяток літ, а й через рік—два.

Утім, оптимізму й завзятості саме таких підприємців, як Сергій, треба позаздрити. Вони виявились не те щоб героями, та все ж достатньо сильними, щоб здолати всі ті фінансові негаразди і кризові бурі, перед якими не завжди вдавалось встояти навіть державній економіці. А малі підприємці живуть, мріють про розвиток і задоволені тим, що у своїх руках міцно тримають добробут та благополуччя своїх родин.

Хмельницький часто називають містом базарників. При цьому далеко не завжди в це поняття вкладається позитивний зміст. Але хто заперечить, що саме вони зуміли зробити те, чого не вдалось державі — забезпечили себе роботою і заробітками. Тепер, як можуть, підтримують і державну казну. І хай там що, а їхні здобутки — це зрештою і державні успіхи.

Тож нехай щастить усім тим, хто виявився сильнішим від кризи!

 

Фото автора.