Народний музей весілля у селі Великі Будища Диканського району народився з... пісні. Точніше, з багатьох обрядових весільних пісень, які закарбувались у пам’яті учасниць тамтешнього фольклорного ансамблю «Берегиня», що діяв при місцевому Будинку культури. Пам’ятати то їх пам’ятали, та де зараз заспіваєш такий «неформат»? Тож і вирішили разом із директоркою Будинку культури Оксаною Трипольською створити осередок, де можна було б відвести душу.

Спочатку була пісня, а потім — оспівана в ній річ

Під свій патронат незвичний музей узяла сільська рада. Відкрили його 21 вересня 2008 року за участю справжньої весільної пари. Прикро, та відтоді відійшли у вічність більшість стареньких учасниць тієї «Берегині». Тож їхні весільні пісні підхопив очолюваний тією ж пані Оксаною ансамбль «Криниця», до якого увійшли жінки середнього та молодшого віку. Саме вони тепер у деталях відтворюють давнє народне дійство і, власне, «оживляють» музей.

Найдавніший його експонат — вишитий рушник рідкісної краси, датований 1917 роком. Першим же стала весільна сукня на той час іще живої Ольги Кравченко, яка виходила заміж у 1949 році. Поступово до головної музейної зали (нею став розташований на другому поверсі Будинку культури найбільший кабінет контори колишнього колгоспу) земляки зносили весільні родинні реліквії: ікони, одяг, взуття, рушники, килими, ліжники, прикраси, світлини, старовинні меблі. А ще — давній посуд та інші ужитково-господарські речі на кшталт серпа, рубля для качання білизни, коромисла, довбанки для сала...

Їхня поява тут зовсім не випадкова. Не лише тому, що раніше все те дарували молодим «на почин» у спільному господарюванні. Майже кожна така річ у весільному обряді фактично сакралізувалась, оспівувалася. Тож і тепер згадані музейники-аматори спочатку «відкопували» пісню про ту річ, а потім відшукували останню у своєму чи довколишніх селах. Усе те разом із стилізованою піччю додало музейній світлиці колориту ошатної української хати.

Не їсти, не пити, не цілуватися...

Раніше найчастіше справляли весілля вже пізньої осені, коли у просторій клуні було холодно навіть удвох... Тож першу шлюбну ніч новоспечена родина проводила зазвичай у набагато меншій і, відповідно, теплішій комірчині. Перед її дверима гості справді могли щось «радити» чи «підказувати» молодятам своїми «дорослими» піснями або примовками. Та при цьому не було не те що дітей, а навіть неодружених повнолітніх дівчат і парубків.

Експонати музею та пояснення до кожного з них дають змогу відчути справжній зміст, здавалося б, давно відомого. Лежать тут, скажімо, зв’язані докупи «парки» ложок і келихів, які й сьогодні кладуть перед молодими на весіллях. Навіщо їх зв’язували раніше? Ні, зовсім не для того, щоб пара була нерозлучною. Такі «харчові» та «питейні» перепони були набагато практичніші, оскільки на давніх весіллях молоді нічого не пили, не їли і... не цілувалися. Вважалося, що саме через їжу й напої на них може вплинути чиєсь зле око. До речі, весільний обряд раніше тривав цілий тиждень і починався у середу. Так тоді й казали: «Від середи до середи — хоч на призьбі сиди».

Однак, за споминами найстарших односельців, усе дійство перетворювалося на народну толоку і зовсім не нагадувало нинішню банальну пиятику та, даруйте, «обжиралівку». Бо в  середу тільки прибирали двір і хату, в четвер різали худобу, у п’ятницю пекли хліби й пироги, а в суботу — короваї. Власне весільне гуляння припадало на неділю. Відбувалося воно після вінчання, але ніколи не тривало до ночі. В понеділок будили молодих, умивали їх, дякували батькам, ходили в гості один до одного. У вівторок молотили жито, а в середу вже «зарублювали» весілля: десь тільки ложки мили, а деінде навіть горщики розбивали.

Балаган? Ні, священнодійство!

Найяскравіші миттєвості весільного обряду згадані «криничани» відтворюють у музеї хвилин за 40. Замовляють таке дійство заздалегідь, як правило, групи відвідувачів за майже символічну оплату. Трохи дорожче обійдеться «справжнє» весілля з реальними молодятами й гостями. Останнім часом бажаючих зануритись у таку автентику побільшало. Хоча приїздять у музей вони зазвичай уже після того, як «відбули» традиційне сучасне весілля. Автору цих рядків випала нагода побувати на двох суто «музейних» інсценівках, учасниками яких стали учні однієї зі шкіл-інтернатів обласного центру.

Спочатку вони сприймали все те лише як черговий «прикол» та нагоду покепкувати над приятелями-ровесниками, яких «наряджали» молодими, боярами чи дружками. Та невдовзі затихали навіть найзатятіші бешкетники. А під кінець дійства на очах дівчат і навіть деяких хлопців зблискували сльози. Аналогічні метаморфози, переконані учасники ансамблю «Криниця», відбуваються і з дорослими. «Криничанок» нерідко запрошують на таку врочисту й зворушливу церемонію українського весілля, як краяння короваю, але...

— От приїхали ми нещодавно в один із ресторанів Полтави, де одружувалися діти впливових людей, — пригадує Оксана Трипольська. — Вийшли до людей в українських національних костюмах. А перед нами виступали дівчата в... купальниках із пір’їнами, далі всіх мали розважати цигани, модні солісти, учасники фаєр-шоу. Одразу й не збагнеш, куди ти потрапив, — на весільне священнодійство чи на якийсь балаган. Та варто нам було почати ту церемонію за найдавнішими українськими канонами, як «круті» гості почали цитькати на тих, хто цікавився тільки дівчатами в пір’ї. Зрештою, більшість слухала нас хвилин 30—40, затамувавши подих. Бо, знаєте, закладені в нас протягом століть гени прокидаються майже в кожного. Треба їх тільки розбудити.

Полтавська область.

Фольклорний ансамбль «Криниця».

Фото автора.